Іван Виговський - Мицик Юрій. Страница 13

Виговський сподівався на швидку ратифікацію договору сеймом Речі Посполитої, навіть на його коригування в корисний для України бік, тому на сейм 1659 р. українське посольство на чолі з Павлом Тетерею повезло деякі важливі доповнення, наприклад про заміщення посади гетьмана в разі смерті Івана Виговського його братом Данилом. Але ситуація в Україні погіршилася і це відбилося в рішеннях сейму. Короткозорий уряд Речі Посполитої до того ж відчув на собі потужний тиск римської курії в релігійному питанні. Через це текст договору, ратифікований на сеймі, був гіршим для України, ніж той, який було узгоджено в Гадячі. Це стосується зміни пункту про ліквідацію Берестейської унії, також у договорі було зменшено Реєстр Війська Запорізького на 20 тис. тощо. Один з ініціаторів Гадяцького договору Юрій Немирич навіть відмовився присягати, а Виговський, дізнавшись про ці зміни у тексті договору, заплакав. Сучасна дослідниця Т. Яковлева вірно оцінила позицію гетьмана і його сподвижників у цьому питанні: «державність України була для них важливішою, ніж союз із Польщею».

Гадяцький договір практично так і не увійшов у життя, навіть будучи ратифікований сеймом Речі Посполитої. Український уряд на чолі з гетьманом Виговським зі свого боку припустився прорахунку, не врахувавши потужних антипольських настроїв в українському суспільстві. Народ не міг забути своє тяжке становище під час панування Речі Посполитої, кровопролитні повстання і війни, які жорстоко придушувалися карателями, а також гоніння на православну віру. Тяжким був би і військовий союз з Кримським ханством, котрий ще раніше відновив Виговський. Все це замість того, щоб зняти гостроту соціальних суперечностей ще більше їх посилило, чим скористалася опозиція, до якої почали поступово прихилятися і деякі сподвижники Виговського. Особливо негативно рядовими козаками був сприйнятий пункт Гадяцького трактату про нобілітацію, так само як і повідомлення про надання королем українській верхівці маєтностей. Сам Виговський отримав тоді міста Лисянку, Любомль, Смілу (через останню різко загострилися відносини з Ю.Хмельницьким), а його родичі Стеблів (Федір Виговський), В’язівок (Данило Виговський) та ін.

Московський уряд був настільки стурбований Гадяцьким трактатом, що пішов навіть на серйозні поступки гетьману, наприклад погодився на вивід своїх військ з Києва, але до російсько-українських переговорів з цього приводу не дійшло. Громадянська війна переростає у війну з Росією, яка відкрито стала на бік опозиції. Після невдалої спроби Данила Виговського та Івана Богуна вибити царські війська з Києва питання про поступки було знято з черги денної.

Зібравши раду, Виговський узгодив з нею план кампанії по розгрому опозиції та царських військ на прикордонні. Головний удар мусив завдати гетьман об’єднаними силами козацьких і татарських військ під командуванням мурз Канмамета, Урака і Булата. Гетьман мав взяти Путивль, Сівськ, Суми, Недригайлов, Царевоборисів, Кам’янське та інші «порубіжні міста». В Білорусі, частково в Сіверщині військовими діями керував полковник Іван Нечай, брат Данила Нечая, а в Сіверщині – Г. Гуляницький. Виговський швидко перейшов тодішні кордони, але надовго загруз, облягаючи Кам’янське. Ординці вчинили напад на Недригайлів та Царевоборисів, але після цього їхні головні сили повернулись до Криму. І.Нечай розбив царські війська на Стародубщині (Мглин), а глухівський сотник Пилип Уманець обложив загін царських військ під Новгород-Сіверським. Але противник не сидів склавши руки. На кордонах почало збиратися велике царське військо, яке спочатку здійснювало рейди в глиб України, а потім перейшло у відкритий наступ. 10 листопада 1658 р. наказний гетьман Григорій Гуляницький писав з Варви ніжинському наказному полковнику Григорію Кобилецькому і закликав його готуватися до оборони від московитів, бо «москва наступає безбожна із свавільниками (пушкарівцями та барабашівцями – Ю. М.)…, все мечем та вогнем розоряють, церкви Божі та монастирі палять, священиків, іноків та інокинь, всіх під меч без жодного милосердя (не дають), а крім того над паннами, добрими дівицями та попадями розорення чинять, груди їм відрізають, не шкодують навіть малих дітей, виколупують очі святим на образах…»

Опозиція, посилена допомогою з Росії, розв’язала активні дії на Лівобережній Україні. Так, І. Донець і котельванський сотник Степаненко розгорнули наступ на Полтаву, де знаходився гарнізон полковника Ф. Гаркуші. Одночасно пішли в наступ І. Іскра (оголосивши себе наказним сотником), С. Довгань (оголосивши себе Миргородським полковником) та сотник Остап Воропай. На місце страченого Барабаша було обрано кошовим отаманом Івана Безпалого, котрий отаборився у Ромнах. 12.12.1658 р. останньому на допомогу прийшов з військом князь Г. Г. Ромодановський, а пізніше нове військо під командуванням князів С. М. Пожарського, С. М. Львова, Ф. Ф. Куракіна. Таким чином в тилу у Виговського сконцентрувалася велика армія, і гетьман мусив відступити. Саме тоді до Ромен з Гадяча поспішав І. Іскра. На шляху до Лохвиці у с. Піски його зустрів загін гетьманських військ під командуванням І. Скоробогатька. 22 січня Іскра тримав оборону, а 23-го його загін було знищено, а сам Іскра зі старшиною Ободом загинули.

Війна ставала все масштабнішою, обидві сторони кидали в бій все нові й нові резерви. Але в той час як Річ Посполита надавала Виговському скоріше символічну допомогу, а Кримське ханство обмежувалося короткочасними походами, царська Росія поступово нагромаджувала на кордонах могутнє військо, яке все активніше проводило операції в Україні, не спиняючись перед тяжкими репресіями. Особливо «відзначився» князь Ю. Борятинський. Після невдалої спроби Д. Виговського взяти Київ (серпень 1658 р.) він, ходячи на лови за «изменниками», сплюндрував і випалив околиці Києва, вирубав і повісив чимало мирних жителів. Небезпідставно Гуляницький гостро дорікав царському послу за те, що «бепрестанние войска свои на нас с своевольниками насилает и многие места выжгли и высекли, взяв за присягою и поругательство над християны чинят, пуще бусурманов турков и жидов; лутчи де быть у турка, а нежели у москалей». Посли Виговського, які вимагали у царя не втручатися в українські справи і повернути назад свої війська, були заарештовані. Опозиція, відбиваючи в урядових військ міста і села, жорстоко мстилася за репресії, не спиняючись перед заборонами деяких царських воєначальників. Зі свого боку Виговський все жорстокіше намагався придушити опозицію.

На початку лютого 1659 р. гетьман розбив ворожі війська під Переяславом, про що сповістили Європу ряд друкованих «летючих листівок» (газет). 14 лютого він підійшов до Миргорода, де засів один із лідерів опозиції С. Довгань, і запропонував його жителям здатися. Листи гетьмана, агітація миргородського протопопа Пилипа схилили миргородців до згоди. С. Довгань мусив капітулювати разом із своїми військами. Російський загін, що був при ньому, роззброїли, пограбували і відпустили на всі чотири сторони. Гетьман рушив після цього на Гадяч, Хорол і Сорочинці, Грунь, розбиваючи на шляху загони опозиції. Ю. Немирич у цей час вів боротьбу за Лохвиці. Тоді ж тяжкі бої розгорнулися і під Мстиславом, де в наступ перейшли війська Івана Нечая та Самійла Виговського. Рославський сотник О. Волик теж почав наступ, діставши підмогу від С. Виговського. Сам же гетьман в цей час наштовхнувся під Грунню на значний опір опозиції, після чого він взяв в облогу Зіньків, де укрився з 2 тис. запорожців та царськими військами Іван Силка, що проголосив себе наказним гетьманом. Підняв голову Іван Безпалий, який проголосив себе гетьманом «з Войском его царского величества Запорожским». Облога міста затяглася. Не допоміг і прихід з-під Лохвиці Ю. Немирича. Після ряду невдалих штурмів Виговський відступив і рушив на захід, взявши Веприк, Рашівку, Мошенки, а потім повернув до Чигирина. Командування над гетьманськими військами на Лівобережній Україні було покладено на Г. Гуляницького. Тим часом зі сходу на Київ сунула потужна лавина царських військ (бл. 100 тис.), були взяті Лубни, Пирятин, Чорнухи, Говтва та ін. Цими військами командували князі О. М. Трубецькой і С. М. Пожарський, Г. Г. Ромодановський, С. М. Львов, Ф. Ф. Куракін. До них приєдналися з загонами сил опозиції І. Безпалий. З’являється на горизонті і Юрій Хмельницький, якого у травні 1659 р. опозиція робить своїм формальним вождем, небезпідставно розраховуючи використати імідж славного імені Великого Богдана. Юрій Хмельницький зразу ж став розсилати з-під Чигирина листи із закликом не йти на допомогу Виговському.