Кровна мста - Яріш Ярослав. Страница 41

Молодий витяг із торби книгу, загорнену у шовкову матерію, обережно поклав її на стіл, почав розгортати.

– Дивися, княже, яка краса.

Книга не зробила великого враження на князя смоленського – не був він схожим на свого брата Ярослава, який так кохався у книжках і міг читати їх цілими ночами.

– Що хочеш за неї? – тільки запитав.

– П’ять гривен сріблом.

На ці слова Судислав тільки розсміявся.

– За ті гроші я міг би купити три весі разом із холопами. Не такий я дурень, як мій брат Ярослав, щоби скуповувати такі дорогі книги. Пощо вона мені?

– Дітям, внукам заповіси. У цій книзі сила є.

– То що, про відьмування книга чи як? – Це рік боярин Багач і мимоволі відсунувся.

Молодий сказав:

– Сила не в руці, і не в мечі навіть. Сила отут. – Він показав на голову. – Хто знання має – за тим і сила. Слово Боже в цій книзі записано. Коли молишся, княже, то ти з Богом говориш, просиш його про здоров’я та живот будущого віку. Коли ж читаєш святі письмена, то Бог говорить до тебе, а ти його слухаєш.

Такі розумні слова враз поставили Судислава на місце. Він нахилився над книгою якось боязко, торкнувся до дивних пергаментів.

– Якого роду єси, купче? – нараз запитав.

– Сам я з Тмутаракані, та скоро можу й у землі сіверській сісти.

Судислав натяку не зрозумів. Він продовжував розглядати пергамент книги, не зазираючи всередину.

– Звідки в тебе та книга?

Молодець продовжував натякати.

– Привезли бояри сіверські. Знаєш їх, вони колись були в тебе, ти їм відмовив. Натомість листа дав супровідного до Мстислава. Тож вони прибули до Тмутаракані, до князя нашого. Тільки Мстислав книги читати не любить, йому аби ратитися. Однак від книги він не відмовився, тільки рік, щоби ми спершу до Ярослава поїхали, а потім і до тебе. Коли ніхто з вас тої книги не захоче, то він собі забере.

Судислав уважно слухав цю промову, і чим далі молодець говорив, тим більше блідло обличчя Судислава. Тільки тепер він зрозумів, що то за люди прийшли до нього. Йому швидко вдалося опанувати себе, він мовив:

– Ярослав – брат старший, вам би до нього спершу. І книг вельми много має, цінує їх більше за золото. Навіть більше за життя чи любов братню.

Книга перейшла з рук Судислава до його боярина, котрий почав вивчати дивні письмена, нічого не розуміючи а них. Роздивляючись книгу, він ніби й не дослуховувався до розмови свого князя із купцями. А ті далі стали насідати на Судислава, тепер слово взяв старий, що назвався Куликом:

– Ярослав – сильний князь та хитрий вельми. Він хоче і книгу взяти, і золота за неї не платити. Дуже мало дає. Певно, і не знає, що ми до тебе приїхали, і коли ні ти, ні Мстислав книги не захочете, то у своїх руках залишить.

Судислав зблід ще більше, але знайшовся що відповісти:

– Як був я у Смоленську, то також мав свої книги, однак брат мене тепер тут тримає. Не маю не тільки на книгу, а й на шати нові, ні на коней, ні на хороми, мушу ось так тулитися.

Чи зрозуміли вони його, чи ні, але молодий Журавель знову сказав:

– Дивуюся тільки, пощо Ярославові ще одна книга, коли й так має багато.

– Речу вам, що любить дуже ті книги. Хоче всі собі зібрати й нікому на них навіть зиркнути не дасть. Сам сидітиме у своєму хоромі та читатиме цілу ніч при свічці. Такий уже є жадібний… до книги. А коли хто має бодай маленьку книжечку, то собі її за будь-яку ціну хоче. Тож кажіть Мстиславові, якщо має які книги, то краще хай ховає, аби не прийшов брат та не забрав.

При цих словах Судислав розреготався, бо те, що він промовив, і справді скидалося на жарт. Однак гостям було не до сміху: Судислав явно попереджав їх про небезпеку. Боярину уже набридло розглядати книгу, розмова князя з купцями його також перестала цікавити. Усім своїм єством він був далеко звідси, на своєму обійстю, і тільки обов’язок змушував його сидіти тут та слухати всю цю маячню.

Журавель вирішив запитувати далі:

– Казали, що Борис та Гліб також вельми книги любили. Шкода що їх нема, а то, може б, купили.

– Правда, вони були улюбленими синами Володимира.

– Хто ж їм ті книги подарував: Святополк чи таки Ярослав?

– Не знаю, мене там не було. Та люди по-різному кажуть.

Молодець дивився на Судислава, намагаючись зазирнути йому в очі, однак той відвертався або впирав очі у стіл. Гість насідав далі:

– Той грек, що писав письмо сіверянам, говорив, що то Ярослав сам попереписував книги Бориса і Гліба. Певно, той грек бреше, бо ті греки – то суть люди брехливі і нічого не зроблять без своєї користі.

Почувши ті слова, Судислав спаленів. Він все кидав погляд на боярина, той сидів мовчки, схожий на кам’яного бовдура.

– Справа писця – писати, а ваша – вірити чи ні. Он Борис і Гліб були людьми благочестивими, чесними, а яка біда їх спіткала, прийми, Господи, їхні душі. А книжку свою таки Мстиславові віддайте, він дасть кращу ціну. Коли Ярослав за неї також учепиться, то хоч нехай князь ваш поторгується. Не можна просто так усі книги віддавати Ярославові. Уже я он без книг сиджу, навіть на шати не маю. Борис із Глібом також би іще пожили, книги почитали. От вони б вам за ту книгу й справді дорого заплатили. Та годі вже про ті книги, давайте краще поговоримо за шкурки. Багато їх у мене, продав би й хочу недорого.

Молодець зрозумів, що князь уже все сказав і більше говорити не хоче. Багач, почувши, що перейшли із книг на шкурки, відразу зацікавився, почав прислухатися. Вони говорили ще довго про ті шкурки, однак та розмова вже була порожня і купцям так і не вдалося повернути бесіду на свій лад. Князь говорити «про книги» більше не хотів.

Боярин Багач просив їх іще лишитися, але гості були невблаганними: поспішали у дальшу дорогу. Він провів їх аж до міської брами, і вони поїхали.

Судислав сидів у теремі наодинці. Служниця принесла йому меду, він перехилив одним духом, витер бороду. Тоді раптом поглянув на ікону, що висіла на чільній стіні, і перехрестився.

– Слава тобі, Господи.

Він і справді мав чому радіти: посли Мстиславові виявилися розумними, не стали талапати язиками, чого не треба. Багач нічого не запідозрив, а от Судислав кожне слово зрозумів. Мстислав не буде сидіти, склавши руки, Лев вирішив піти проти Ведмедя.

Судислав іще не знав, що принесуть йому всі ці зміни. Мстиславові посланці не встигли від’їхати досить далеко, а в городі з’явилися нові гості. Вони приїхали на княже дворище, зчинивши галас, притягуючи до себе купу цікавої челяді. Князь також вийшов із терема, був тут і Багач. Судислав відраз впізнав Еріка – саме він прибув сюди на чолі трьох десятків варягів.

– Із чим прибув, варяжине? – коротко, своїм звичаєм запитав Судислав.

– Із вістю недоброю, – відповів Ерік. – Біда суне на нашу землю.

«Відколи це руська земля стала вашою?» – подумав князь, сам же мовчав, чекаючи, що далі говоритиме варяг. Той продовжив:

– Мстислав самовільно вийшов із Тмутаракані і сів уже в Чернігові: сіверяни прийняли його. Тепер же готується на Київ іти!

Такого сприту від Мстислава не чекав ніхто. Усі знали, всі говорили, що князь тмутараканський може піднятися, але отак?! Доки Ярослав придушує Суздаль, він тільки фіть – і вже в Чернігові. «Красиво», – подумав Судислав і сам похолов від такої думки. Багач же розійшовся:

– Я так і знав, що йому не можна вірити, я ніби чув! Проклята душа його! Невже знову кров братня на Русі проллється?! Та Ярослав як повернеться, то Мстислава і цілий Чернігів із землею зрівняє!

Ерік поглянув на боярина, вислухав до кінця, а тоді сказав:

– Мстислав хитрий, як змія, він вдарив у спину, коли ніхто не чекав. Перед тим послухів своїх розіслав усюди, що крутяться по городах наших і вивідують, де яка сила стоїть, слухають, хто рече і про що. Чи тута у вас не було таких людей підозрілих?

Судислав ніби скам’янів, а Багач тут же знайшовся:

– Та як же не було? Он поїхали щойно. Казали, що купці з Тмутаракані, тільки краму не мали ніякого, а лиш книгу продавали. Я відразу здогадався, що якісь вони химерні…