Кровна мста - Яріш Ярослав. Страница 32

Тепер у Тмутаракані почнеться нове життя, а ту пригоду з Воротичами треба чимшвидше забути. Чи достойно він вийшов із тої пригоди? Ні, не дуже. Його називали боягузом і лякливим тхором, а він не вийняв меча і не кинувся у бій. Зате живим лишився. Спробуй тягайся із тими Воротичами, битися з ними – самогубство. А ще треба буде прискладати грошей і віддати Луці. Якби не Лука, то Галки не бачити ще довго.

Стояв вранішній туман, роса хапала за ноги. Сли крокували до перевозу, де їх уже чекали Ярославові гридні.

Поруч із Бурим ішов Вадим. Рана вже його не турбувала, вигляд у купця був ліпший.

– Чого у Києві не лишився єси? – спитав Бурий. – Не страшно у Тмутаракань вертатися?

Вадим поглянув на нього.

– Вам лячно буде, коли стану перед вашим князем і розкажу йому, що ви наробили.

Це вже не був той Вадим, з яким пускалися у дорогу. Тамтой базікав без кінця, розповідаючи про свої пригоди та далекі землі. Був тоді веселий і товариський. Тепер же Вадима наче підмінили.

– І що ректимеш Мстиславові? Як наше сольство продав печенігам?

Ті слова купця не зачепили.

– Через ваше сольство я згубив усе, що мав. Тепер мені дороги нема ні до греків, ні до печенігів. Розкажу Мстиславові, що ви виробляли у Корсуні, згадаю іще, як били мене ногами там, у степу.

Бурий тільки хмикнув, зате сказав Середич, який почув їхню розмову:

– Князь Мстислав розсудить. Якщо твоєї вини не буде, то житимеш коло нашого князя й горя не знатимеш.

Це був ніби й кінець розмови, але тут до гурту підійшов Сокол.

– Що будемо Мстиславові ректи? – нараз задав питання боярину, яке всіх цікавило.

– Правду, – нехотя відповів той.

– Чи ж знає хто із нас правду?

Середич крокував попереду, відповідав воєві, не оглядаючись:

– Правда в тому, що великий князь не хоче свого брата бачити на столі сіверському.

Вадим, почувши, що розмова набирає гостроти, сів на свого коня і поїхав наперед. Зате до гурту підійшов Лука.

– Передамо князеві нашому Святе Письмо та слова любові братньої. І про землі північні скажемо, і про ляхів, і про печенігів.

Середич оглянувся, криво подивився на сотника.

– Молод ти іще, не розумієш. То є порожні слова. Навчився князь брехати й лукавити у варягів, а вони ним і верховодять. Виділисьте, що на учті виробляли? Товклися, мов у себе вдома, а князь сидів та мовчав. Кажу вам, не він ними верховодить, а вони ним. Розуміє Ярослав, що без варязького меча йому на столі не всидіти.

Лука заперечив:

– Варяги все були однакові. Вони товклися тут і при Володимирі, і при Святославі. Їх вже не переробиш. А справи державні князь вершив із боярами своїми та з дружиною.

– Я краще знаю, як справи вершилися державні, бо на світі живу більше за тебе, Луко. Кажу вам, так варяги ще ніколи не сиділи на шиї князя київського. А все через те, що жона його – варяжка. Вона підмовляє і проти бояр руських, і проти братів рідних. Через варягів Кульгавий не хоче Мстислава пустити у Чернігів, а другого брата – Судислава – при собі тримає. Інших же братів варяги побили.

Сли переглянулися, Лука запитав:

– Звідки знаєш це, боярине?

– Бо знаю.

– Мстислав не повірить у прості здогади.

– А то вже моя голова у тому, аби він повірив. Я старший сольства, от і мені одвіт перед князем держати.

Середич вважав це закінченням розмови, проте Лука не бажав здаватися:

– Старшими сольства були Вуй і Мирослав. Тепер же князь у кожного із нас запитати схоче. Ти, боярине, кажи що хочеш, а я буду говорити, що сам знаю.

Середич криво посміхнувся. Був не на жарт сердитий на впертого сотника.

– Кульгавий купив тебе, так? Тепер будеш хоч і на Страшному суді за нього горою стояти.

– Хіба ж я худобина, аби мене купувати?! – спаленів Лука.

– Продав ти Ярославові душу за дівку. Він же віддав тобі Каялу, що ти йому пообіцяв за те? Чого він тебе вчора кликав? – з притиском сказав Середич.

Це і справді було цікаве питання. Лука відповів:

– Говорили довго, князь добре знав вітця мого. Він просив, аби-м розказав Мстиславові про все, що бачив єсмь і чув у Києві. Казав, аби-м просив князя нашого не починати котору.

– Його словеса – лжа, – відрубав Середич. – Хоче задурити нас, аби побити потім. Я Кульгавому не вірю!

Бурий подумав, що тут треба стати на бік Луки, адже той немало допоміг йому.

– Дарма зобидив ти, боярине, сотника. Правда у його словах є: нехай кожен князеві від себе говорить.

Середич нині із самого ранку був злий, як пес, кидався на усіх підряд. Не подарував і Бурому.

– То й розкажеш, як я послав тебе до Дашка, а ти до порубу залетів. Ціла Тмутаракань буде реготатися із таких засраних розвідників. Та й чогось я не пам’ятаю, аби ти колись так за сотником горою стояв. Помастив тобі Лука своїми срібняками?

Бурий тільки стиснув повід, але не відповів нічого.

Сли Мстиславові підходили все ближче до перевозу, де їх уже дожидали Вадим і три десятки гриднів-вершників.

– Добре їсти, довго спати – Бог здоров’я мусить дати. Правду кажу?! – гукнув їм ще здалеку сотник, що був старшим поміж воями. – Сунете повільно, ніби коні спутані. Вже б стільки дороги перемололи.

– Думай, вою, що до боярина речеш! – гаркнув своєю звичкою Середич, і сотник тільки голову у плечі втягнув.

Сли стали на плоті, і перевізники великими веслами відбилися від берега. Бурий оглянувся, востаннє споглядаючи на колись рідне місто. Галка підійшла до нього і мовчки взяла за руку. Лука молився, просячи у Бога щасливої дороги додому. Бурий і собі перехрестився, ніби відганяючи від себе усе лихе.

Туман поступово розсіявся, ясно засвітило сонце, граючись промінцями на Дніпровій воді. Хлюпали весла. Попереду, на протилежному березі, росли дикі пущі. Десь там, у глибині пралісів, ревів лось, і рев той було чути по всій околиці.

Переправившись на другий бік, сли у супроводі гриднів рушили на південний схід. Мали вони намір доїхати до Нежиня, а уже там, оминаючи печенізькі кочовища, дістатися Тмутаракані. Цілий день їхали мовчки, кілька разів зупиняючись, аби дати коням перепочити та й самим підкріпитися хлібом та м’ясом. Галка їхала в сідлі разом із Бурим, ніби боялася знову втратити брата. Кілька разів намагалася завести із ним розмову, тільки Бурий не мав великої охоти говорити, тож вони і далі мовчки продовжували дорогу.

Цей день сонце відпрацювало на славу: щедро, по-літньому гріло землю. Навіть коли воно звернуло уже на захід, все одно було парко і душно, люди й коні заливалися потом. Подорожні доїхали до якоїсь весі на березі тихої річки, стали.

– Там, за річкою, уже земля сіверян, – сказав сотник. – Ми далі не поїдемо.

– Чого так? – запитав Середич. – Хіба ж сіверяни вас покусають?

– Князь так наказав: до земель сіверських провести і вертатися.

Сотник розвернув коня.

– Куди ж так женеш? Вечір скоро, темнота за очі злапає. Переночуйте з нами, а тоді собі поїдете, – запропонував Лука.

Сотник гриднів київських тільки рукою махнув.

– Доки сонце зайде – он скільки дороги перемелемо.

Не прощаючись, сотник торкнув п’ятою свого коня – і вої дружно поїхали геть.

– Іч, який нетерплячий. Йому б тільки дорогу молоти, – пробурмотів невдоволено Середич.

– Їдемо далі чи тут станемо на ніч? – запитав Сокол.

– Станемо. Відпочити треба. Тільки не тут при дорозі, а отам, ближче до річки, – показав боярин на зарості верболозу. – Там і трава ліпша – коні попасуться.

Вістку про відпочинок Бурий сприйняв із радістю: не за себе хвилювався – за сестру. Дівчині тяжко було переносити дорогу – не звикла. Скільки ж то їй літ зараз? Мати її народила пізно, і отець у неї був інший. Рідний батько Бурого загинув у січі, мати довго удовою була, доки її другий вой не взяв і також не загинув. По собі Галку лишив. А потім і сама мати померла, коли мала була ще отрочам. Тоді Галці було літ десять, тепер, певно, десь двадцять буде.