Кровна мста - Яріш Ярослав. Страница 37

Всі переглянулися.

– Волос.

– Справді, Волос!

– Правду рік старий – повернувся син гончара!

Всі раптом почали радіти, сміятися, гукати. Тепер їх і впізнати було набагато легше. Ось же Мечобор – мамин брат, а це Житник і Горнило – брати його, з якими ще отроком ловив рибу в ріці та пас товар. Раптом звідки не взялися сестри! Боги, як же вони виросли! Усі кинулися обіймати Волоса, радості не було меж. Сли Мстиславові поки що трималися осторонь, розглядалися по сторонах.

Усі посідали просто надворі біля кузні. На землі розстелили довгу білу скатертину, жінки понакладали на неї глеків, тарелів із печеним хлібом – білими пухкими паляницями. Сли Мстиславові, не ївши нічого майже цілу добу, заїдали тепер за обидві щоки. Каялу і Галку жінки також нагодували й поклали спати – ті були дуже втомлені. Волос сидів в оточенні мужів із селища, вони розповідали йому про своє життя, вой перепитував постійно про когось із знайомих – вони йому розповідали. Звичайна розмова із тим, хто довго не був у рідному домі.

Волос раптом прислухався, оглянувся. У селище забігли два вовки. Вони підійшли до людей і побачили чужинців. Відразу стали, шерсть на них наїжилася, почали гарчати й показувати зуби.

– Назад! – почувся враз владний голос – і вовки відступили, заспокоїлися.

Над ними стояв старий дідуган – волхв. Він виник нізвідки, так і став перед людьми, підпершись своїм посохом. Волос враз зірвався на ноги, підійшов до старого. Доброгост дивився на свого учня, скупа посмішка вийшла на уста старого. Він поклав руку Волосові на плече.

– Я знав, що ти повернешся.

За всі ті роки Доброгост таки постарів. Став худішим, шкіра на лиці пожовтіла, як жовкне листя восени. Сива борода виросла ще довша, очі запалися.

– Ви надовго до нас чи як? – запитав Волоса Мечобор, коли знову дружно всілися до вечері.

– На світанку ідемо. Лишимо тут жінок. Маємо справу одну залагодити, тоді вернемося.

– Іншу тобі долю нарекли боги, аніж справи княжі ладнати, – втрутився в розмову Доброгост. – Тут твій отчий дім, тут має горіти твоє вогнище.

Волосові не хотілося сперечатися зі старим. Він краєм ока поглянув тільки, чи не дослуховуються до їхньої розмови товариші-дружинники. Та вони були зацікавлені чимось іншим: весело теревенили із мужами.

– Я давав своє слово і мушу його стримати. Повернемося, тоді й поговоримо.

– Невже тобі миліша княжа гридниця за рідне селище? – запитав Житник.

– Тут мені завше буде любо, – ухильно відповів сотник.

Сутінки поволі брали гору над сонячним промінням. Щоби краще було видно, мужі запалили велике вогнище. Мед порозв’язував язики, говірка пішла сміливіша, веселіша. Навіть завжди суворий Середич сп’янів і тепер пробував затягнути якусь пісню, обнявшись із мужем Горнилом. Інші також були веселими. Винним тому був мед, який навчив ситити сам Доброгост. Він давав силу, знімав утому, проте його пити треба було небагато – був надто п’янкий.

Мечобор, що був у селі головою, і волхв відійшли по своїх справах, натомість до Волоса прилинули всі його сестри. Менші тулилися, старші поважно розпитували про життя, про княжу дружину. А той все розказував. Тепер він знав, що то Доброгост замінив їм усім батька й матір, виховав їх.

– Ти б залишився тут, Волосе. Чого будеш товктися по чужих землях, служити князям, які вбили отця нашого і матір? Тут твоє місце, і добре тобі буде з нами.

– Знаю. Одначе мушу виру віддати князю, бо слово дав служити йому вірно. А як вира буде повернена, то прийду до вас.

Тим часом діви почали водити хороводи навколо вогнища, співати пісень. До них підбігли парубки, взяли за руки, почали крутити у швидкому танку. Тут же почувся вереск, свист, крики. Волос незчувся, як його також потягнули до танцю. Тут уже був і Сокол із Галкою, і Бурий, і Турик, навіть Середич витанцьовував. Вони разом з іншими кружляли навколо вогнища, обнявши один одного за плечі, а ноги дрібно відбивали у такт танцю. Волос згадав усе – і старі забави, згадав пісні й співав їх тепер разом з усіма. Він ходив у колі, водячи хоровод, і дивився на вогонь, що зачаровував його, змовившись із піснею та медом.

Із кола Волоса забрав Доброгост, мовчки повів за собою.

– Тебе чекають, – тільки й мовив.

Вийшовши з весі, старий повів його у бік лісу. Тут, сховане за густою стіною чагарників та дерев, стояло капище, таке ж, як і в старому селищі. Тільки там воно було відкрите, тут же люди заховали своїх богів, боячись. І добре зробили, адже не знати, хто й міг потикнутися до них.

Волос упізнав рідних богів – найпершим був Велес. То захисник роду їхнього. Далі Даждьбог-сонце, Перун, Ярило, за ними – Лада й Макоша. Діва у білій довгій сорочці та у вінку з польових квітів стояла перед Макошею, прикрашаючи її зеленим барвінком та квітом.

– То Снєжка є, невіста твоя. Ще отці ваші ряд уклали, що вона нареченою тобі буде, як виросте. Тож тута, біля богів наших давніх, дай одвіт мені: чи виконаєш заповіт вітця свого? Коли не захочеш – винити не буду, бо там, далеко від дому, чужинці-християни довго отруювали душу твою.

Волос мовчав. Діва встала, підійшла до нього – воєві враз забракло слів. Була гарна невимовно, так що й очей не відвернеш. До голови скралася думка, що Доброгост навмисне щось навідьмував. Поглянув на богів – ті мовчки дивилися на нього, а Макоша та Лада посміхалися.

– То що, Волосе, поведеш її жоною?

– Поведу.

– Тоді йдіть до Лади.

Снєжка знала, що робити: стала прикрашати Ладу, як перед тим Макошу. Волос допомагав їй, волхв за всім дивився. Коли роботу було закінчено, волхв рік:

– Тепер дайте Ладі жертву.

Молодята одночасно засунули правиці у глек, вийняли звідти зерна жита й кинули у вогонь, що горів перед Ладою. Полум’я засяяло ясно, розгорілося, язички його весело замиготіли.

– Лада прийняла вашу жертву, отож серця ваші чисті. Тепер кляніться богині.

Волос і Снєжка взялися за руки й без розбігу перестрибнули вогнище.

– Ви присягли Ладі, тож тепер ви будете мужем та жоною. Скоро вже світанок – тож ідіть до свого вогнища, а я тут іще зостануся й поговорю з богами.

Усередині хати-мазанки, куди привела свого мужа Снєжка, не було нічого, тільки велике ложе. Вона сіла на ньому з розпущеним білим волоссям. На голові її був такий же вінок, як у Волоса. При слабкому світлі свічки він розглядав її стрункий стан, біляве волосся.

– Чекала-м на тебе.

Волос не відповів нічого, задаючи німе запитання. Діва говорила далі:

– Підійди ближче. Не бійся, не кусатиму.

Молодець скорився тому наказові, підійшов, сів на ліжку поруч із нареченою. Тепер він міг побачити не тільки її стан та волосся, а й миловидне лице, великі сині очі. Вони мовчки отак дивилися одне на одного.

Далі Снєжка встала, принесла чару з медом. Спочатку дала з неї напитися Волосу, тоді надпила сама. Наречена присіла перед ним, стала роззувати шнури на черевіях молодого воя. Так велів давній звичай – у першу ніч жона має роззути свого мужа.

Вони швидко скинули одяг, залишаючись нагими одне перед одним. Тіла їх були молоді і пружні. Снєжка була скована, легка дрож проймала її тіло – вперше була з чоловіком. Випитий мед мав допомогти їй, вона вже чула, як він розлився по тілу, і страх перед мужем почав змінюватися іншим відчуттям. Волос поправив пахуче, вимите у зіллі волосся, заглянув у блакитні очі. Вона легко прикрила повіки. Волос торкнувся діви – вона здригнулася, як налякана сарна, але тут же заспокоїлася, відчувши на своїх устах його губи. Дихання її стало частішим, рука мимоволі, легко, боязко лягла на Волосові могутні груди. Його сильні руки все сильніше притискали дівоче тіло до себе. Поцілунки стали сміливіші, обійми ще сильніші. П’янка ніч закружляла молодих людей у танці кохання, вона ніби підіймала їх високо, до хмар, даруючи ласку й насолоду. Вони відчували одне одного руками, устами, усім тілом. У Снєжки вже зовсім пропав страх перед чоловіком, навпаки, вона тепер все сильніше жадала його. Тіло її було відкрите для його поцілунків і ласк, вона зараз хотіла тільки одного – щоби ця ніч не закінчувалася ніколи.