Св. Петро Могила - Мицик Юрій. Страница 4
Про матір святого – Маргіт (Маргариту-Меланію) – маємо тільки лаконічні та суперечливі джерельні свідчення. За даними, що їх наводить анонімний панегірик Катерині Корецькій «Могилянці» – сестрі св. Петра Могили, Маргіт була угорською княгинею, згідно з іншими джерелами – дочкою молдавського логофета Гавриляшка. По смерті чоловіка вона переїхала з дітьми до Речі Посполитої. У російській, так само як і в польській, літературі звичайно говорять про переїзд удови до Польщі, але свідомо чи несвідомо замовчують той факт, що Могили прибули не в етнічну Польщу, а на «Русь», на західноукраїнські землі, конкретніше – на Львівщину, можливо, й у сам Львів. Удова Симеона Могили ненадовго пережила чоловіка, хоча, за деякими іншими даними, вона померла у 1622 р. Від шлюбу Симеона з Маргаритою-Меланією народилося шестеро синів: Михайло, господар Молдови у 1607 р., Гавриїл, господар Волощини у 1617—1620 рр., Мойсей, господар Молдови у 1630—1631, 1633—1634 рр., Павло (помер малолітнім у 1607 р.), Іоанн та Петро – майбутній митрополит, який був третім із синів господаря. Були у св. Петра Могили ще сестри: Роксанда (померла у 1607 р.), Феодосія (померла 1596 р.), Анастасія (померла малолітньою). Дочка Іоанна – Олена – вийшла заміж за вищезгаданого Мирона Костина, який тривалий час жив у Речі Посполитій, зокрема в Галичині. Мав св. Петро Могила ще й сімох двоюрідних братів і сестер (Костянтин, Олександр, Богдан, Ганна, Катерина, Марія та Ірина (Раїна)), дітей господаря Єремії Могили та польки Ельжбети Чамартівни. Він підтримував дружні, приязні стосунки з ними всіма, але особливо тепло спілкувався з рідним братом Мойсеєм, про якого майбутній митрополит навіть згадав у заповіті й відписав йому кілька власних сіл та четверту частину свого срібла.
Рід Могил був значно більшим, є й малознані його відгалуження, але розповідь про це потребує окремої розвідки. Цікаві відомості містять документи про Степана Могилу (народився 1616 р.) – сина Гавриїла і племінника св. Петра Могили. Коли Степан осиротів у 11 років, то його відвезли до Стамбула, де він жив 27 років. У 1654 р. він інкогніто прибув в Україну і служив як простий козак у Війську Запорозькому, а по смерті Богдана Хмельницького був дипломатом у гетьмана Юрія Хмельницького, три роки жив у монастирі, потім знову опинився в Чигирині. Тут його взяв на службу гетьман Павло Тетеря і відрядив у складі посольства до кримського хана, але Степан Могила подався з Перекопу до запорожців, а ті привезли його до гетьмана Івана Брюховецького у серпні 1663 р. Звідти він прибув до Москви і свідчив про себе у Посольському приказі в жовтні того ж року.
У джерелах є чимало доказів того, що господарська династія Могил була міцно пов’язана з Православною Церквою, виступала її покровителькою. Особливо щедрими були внески та фінансова підтримка з боку Могил православним храмам у Галичині, насамперед Успенському братству у Львові для побудови церкви, через що цей рід там завжди шанували.
Як політики й державні діячі Могили орієнтувалися на Річ Посполиту, воліючи бути радше під її покровительством, ніж під захистом мусульманської Османської імперії. Не випадково ця династія була спорідненою з низкою українських православних та польських католицьких великих родів. Династичні шлюби були зумовлені політичними інтересами Могил і суттєво впливали на ці політичні інтереси. Не випадково, що саме Вишневецькі та Корецькі особливо активно прагнули відновити на престолі династію Могил у 1612 й 1615 рр., навіть гинули в боротьбі за Могил, як-от Михайло Вишневецький.
Цікавим є й герб Петра Могили, що поєднував символи господарського роду Могил і Молдавії (наприклад, голова бика), герба Києво-Печерської лаври, символи його духовної влади (посох, капелюх із хрестом, який вінчає герб, подібно до герба київського митрополита ХV ст. Ісидора та єрусалимського патріарха Феофана, а потім, коли він уже став митрополитом, – митра на місці капелюха). Були й інші прижиттєві зміни в гербі. Так, у малюнку 1639 р. вже немає орла з короною, у малюнку герба, вміщеному в «Требнику» (1646), було змінено абревіатуру. Уже нема згадки про те, що Петро Могила був молдавським воєводичем, тобто сином воєводи – господаря, зате з’явилися згадки про його митрополичу гідність і про те, що він є екзархом константинопольського патріарха. Отже, перші літери слів, наведених у гербі, розшифровуються так: «Петро Могила, митрополит київський і галицький, екзарх константинопольський». Варто зазначити, що герб Могил чи не першим проаналізував у своєму творі «Небо нове» І. Галятовський, який полюбляв геральдику і тлумачив буйволову голову в гербі як символ «властителей в дому Могилеанском… Роги на голові баволиой значат моц и власть, которую Могилове над многими землями, народами и панствами міли, бо власть и моц людскую Сам Бог рогами называет, мовячи: “Вся роги грішных сломлю и вознесется рог праведнага”…кто обачит кольце, которое в носі голова баволяя мает, мусит признати, же Могилове мают щасливость вічную Самого Бога и вічность щасливую, бо коло вічность симболизует…, корона, которую баволяя голова на рогах своих мает…, значит честь и славу, которою Бог укороновал дом Могилеанский…»
На сьогодні відомо п’ять прижиттєвих зображень святого. На стіні Свято-Успенського собору в Києво-Печерській лаврі була фреска, на якій св. Петро Могила зображений на весь зріст (у клобуку та мантії). Другий портрет дійшов до нашого часу в ілюстраціях до «Истории Малой России» Д. М. Бантиш-Каменського. Третій, ктиторський, портрет зберігся у фресці «Моління» в церкві Спаса на Берестові, виконаній на його ж замовлення афонськими майстрами у 1644—1646 рр. Четвертий знаходився у Петербурзькій академії художеств і був опублікований у журналі «Киевская старина». П’ятий, подібний до попереднього, портрет, виявлений недавно в рукописі 1632 р., що належав самому святому, містить його автограф і увійшов згодом до зібрання Софійського собору в Києві. Виконаний аквареллю, цей малюнок художника Лаврентія Яковича зображує 35-річного Петра Могилу в образі св. Іоанна Золотоустого. На думку сучасного дослідника П. Попова, саме три останніх портрети і є найвірогіднішими.
Перша половина життєвого шляху
Майбутній київський митрополит народився 21 (31) грудня 1596 р. в одній з тогочасних столиць Молдавської держави – Сучаві, або в Яссах. Український православний шляхтич – мемуарист Юхим Єрлич – повідомив про смерть Петра Могили проти ночі на 1 (11) січня 1647 р. і зазначив, що покійний прожив повних 50 років. Останнім часом дослідники дискутують щодо року народження святого, але тут справа виглядає набагато простішою. У 1983 р. О. Білодід та В. Харламов на підставі прочитання посмертної таблиці митрополита вирішили, що він народився не 1596, а 1574 р. Дана точка зору різко суперечить джерелам, фактам біографії святого. Відомо, наприклад, що майбутній митрополит, осиротівши, перебував під опікою. Під опіку брали тоді неповнолітніх або розумово неповноцінних, психічно хворих. Якщо взяти до уваги нове датування, запропоноване Білодідом, то виходить, що Могила був саме таким, але це абсолютно не відповідає дійсності. Є й інші аргументи на користь 50-річного віку святого, наведені І. Гаюком та С. Семчинським. Зокрема, останній провів палеографічне дослідження таблиці й підтвердив, що на ній зазначений 1596, а не 1574 рік. Таким чином, крапку над «і» було врешті поставлено.
Невідомо й те, яким іменем звався господарич до прийняття чернечого постригу. З огляду на досить поширену традицію давати ченцям імена на ту саму літеру, з якої починалося їхнє хресне ім’я, можна припустити, що майбутній митрополит був охрещений, скажімо, як Павло. Про його дитячі та юнацькі роки майже нічого невідомо. Окремі джерела містять його нотатки. Вони засвідчують, зокрема, атмосферу глибокої релігійності в сім’ї майбутнього митрополита, містять указівки на певних осіб із батьківського оточення, в тому числі русинів-українців. Так, Петро Могила згадує про юнака Стефана, русина з Кам’янця-Подільського, який служив кравцем у батьків господарича, потім постригся в ченці під іменем Афанасій. 5 жовтня 1605 р. господарич побував у Сучавському монастирі і зустрівся там зі Стефаном-Афанасієм. Саме в Сучаві лежали мощі св. мученика Іоанна Нового, який вважався покровителем роду Могил. Невипадково глибоке враження на господарича справили паломництва до мощів святого до Сучавського монастиря. Він переповів також і розповідь свого дядька, господаря Єремії Могили, про поляка-католика, сотника Уяздовського. Цей сотник ганив мощі св. Іоанна Нового, через що тяжко захворів і став одержимим. Тільки звернення до другого дядька господарича, митрополита Георгія, «иже бе муж благочестив и святий», повернуло сотникові здоров’я. Про це св. Петро Могила згодом написав у своїх нотатках: «написано ж се есть и в книгах митрополии Сучавской. Но убо и аз от родителей моих, самовидцев бивших, се повідающих, слышах, и сам же онаго Уяздовского, аще и вельми мал тогда бых, памятствую». Судячи з того, що Петро Могила робив наголос на освіті, книгодрукуванні й підтримці Православної Церкви, можна припустити, що саме в такому дусі його навчали й у сімейному колі в дитячі роки.