Кровна мста - Яріш Ярослав. Страница 11

– Даремно ви прийшли сюди свару починати.

– Хіба ж ми її почали?

– Мої люди не винні. Вони розказали вам те, що ви хотіли почути. Хіба ж неправда в тому, що мечі варязькі непереможні, чи те, що держава руська від варягів пішла?

– Неправда! Ми є руси, а не варяги! – просичав Вуй. – Іще варягами й не пахло, як князі наші з дружинами підходили до стін Царгорода і ви, греки, дань нам носили!

Костянтин посміхнувся і махнув рукою.

– Давно це було – й неправда. Тільки старі й немічні згадують часи давні, мужі сильні нинішнім днем живуть. Тож сідайте, руси, випийте ще вина.

– Вип’ю. Тільки нехай перше твої варяги слова свої брехливі заберуть і прощення попросять.

Почувши це, рудобородий варяг заіржав. Тоді щось гиркнув до товаришів, які, очевидно, руську мову не дуже добре знали, і ті заіржали також. Саме зайшов Вадим, відразу відчув, що запахло бійкою.

– Гей, боярове, бачу, добре гуляєте, – сказав до своїх.

– Ще ні, але зараз будемо, – відповів спокійно воєвода.

– Ви б ліпше варягів не слухали. Вони хвалитися вельми здатні, та у словах їхніх дуже тяжко правду знайти. Більше полови, як зерна.

Тут заговорив рудобородий:

– Ми не раби Костянтина, а вільні вої. Тому слів своїх забирати не будемо, бо в них правда є, що ви, руси, – боягузи і брехуни. Вам би пастухами бути, а не воями.

– Закрий пащеку! – раптом втрутився Костянтин, визвірившись на свого охоронця.

– Ми не твої раби, Костянтине, – ще раз повторив варяг.

Очі його почервоніли від вина і люті, сам був червоний, як рак, а його руда борода ніби загорілася ясним вогнем Валгалли.

– Коли хочуть, аби-м слова свої забрав, то нехай мене викличуть на поєдинок. Зі старим битися не буду, а тих двох порубаю однією лівою.

Раптом Вуй узяв жбан із пивом і хлюпнув просто варягові в пику.

– Охолонь.

Рудобородий такого не чекав. Він витерся, а тоді почервонів іще більше.

– Ах ти ж свиня руська!

Він кинувся просто на Вуя, намагаючись дістати його через стіл, тільки руки були в нього трохи закороткі. Воєвода лівицею блискавично схопив варяга за руду бороду, притяг до себе.

– Понюхай-но кулака руського, вражино!

Воєвода мав за поясом обушок і в ході суперечки поволі витяг його. То була страшна зброя: на дерев’яному держаку висів ланцюг, а до нього була причеплена куля з шипами. Вуй узяв у долоню цю кулю і «розписався» нею просто на носі варяга. Той, перечепившись за лаву, полетів сторчака разом із лавою. Варяги отетеріли, почали виймати свої мечі. Купці, що сиділи за столом, миттю посхоплювалися й шугонули врізнобіч, аби їх не зачепило. Костянтин вже навіть не намагався стримати бійку: бурю не загнуздаєш!

Один із варягів поліз на стіл, але був підпилий, а від того важкий. Доки він ліз, Вуй схопив свого обушка за держак, розмахнувся. Рука старого не схибила, і залізна куля зі свистом роздробила коліно нападника. Той закричав від страшного болю і впав на стіл, а тоді скотився з нього.

Мирослав схопився за дошки стола, інші помогли йому, і скоро руси з гуркотом перевернули стіл разом із наїдками просто на землю. Від того гуркоту рабині ще гірше заверещали, а Костянтин ще глибше уткнувся в стіну. З оголеними мечами й ножами руси кинулися на двох варягів, спалахнула бійка. Лють горіла в очах русичів, вони з диким риком билися і швидко порізали недругів.

Запала мовчанка, лише кров розливалася по підлозі, схлипували рабині та кліпали повіки перестрашених купців.

Вуй швидко оглянувся – інші купці трималися за мечі, хоча нападати не поспішали. Костянтин принишк. Почав підводитися рудобородий, що першим дістав від Вуя по носі. Воєвода, не даючи йому отямитися, ударив ножем, варяг захарчав і осів на долівку. Запала ще більша тиша.

Русичі мовчки сховали зброю. Вуй ще раз поглянув на ледь живого від страху Костянтина.

– Погані в тебе були охоронці. Мусиш ліпших собі знайти. Таких, щоб кричали й хвалилися менше.

– Як скажете, – відповів грек.

– Ходімо, братове.

Вуй першим пішов до виходу, купці дали йому дорогу. Русичів більше не займав ніхто, і вони спокійно вийшли надвір.

Воєвода Вуй мовчки налягав на весло. Був уже день, сонце пригрівало. Інші також були мовчазними. Тиша, лише чути сердите сопіння гребців та хлюпання за бортом. Вадим щурив очі, вдивляючись у далечінь. Хвилі, наче граючись, кидали їх човен то вгору, то в сам низ, та він сердито поров ті хвилі, напинався білим вітрилом і все далі біг на північ. На щастя, віяв попутний вітер.

Довгий час воєвода не міг і слова промовити, усе згадуючи події в Корсуні. Йому було соромно за цей вчинок: бувалі вої, бояри, ще й посли, а затіяли корчемну бійку. Що зараз би сказав їм Мстислав? Хоча, будучи на їхньому місці, він також образ би не терпів.

Вадим уже ледь не дрімав за стерном – йому було до всього байдуже. Повіки злипалися – далася знати бурхлива ніч.

Далеко у відкритому морі Мирослав нараз зупинився.

– Час обідати.

Посли облишили весла, повернулися обличчям до середини човна. Турик став витягати припаси, нарізати ножем на кусні.

– Беріть паляницю – дочка пекла, – порадив Мирослав, припрошуючи товаришів до «столу». – І ти пригощайся, Турику. Хіба ж тобі не до смаку, що наготувала Калина?

Молодий вой тільки плечима знизав і легенько почервонів.

– Хоч круть, хоч верть – тепер уже мусить смакувати, – підморгнув Лука.

Вої усміхнулися. Хоч як Турик не ховався, а про їх любов із Калиною знали всі.

– Добрий буде зять! – Мирослав широко посміхнувся. – А скажи, Малку, як оженишся з Калиною, будеш її бити?

Від такого запитання Турикові ледь кусень паляниці в горлі не став.

– Хіба ж я степовик який, аби свою жону бити? – запитав ображено.

– От і дурний. Послухай, що скажу тобі: мій тесть мене так навчив. Жону свою мусиш побити відразу на другий день після весілля, бо потім вже пізно буде. Я так учинив і дотепер спокій маю, тож і тобі раджу!

Молоді вої зареготали, Турик ще більше почервонів, а Середич тільки хмикнув. Вуй відвернувся. Мирослав знову завів якусь розповідь, тільки старий воєвода його вже не слухав. Середич допався до води – випите вночі вино сушило. Незважаючи на веселість Мирослава, молодші вої дивилися на старших із підозрою: що все-таки сталося там, у Корсуні, від кого мусили так швидко тікати? Звідки кров на боярському одязі? На якусь мить запала мовчанка, яку порушив Вадим:

– Треба було з Корсуня вина взяти – воно все ліпше за воду. І голова зараз не боліла б.

– Нам твоє вино трохи боком не вилилося! – гаркнув Середич. – І чого вас туди понесло? Це ти, купче, винен. Ти свій борг забрав, погуляв, а ми трохи головами не наклали!

Вадим розвів руками. Не мав настрою зараз сваритися, тим більше трохи правди в цих словах було.

– Хіба ж не чув єси, боярине, що рекли на нас греки і варяги? – запитав спокійно Мирослав.

– Пощо нам слухати брехні лукавих ромеїв? Ніби ми самі не знаємо своєї правди! Хіба варяги її знають краще?

– Правду кажеш, Середичу, греки і варяги брешуть. Та чи могли ми терпіти такі образи? Кожен боярин візьметься за меч, щоби захистити честь свого князя. А русин – то й поготів. Тепер знатимуть лукаві. Честь для русина – найголовніше, бо краще потятим бути, ніж у соромі жити. Чи добре я кажу, воєводо? – Мирослав звернувся до Вуя. Той тільки поглянув на боярина й знову відвернувся.

Воєводу давно мучила та думка. Він був старим воєм, дорожив своєю славою й ненавидів підлу брехню та жорстокі підступи. У бій завше йшов під знаменами князівськими, із криком бойовим «за князя!». А тут такі слова жорстокі кинули йому в очі варяги. Рудобородих покарали справедливо, це правда. Річ у другому – у полові брехні їхньої знаходилися і зерна правди. І та правда в тому, що спочатку брати Святославичі жорстоко побили один одного, потім і Володимировичі погинули один за одним, розливаючи братню кров. Ось що мучило старого воєводу. Він так по дорозі не прорік жодного слова, аж доки човен за кілька днів морської мандрівки не дійшов до дніпровського гирла.