Петро Дорошенко - Карнацевич Владислав Леонидович. Страница 12

Дорошенку нічого не залишалося, як теж почати переговори з поляками. 19 жовтня 1667 року була укладена угода між двома гетьманами, що ввійшла в історію під назвою «Підгаєцькі пакти». Згідно з цими пактами, Дорошенко і все Військо Запорозьке обіцяли підданство королю і відмовлялися від будь-яких інших протекцій. Козаки повинні були забезпечити безпеку польським поміщикам. У трактаті було зроблено застереження, що Собеський не має досить повноважень, щоб задовольнити претензії Війська Запорозького, а тому пропонувалося, щоб козаки відправили своє посольство на найближчий сейм, де буде створено комісію з їхньої справи, у чому польський полководець обіцяв їм всіляко посприяти. Зате польний гетьман обіцяв не вводити коронних військ до жодного міста, де проживають козаки. Останні, у свою чергу, не мали права вимагати собі міста, де немає козаків. (Тобто мав дотримуватися status quo.) Собеський обіцяв скоротити чисельність білоцерківського гарнізону. У присязі, складеній козаками після цього, ще раз підкреслювалося, що вони не будуть шукати ніякої іншої протекції, а також «зі сторонніми державами не матимемо кореспонденції ані посольства».

Попри всі клятви, що їх складали і підписували обидві сторони, Підгаєцькі пакти були все-таки фікцією і на ділі не виконувалися. Головною функцією цього договору було припинення воєнних дій у даний момент. І це, без сумніву, було провалом планів гетьмана Дорошенка. Як пише його нащадок Д. Дорошенко, можна лише уявити собі, яким ударом був для гетьмана «такий фінал кампанії, до якої він старанно готувався цілий рік з напругою всіх сил».

Невдача в галицькому поході підштовхувала гетьмана до активізації переговорів з Росією, яка й сама в цей час демонструвала щодо правобережного правителя велику теплоту. Під час Підгаєцької кампанії був, нарешті, звільнений з полону Григорій Дорошенко. Місію ротмістра Рославлєва, що не дала результату, замінила в Україні група стряпчого В. Тяпкіна, який почав активніші переговори з Дорошенком. Однак відмовлятися від миру з Польщею Москва не збиралася. 28 жовтня 1667 року Олексій Михайлович ратифікував Андрусівські угоди.

У цей час у Чигирині був посланець московського резидента в Україні Тяпкіна Тютерев. Своєму начальству він повідомляв, що звістку про ратифікацію Андрусівського договору Дорошенко сприйняв дуже важко і два дні хворів. Щоправда, після цього на службі, яку правили митрополит Тукальський і архімандрит Гедеон (це не хто інший, як Юрій Хмельницький), польський і московський монархи величалися «захисниками християнської церкви». Чи то гетьман не хотів видавати своїх планів, чи то сподівався на те, що будь-який, навіть «непорушний» мир скасовується, якщо сторони знаходять вигоду в цьому скасуванні, і збирався знайти для Москви таку вигоду.

Кінець 1667 року видався багатим на переговори. У грудні до Чигирина прибуває нове російське посольство від Тяпкіна під керівництвом В. Лубенського, завданням якого було домогтися розірвання відносин Дорошенка з Кримом, але гетьман відхилив цю пропозицію, хоча у своїх промовах він і митрополит висловилися за те, щоб «була у злуці Україна вся» під владою царя. Петро Дорофійович підкреслив, що має на увазі не тільки традиційні Лівобережжя і Правобережжя, а всю територію колишнього Російського князівства (Київської Русі), тобто і Перемишль, Ярослав, Львів, Галич, Володимир-Волинський. Дорошенко висловив бажання продовжити переговорний процес і через брата Григорія запросив Тяпкіна до Черкас. Оскільки останній зволікав, гетьман ще раз направив до нього Григорія Дорошенка і писаря Бускевича, які повідомили, що Петро Дорошенко погоджується прийняти російське підданство за умови, що в містах не буде російських воєвод і гарнізонів, московські люди не збиратимуть із селян і міщан податків, не порушуватимуть козацьких вольностей і прав, а гетьманом на обох берегах Дніпра залишиться він.

Але в тому ж таки грудні в російській столиці поляки і росіяни підписують ще один договір. Цього разу він мав чітку антитурецьку спрямованість. У договорі було окремим пунктом зазначено, що козаки не повинні «залишатися при бусурманах». Московський цар обіцяв, що в разі, якщо вони порушать цей пункт і відійдуть від Речі Посполитої, на допомогу королю прийде російське військо. Гарна ж відповідь на всі спроби Дорошенка організувати антипольський православний союз Росії і єдиної України!

Польських посланців, що прибули «під завісу» 1667 року до Чигирина, козаки зустріли вкрай недружелюбно. Додому посли писали, що почули від Петра Дорошенка і Юрія Хмельницького багато образливих слів. Гетьман відкрито засудив постанови недавнього московського договору Росії та Польщі, а крім того, порушуючи Підгаєцькі пакти, відмовився посилати відповідну делегацію до Варшави. Через кілька днів, 1 січня 1668 року, він пише Тяпкіну гнівного листа, в якому показує своє справжнє ставлення до того, що відбулося в Андрусові і потім у Москві: «Ось недавно ви учинили договір з поляками на нашу погибель; розірвали надвоє й обидва монархи вмовилися між собою, що будуть нас викорінювати… Ви звикли вважати нас безсловесною худобою, без нас вирішили, які міста залишити під собою, а які уступити, а тим часом ці міста дісталися вам не вашою силою, а Божою поміччю і нашою кров’ю та відвагою. Ми хоч і вівці, але вівці стада Христового, його кров’ю викуплені, а не безсловесні… І того ярма ні ми, ні батьки наші носити не звикли». Чи потребує коментарів таке послання?

Гетьман обох берегів. 1668

Напевно, найкращі часи у своїй політичній діяльності Петро Дорошенко пережив у 1668 році, коли йому, хай ненадовго, але все-таки вдалося досягти своєї заповітної мрії – об’єднання України під однією булавою. Та ще й під своєю. Ці події тісно пов’язані з діями лівобережного «колеги» Дорошенка – Івана Брюховецького. Ще однієї людини, крім Мазепи, з приводу якої в російській православній церкві лунало: «Хай будуть прокляті довіку лихі злодії і розбійники…»

Як видно з одного з попередніх розділів, спершу ніщо не передвіщало того, що Брюховецький стане «злодієм» для своїх московських заступників. Він прийшов до влади, поза всяким сумнівом, за допомогою росіян і швидко почав справджувати вкладені в нього кошти. Брюховецький дозволяв собі висловлювання на користь скасування гетьманату зовсім і перетворення його на князівство на чолі із сином Олексія Михайловича царевичем Федором. Уже в листопаді 1663 року з представниками царського уряду гетьман підписав Батуринські статті. Крім повторення Переяславських угод з Юрієм Хмельницьким 1659 року, вони мали й кілька нових пунктів:

– гетьманський уряд зобов’язувався безкоштовно забезпечувати продуктами харчування московські гарнізони, розташовані в Україні;

– установлювалася заборона для українських купців у Московській державі продавати вино і тютюн, оскільки це заважало здійсненню царської монополії на продаж цих товарів;

– гетьманський уряд обіцяв здійснити заходи щодо арешту і повернення російських втікачів;

– заборонявся продаж хліба на Правобережну Україну (і це ще до Андрусівського перемир’я!) і кримським татарам;

– було необхідно скласти перелік усіх козаків, міщан і селян, а також указати розміри їхніх земельних володінь.

Цими домовленостями справа не обмежилася. Осібно в історії правління гетьмана Брюховецького стоїть 1665 рік. Якщо можна так висловитися, справжній «прорив у зворотний бік». У вересні 1665 року він першим з українських гетьманів здійснив візит у Москву. По-перше, Іван Брюховецький підписав там нові, Московські статті, що стали черговим кроком до втрати Україною незалежності. Згідно з цими статтями,

– українські землі і міста проголошувалися володіннями московського государя, а з їхнього населення (крім козаків) бралися податки до царської скарбниці;

– вибори гетьмана повинні були проходити в присутності московських представників, а гетьманські клейноди новообраний гетьман отримував від царя;

– дипломатичні відносини гетьмана з іншими країнами заборонялися;