Леся Українка - Панасенко Т. М.. Страница 8

Леся добре знала погляди дядька й тому казала, що ховати його треба без релігійної обрядовості. Але ж це було неможливо. Тоді, знаючи, як небіжчик прихильно ставився до протестантського релігійного руху, вирішили поховати за цим обрядом. Через три тижні Леся писала батькові про сумну подію: «Любий Папа! Не знаю, чи получив ти нашу телеграму о смерті дядька. Він умер несподівано від розриву аорти 8-го іюня, надвечір. На другий день були похорони. Тепер ні в кого ще нема ніяких планів, як бути далі Людмилі Михайлівні з дітьми… Як ти думаєш про поворіт Людмили Михайлівни в Росію?.. Прости, я більш не можу писать, нехай потім. За моє здоров'я не бійтесь, з нас ніхто не болів…» У листі до матері звучали рішучі нотки роздумів про майбутнє: «Жестока річ життя – не дає навіть опам'ятатись людям, все жене вперед і ставить свої питання. Ти не знаєш, скільки вже дрібних, але тяжких питань довелося нам рішати за сей нещасний час…

Я бачу тепер, що я більше можу витерпіти, ніж думала перше. Так, мамочка, минув той час, коли я писала “вітальні” листи, тепер буде все інакше…

Ти мене простиш, що я не пишу нічого, як воно, власне, сталося і як було потім, я не можу про се писати. Скажу тільки, що сталось то дуже швидко, в кілька минут… Він поліг на полі честі, в останній день читав свою останню лекцію. Він научив мене, як люди терплять лихо і борються з долею!..»

А 11 червня в Гадячому померла Лесина бабуся, Єлизавета Іванівна Драгоманова, так і не довідавшись про смерть свого сина.

Смерть любого дядька глибоко вразила Лесю. Однак вона знайшла в собі сили, щоб не розгубитись, не втратити самовладання та ще й доглянути за осиротілою родиною. Тож Леся прожила ще літо в Болгарії. Смерть дорогої людини, події того літа були для неї суворим іспитом на загартування. Віднині й довіку вона дотримувалася залізного правила: або жити, або вмерти! Тільки не опускатись, не животіти. «Коли не маєш права вмерти, – писала вона, – то треба мати силу для праці». І вона мала таку силу. Після смерті дядька Леся надзвичайно багато працювала. Переказувала братові, щоб він відшукав дядькові статті в окремих журналах, сама переписувала листи М. Драгоманова до киян. Крім цієї праці готувала до друку ще переклад Ренана «Життя Христове». Михайло Павлик у цей час почав писати працю про життя і творчість М. Драгоманова, Леся Українка стала йому найкращою помічницею й порадницею. У липні Леся жила з Драгомановими й Шишмановими у Владаї, відклавши свій від'їзд додому, бо хотіла побути часи першого гострого горя з дядиною й кузинами.

Після львівських зустрічей, гостинних домівок І. Франка й М. Павлика Леся вирушила на Волинь. 19 серпня 1895 року залишила прикордонне містечко Броди, а другого дня була вже вдома – в Колодяжному. Мати, вражена смертю брата й матері, затужила, засумувала так, що занедужала й навіть стурбувала своїм душевним станом усю сім'ю.

Знайомство з Н. Гамбарашвілі, листування з А. Кримським

З іронічною усмішкою згадувала письменниця пораду одного варшавського лікаря перетворитися на рослину. Він повідомив їй, що з такою хворобою людині треба їсти, спати й нічого не робити, тоді вона буде себе більш-менш добре почувати. А Леся працювала.

Вона листувалася з дядиною й кузинами, співпрацювала з М. Павликом. Провівши до Києва матір з дітьми, вона потім трохи не щодня писала їм. Восени 1895 року Леся поїхала до Києва й одразу ж занурилася в роботу: стала членом Літературно-артистичного товариства, тільки-но заснованого в місті. У Києві вона винаймала помешкання, в одній з кімнат якого жив студент, грузин Нестор Гамбарашвілі. Він найняв кімнату в Косачів, вступивши до Київського університету після того, як його виключили з Московського за студентські заворушення. Квартирант, культурний і приємний у співжитті, справжній джентльмен у поводженні, одразу завоював симпатію всієї родини. Щиро приятелював із Лесею й Ольгою й охоче возився з меншими дітьми. Н. Гамбарашвілі почував себе у Косачів мов у рідних. Побачивши якось на столі у Н. Гамбарашвілі книгу Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», гарно ілюстровану художником Зічі, молода поетеса була приємно здивована цим шедевром грузинської літератури XII ст. і почала розпитувати про Грузію, її природу, давню культуру, письменників, художників, театр тощо. Лесю вразила героїчна і вперта боротьба грузинів за свою незалежність. Пізніше, коли вже Леся жила на Кавказі, пізнавши цей народ зблизька, полюбила його ще більше, вона сказала, як свідчив Агатангел Кримський [4], славетні й пророчі слова: <«…> грузинська нація найближча до нас – українців. <…> буде колись федерація народів, у якій ми – українці – будемо особливо тісно зв'язані дружбою з грузинами».

Здавалося б, безліч справ і обов'язків, постійна діяльність мали відволікати Лесю від сумних думок, не залишати їй часу для туги, але в листі до Лідії Драгоманової-Шишманової Леся зізнається: «На мене щовечора нападають такі приступи журби, що коли-небудь я з ума зійду. Я не знаю, коли се скінчиться…» Так, Лесі було дуже важко. Біль у нозі час від часу нагадував про хворобу, сумні думки обступали письменницю з усіх боків. Тиснули, заганяли в невилазні лабіринти, з яких міг би вивести тільки один, як вона думала, чоловік, але його вже нема. Оте «нема» відчувала вона тепер більше, ніж будь-коли.

У цей же час Леся Українка почала листуватися з Агатангелом Кримським. Перший лист науковцю вона написала, зворушена листом-відгуком, що його А. Кримський прислав по смерті М. Драгоманова.

Наприкінці року сталася прикра подія: сани, в яких їхав Петро Антонович, перевернулися, накрили його, а коні протягнули їх, не маючи можливості одразу зупинитися. Батькові вивихнуло ліву руку в плечовому суглобі. Поспішаючи до родини, він поїхав до Києва з невправленою рукою і з'явився перед рідними з обв'язаним, розпухлим, хворим плечем. Голова родини дуже терпляче ставився до болю і навіть заспокоював дружину й дітей, знаходив сили жартувати й усміхатися. Ці риси свого характеру він передав і Лесі: у листах вона завжди заспокоювала всіх близьких і знайомих щодо свого здоров'я, ретельно дозувала інформацію про свою недугу, розповідаючи правду, мабуть, лише сестрі Ользі. Щодо кінця 1895 року, то, може, через владайські купання чи болгарський клімат, нога майже не боліла. Вдома Леся навіть ходила без палички, беручи її тільки на вулицю.

Порожня зала й остання зброя

Рік 1896-й почався тим, що «частина молоді під керівництвом І. Стешенка і Лесі Українки заложила окрему українську соціял-демократичну групу». [5]

У січні 1896 року відбулося весілля давньої Лесиної подруги Людмили Михайлівни Старицької з Олександром Григоровичем Черняхівським. Леся була на весіллі дружкою. Тут вона познайомилася з боярином молодого Михайлом Кривинюком [6]. Відтоді він став близьким приятелем, побратимом Лесі Косач. Леся Українка у листах називала його братом. За революційну діяльність його виключили з Київського університету із забороною вступу до всіх вузів Росії. Довелося їхати на студії за кордон. Навчався у Празькій політехніці. Леся Українка присвятила йому поезії «До товариша» (1897), «Весна зимова» (1898). У 1920-ті роки Кривинюк – співробітник Інституту наукової мови ВУАН. У 1929 році він був заарештований за причетність до так званої Спілки визволення України, умовно засуджений на три роки. 1 вересня 1944 року трагічно загинув у Свердловську.

Навесні 1896 року батько прийняв сумне для родини рішення: він здав в оренду маєток у Колодяжному ротмістру Ярчевському. Ольга Петрівна й діти були засмучені цим вторгненням у їхню садибу, але Петро Антонович робив це з матеріальних причин.

У серпні Лесі нагадує про себе хвора нога, вона починає боліти так, що лікар наказує лежати 3—4 дні для припинення болю. Леся, мабуть, і ладна була б приховати це від матері, але батько вже написав їй. Щоб заспокоїти Ольгу Петрівну, яка того часу перебувала в Києві, дочка сама розповідає в листі про своє здоров'я. Також повідомляє, що закінчила «свою драму» (йдеться про «Блакитну троянду»). З цією першою п'єсою пов'язаний цікавий сон, який Леся переповіла в листі до кузини Лідії Драгоманової. Поетесі наснилася вистава за її драмою, головну роль виконує вона сама. П'єса вже закінчилась, але завісу чомусь не дають, і головна героїня не за текстом ролі запитує, чому не дають завісу. А з темноти саркастичний голос каже: «Бо нема перед ким!» Озирнувшись, Леся бачить, що зала порожня! Вистава провалилася, глядачів немає. І тоді вона закричала: «Свисток! Усе царство за свисток». Не аплодисменти, а хоча б свисток, щоб переконатися, що поруч хтось є, щоб мати хоч якусь реакцію на свою роботу і як автора, і як актриси. Переповівши сон, Леся питала в кузини, чи та знає, як розтлумачити дивне сновидіння. Мабуть, знаючи про цей сон, Аріадна Драгоманова в одному з інтерв'ю за рік до смерті скаже, що Леся Українка грала головну роль у п'єсі «Блакитна троянда». Але ж Леся ніколи не грала на сцені, це їй тільки снилося…