Кровна мста - Яріш Ярослав. Страница 52

Це був кінець, але й тепер Ерік не поспішав здаватися. Він зробив рух ніби до свого меча, а сам блискавично вийняв ніж і спритно скочив до Турика. Молодий вой встиг закритися щитом, тож варяг полоснув по незахищеній нозі. Турик скрикнув і впав у воду. У ту ж мить Середич із розгону протаранив своїм щитом Еріка, обидва впали, знову підвелися.

– Кидай ножа! – наказав Середич варягові.

Ерік важко дихав, витер долонею воду з лиця.

– Не буде того, аби вікінг здавався руським свиням.

Нараз він розмахнувся і вдарив ножем сам себе у живіт. Враз зігнувся, захарчав і впав у воду. Середич тут же кинувся до нього, почав витягати на берег, а там вже положив його на спину.

– Не засинай, варяжине, чуєш, речу тобі. Кажи, хто поміж нас послух! – напосівся Середич.

– Вікінг свого не видасть, – відвернувся Ерік, маючи намір сконати просто зараз. Нараз він поглянув на Середича. – Мій меч…

Боярин оглянувся, кинувся назад до потоку. Там, у збуреній воді, він швидко відшукав меч варяга і приніс.

– Ось він. Я знаю, варяжине, вікінг не потрапить до Валгалли без свого меча. Ось, бери. Тільки скажи, полегши душу перед смертю: ти князя Бориса забив?

– Усіх ми побили…

Ерік потяг руку до меча, але тут йому бухнула чорна кров з рота, і рука його поволі опустилася, погляд став скляним.

Середич із досадою кинув мечем до землі. Тоді оглянувся – це чули Лука, Турик та декілька Воротичів. Середич знову підняв варязький меч і одним махом відтяв Ерікову голову, тоді взяв її за волосся й поніс.

– Відвезу ту голову Мстиславові, бо то є голова вбійника братів його. Усі-сте чули, як він зізнався. І ти чув, Луко? Аби-с не рік потім.

Лука не дивився в очі боярину.

– Не знати, хто велів йому, – відповів сотник.

Боярин спинився, оглянувся.

– Кульгавий велів, хто б ще міг? Їм одне наказував, а тобі – друге. За скільки ти йому продався, сотнику?

Лука щойно заховав свій меч у піхви і враз пожалів, що зробив це.

– Про що мовиш, боярине?

– Речу, що ти був послухом разом із Вадимом. Із самого початку я думав на тебе, а тепер-то й зловив на гарячому. Чого стоїте – хапайте послуха!

Воротичі тут же виконали наказ боярина. Лука спробував узятися за меч, але його взяли під руки, скрутили.

– Ти здурів, Середичу…

– Нє, то ти, певно, божевільний є! Іще там, у Києві, ти розказав усе Кульгавому, із варягами змовився. І тепер ти їх, окаянний, пустив по нашому сліду. Смерди Каніцарові виділи, як Ерік крався до дворища, а там ти йому вже все оповів, тож вони добре знали, по якій дорозі ми підемо. Не знали тільки собаки, що ми з Каніцаром надумали пастку їм учинити, аби перебити псів до лаби.

Лука крутив головою.

– Чого я? Хто-небудь міг Ерікові сказати…

– Нє, сотнику, то таки ти був. От і зараз ти напав на Еріка, аби його забити. Не хотів єси, аби він нам усю правду розказав.

– Отямся, боярине, ти сам не розумієш, що речеш! Я ж виріс у Тмутаракані, мій рід там кожен знає, ми завше князеві служили вірно…

– Так, служили. Твій отець до Києва їздив того літа, коли ми з касогами ратилися. Там його лукавий Ярослав і переманив на свій бік. Ти ж, як і отець твій, зрадник.

– Це брехня, князь тобі ніколи не повірить! – крикнув Лука.

– А то вже його справа, – відмахнувся Середич. – Посидиш поки що в Каніцара під замком, а потім тебе князь до себе забере. Йому і пояснювати будеш. Заберіть його та відведіть до дворища, – наказав боярин.

Воротичам не дуже сподобалося, що ними отак командують, але вони, хоч і неохоче, скорилися, зв’язали Луці руки і повели до коней.

Середич поглянув на Турика, чи не хоче той щось заперечити, але небіж мовчав.

– От і добре, – сказав сам до себе боярин і поніс голову до свого коня. Там він витрусив із мішка припаси, а голову вкинув у мішок.

За той час Воротичі повитягали варягів із води і поскладали на березі. Коней, зброю і коштовності уже поділили між собою, тепер радилися, що їм робити з трупами побитих вікінгів. Поміж Воротичами боярин впізнав двох мужів із Волосової весі – Житника і Мечобора, зате чогось не було видно Ратка і Будимира.

– Закопати треба, – радив старий Воротич, стоячи коло побитих.

– Пощо трудитися? – запитали молодші. – Зробимо вовкам і лисицям учту – дякувати будуть.

Старий стояв на своєму.

– Поїдять варягів – до нашої весі підуть. Як звір людського тіла спробує – вже його не стримаєш. Так що беріть заступи і копайте.

Середич затримуватися тута надовго не збирався – до князя треба поспішати. От тільки чи Турик зможе таку дорогу витримати? Адже рани непростої завдав йому варяжин.

Зі стежки почулося тупотіння коня – хтось швидко зближався. Воротичі насторожилися, але скоро знову відклали свої луки – упізнали Волоса. Середич такоже його впізнав.

– Що тут таке сталося? – Волос зупинився на березі потоку, не бажаючи заїздити в закривавлену воду.

– Зробили ми учту варягам. То вони так впилися вином нашим, що із землі встати не можуть. А ти чого не у своїй весі, чого свою жону теплу не обіймаєш, а примчав сюди? Може, знов до князя проситися будеш? – відповів Середич, як завше, ядуче.

Волос його майже не слухав, а обдивлявся все навколо. Справді, гарна учта вийшла.

– Даремно пішов від нас – був би й сам на бенкеті погуляв, – продовжував боярин.

– Не для мене такі учти. А де Лука?

– Чого за нього питаєш? Послух він. Пес. То він на нас варягів навів!

Волос поглянув на боярина зі здивуванням.

– Що-сте йому зробили?

Середич знову посміхнувся криво.

– Не страхайся, не били, хоч і треба було б поганцю боки полатати. Відвеземо на суд до князя, а сам Мстислав нехай собі думає, що з ним робити. А ти вертайся до своєї любки, до смердів своїх. Нема чого тобі більше робити поміж мужами княжими.

Середич відверто насміхався, але і цього разу Волос пустив його слова повз вуха.

– А де Ратко? Будимир? – нараз запитав.

Це саме запитання мучило і Середича, та відповіді на нього боярин так досі і не мав.

– Казали Ратко з Будимиром, що на лови ідуть, – втрутився в їхню розмову старий Воротич.

– Хіба ж може бути полювання ліпшим за те, що ми тута учинили? – запитав Середич.

– Я такоже про то Ратка питав, та він рік, що має ще одного звіра вполювати, котрого давно вистежує.

– Бурий! – в один голос скрикнули Турик, Середич і Волос.

За коротку хвилю вони вже мчали по лісовій стежці. Разом із ними поїхали Житник, Мечобор, а також кілька Воротичів. Навкруги вже геть стемніло, тож мужі позапалювали смолоскипи, аби освітити собі дорогу. Вогонь від тих смолоскипів кидав химерні тіні на дерева, надаючи їм потворного, страшного вигляду. А особливо жахливим виглядало коріння в яру, що стирчало з-під землі. Воно і вдень наводило жах на подорожнього, а вночі скидалося на руки побитих нині варягів, що виривалися з-під землі, аби покарати своїх убивць. А тут ще сова загукала дико – не інакше, як неприкаяна душа варяжина Еріка… Від тих думок мороз пішов поза шкірою в Середича. Хоча боярин був і не з лякливого десятка, але тут міг хто хоч перестрашитися.

Нарешті вони виїхали зі страшного яру і, проїхавши іще декілька гонів, прибули на лісову галявину. Вої, що їхали першими, відразу побачили два трупи і тут же помчали до них. Решта підтягнулася, і скоро галявина вкрилася вогнями смолоскипів. Вої оточили побитих. Уже з першого погляду Середич зрозумів, що це не Сокол із Бурим, а брати Воротичі – цих велетнів важко було з кимось сплутати. Вої мовчали. Старий Воротич спішився, підійшов до Ратка і Будимира, інші також встали перед мертвими богатирями навколішки.

– Що ж це ви тут розляглися, вставайте!

Спробував підняти їх старий Воротич, але дарма – брати з місця не зрушили. Будимир дивився в небо порожніми очними ямами, бо лісові звірі вже встигли поласувати його очима. Ратко обличчя взагалі не мав – сокира Бурого геть його розплющила.

– Що ж ви таке зробили нам? Пішли на лови, а вас самих побили, ніби турів могутніх?! Хто, хто зробив таке з вами?! – заголосив раптом Воротич, тоді підвівся і поглянув на Середича.