Кровна мста - Яріш Ярослав. Страница 4

Ймення у молодця було Маломир, Малко, та його всі називали Туриком. Він походив із старого деревлянського роду Турів, проте тутешні бояри ще вітця його перехрестили на Турика. Покійний батько був дуже худий і низькорослий, тож на прізвисько «Тур» зовсім не тягнув.

Малко більше пішов у рід матері. Він не був високого зросту, проте плечистий, руки дужі, жилаві, груди колесом. Очі сині – батькові.

Тренувався він довго і вперто, незважаючи на спрагу та втому. Піт цюркою котився по чолі й щоках, та хлопець не зважав на це. Кілька разів йому не вдавалося виконати задумане, та він пробував знову, доки не виходило так, як у досвідчених вояків, так, як хотів він. Меч молодика раз у раз зі свистом розрізав ще сонне морське повітря, прохолодну тишу й хвилі сонячного світла, яке линуло з-за Кавказьких гір.

Турик тренуванням залишився задоволений. Вирішивши, що вже досить, він скинув шолом, витер рукавицею піт. Охайно склавши зброю та обладунок на березі, роздягнувся й побіг до моря. Вранішня купіль у холодній воді додавала молодому тілу більше твердості і бадьорості.

Малків дідо поселився в цих краях ще за князювання Святослава. Великий князь побив тоді хозар, приєднав ці дикі землі до землі руської і сказав: «Тмутаракань буде опорою нашою на півдні!» Дідо полюбив собі цю землю, засів тут зі своїм родом. За Володимира, Святославового сина, город розрісся ще більше. Великий князь київський посадив тут сина свого Мстислава, заповівши йому ці землі, і тепер уже внук Святославів сидів у городі, даючи всьому лад.

Жилаві руки молодця зухвало терзали морську гладь, він швидко віддалявся від берега, випливаючи у відкрите море, ніби кидав йому виклик: «Перепливу!» Море на це тільки спокійно всміхалося, а сонце на небі – й собі.

Малко був поки що простим дружинником, однак бувалі мужі пророкували йому скоро й сотництво. Про це клопотався постійно боярин Середич, мамин рідний брат, у якого своїх дітей не було. Та й боярин Мирослав, батько Калини, напевно, не буде супроти. Якби батьки Малка зараз жили, то пишалися б своїм сином, адже вчора сам князь похвалив при всій дружині молодого воя. Турик із десятком гриднів вистежив і перебив розбійницьку ватагу хозар та касогів, що напали на землі князівства, пограбували й побили пастухів, а товар забрали.

Відпливши на кілька сотень кроків від берега, Турик зупинився й перекинувся на спину. Руки й ноги розкинув, очі впер у небо. Тіло його відпочивало, набиралося від моря й неба сили. Молодець думав, що мало хто з людей на Русі бачив море, а ще менше в ньому купалися. Він же це робить кожен день. Ех, якби Русь встала та відіпхнула від моря бусурманів і набудувала городів християнських по всьому узбережжі!

Малко посміхнувся сам собі, тоді знову перевернувся на живіт. Краєм ока він побачив постать, що скрадалася до його місця на березі.

Це був не перший напад східних сусідів. Мстиславові вже давно набридли їхні набіги, грабунки, полон. Цьому треба було покласти край, тому князь готувався до походу, збирав дружину. Два роки тому Мстислав уже покорив касогів, перемігши у двобої князя їхнього Редедю. Про той славний бій багато вже легенд ходить, після нього сам Мстислав разом із дружиною своєю покрив себе славою воїна непереможного.

Турик не став затримуватися, вийшов із моря, підбіг до того місця, де залишив одяг, і почав квапно вдягатися. Він одяг ногавиці, черевії, почав зав’язувати. Нараз прислухався, краєм ока поглянув позад себе й посміхнувся. До нього по піску скрадалася дівчина. Вона тінню прослизнула до його плечей, затулила йому очі.

– О, хоробрий яський воїне, не вбивай мене, лише візьми в полон. Довічним рабом твоїм буду, – жартома почав благати Турик.

– Проси живота, – грізно наказала дівчина.

– Дай живота, – він повернувся до неї, обійняв за стан і притулився до колін.

Дівчину звали Калиною. Восени Турик хотів повести її жінкою у свій дім. І родичі Малка, і батьки Калини знали про їх дружбу й любов, супроти не ставали, бо обидва роди були достойні один одного.

– Коли тебе знову побачу? – запитала дівчина, розгладжуючи біляве волосся Турика на своїх колінах. – Ви ж завтра в похід.

Він підвівся, сів біля неї.

– Скоро. Бог дасть, поб’ємо хозар, касогів та повернемося додому зі славою та багатою здобиччю. Подарую тобі найкращу прикрасу, що здобуду в січі.

– Нащо мені те золото й срібло – аби ти, мій ладо, повернувся живий – непосічений.

– Повернуся, – запевнив її Малко. – Здобуду собі слави, золота, прижену кобилиць, від яких мої табуни підуть, а ще їхню княжну – красуню.

Калина поглянула на нього.

– Пощо тобі княжна? А як же я?

– З тобою оженюся, а її за наложницю візьму. Для втіхи.

– Не гніви Бога – гріховні речі говориш.

– Чого гріховні? Кожен поважний боярин має мати наложницю, – сказав хлопець твердо.

Дівчина знітилася й втягнула голову в плечі. Чоловікам суперечити не можна – цього її вчили змалку. А Турик почав далі повчально говорити:

– Так, так, щоб ти знала. Кожен поважний боярин має мати наложницю. А кожна порядна бояриня – двох наложників, – раптом докінчив Малко й почав реготатися, взявшись за черево.

Вона зрозуміла, що наречений кепкує з неї, і почала жартома душити його. Вони перевернулися на піску, змагаючись у силі. Турик виявився зверху. У його сильних обіймах дівчина обм’якла й більше не пручалася. Він лише чув її часте дихання і бачив, як пружні груди раз у раз підіймаються під плахтою. [1] Він легко взяв поцілунок з її солодких уст. Вона від блаженства закрила повіки. У хлопця в житті не було нічого приємнішого, ніж цілувати її. Він любив цю ніжну шкіру, волосся, любив запах дівчини. Та найбільше йому подобалися її вуста – такі солодкі й одночасно терпкі, як старе вино. Вони його п’янили. Турик мимоволі торкнувся її грудей. І тут дівчина стрепенулася.

– Ні, не буде того!

– Що?

– Не можна до весілля – Бог покарає.

Вона скинула його із себе, сіла.

– Добре, я більше туди не полізу, – пообіцяв Малко та легко взяв її за руку, бажаючи знову покласти біля себе.

– Облиш, ладо мій, – попросила вона. – Не муч мене. Дасть Бог, повернешся з походу, діждемо осені, а вже там… Приходь сьогодні на наше місце, як зайде сонце, – перед походом востаннє побачимося, я подарую тобі хрестик, у Десятинній церкві освячений. Він берегтиме тебе від ворожих стріл та мечів.

– Прийду, – пообіцяв Турик.

– Тоді до вечора.

Вона пішла. Завжди так робила – не хотіла, щоб її хтось побачив із ним, а то потім погана слава пішла би про неї по городу. Приходила до моря, коли він тренувався, розмовляла з ним кілька хвилин, ніби не могла натішитися, а потім щезала, як якась проява.

Турик зітхнув, пригадавши солодкі дівочі поцілунки, й почав також збиратися. Він думав собі, як би швидше дочекатися осені.

Молодий витязь свиснув – і нізвідки прибіг вороний. Він пасся десь сумирно в околиці і тепер з’явився на перший заклик господаря. Малко попестив коня, поплескав по крупу, причесав пальцями буйну гриву. Тоді почепив вороному до сідла свій обладунок, узяв його за повід і повів піщаним берегом до пристані. Зовсім близько бовваніли високі мури рідної Тмутаракані.

На пристані було, як завше в таку пору, людно. Рибалки товклися коло своїх човнів, латаючи їх та готуючи снасті. Голосно говорили між собою, розповідаючи, де найкращі можуть бути рибні улови. Турик знав, що риболови завжди любили хвалитися велетенськими рибинами, що водилися в морі, та навіть морськими страховиськами. Більших байкарів хлопцеві не доводилося зустрічати. Кожен із них просив Бога: «Господи, дай мені зловити таку рибину, аби-м не мусив більше брехати!»

Ще здалеку Малко побачив судно, що наближалося до берега, утім, відразу на нього уваги не звернув – багато купців приходило до Тмутараканської пристані. От хоча б взяти купця Вадима, що останнім часом постійно товчеться тут. Турик зупинився, щось згадавши, і рушив до купця.