Кровна мста - Яріш Ярослав. Страница 62

– Після того пішов єсмь пущею. Одного коня вовки мені загризли, другий у болоті втопився. Заледво вийшов із тої трясовини, по тому ще пущею блудив – не хотіла мене випускати. Аж нарешті до тебе, княже, прибився.

Мстислав насупився, уважно слухав, заледве себе стримуючи. Он як, виявляється, згинули його брати! Мужі його вірні також мертві: Вуй, Мирослав, Лука, Середич, Бурий… Усіх забрала та проклята мандрівка… Ліпше б він не посилав того сольства. Однак може бути ще гірше. Ярослав криється, посла он прислав «із любов’ю», аби приспати пильність…

Мстислав почав ходити по світлиці. Зараз йому треба було привести до ладу свої думки, непотрібні відкинути, а за потрібні вхопитися. Турик і Борислав мовчали, не насмілюючись перебивати його роздумів. Нарешті до голови почала повертатися якась ясність.

– Що рекли бояри київські? – запитав Мстислав Турика, аби ще раз впевнитися у своїй думці.

– Каніцар говорив від імені боярства київського. Рекли вони Ярославові, що супроти тебе йому помагати не будуть. Сто разів Каніцар повторював, що не хоче війни поміж тобою і Ярославом.

– Якщо бояри київські не допоможуть йому, то Ярослав не зможе зібрати великої дружини. Новгородці недавно ратилися з полочанами, тож північ сили не має великої. Лишаються самі варяги… Хоча Каніцар міг і збрехати.

– Не з руки йому. Бояри воювати не хочуть, бо війна випалить землю, смердів забере, купців залякає, – наважився сказати Борислав.

– Не забувай, княже, і за Доброгоста. То його прокляття – чорна волхвівська сила – заставляє братів убивати одне одного. Не піддавайся чаклуванню, відступися, – сказав своє слово і Турик.

Мстислав поглянув на нього з-під кошлатих брів:

– Що би-м був за князь, якби злих чарів боявся? Хрест святий захистить мене від волхвувань і проклять.

– Легко тобі казати, княже. Якби був там, коло того капища, то би і сам увірував…

Мстислав перебив його:

– Хотів єсмь, Турику, боярином тебе учинити веліїм та поставити замість вуя твого Середича. Тілько мислю, чи годен єси. Хіба ж велій боярин має ідолів дерев’яних страхатися?

Турик уже відкрив рота, щоби відповісти, але стримався, змовчав.

– Той, хто побив братів моїх, хоче і мене зі світу звести. Пощо йому ще один брат, який замість нього на столі отчому сісти схоче? Ліпше той рід відразу знищити… На Тмутаракань відкрито піти побоявся, тож задумав мене сюди виманити.

Князь потирав свою бороду, дивився на Борислава. Той зрозумів, що князь чекає від нього якоїсь відповіді.

– Тож і письмо Судислав писав рукою, а вуста йому диктували Ярославові, – зважився Борислав.

– Може, і тебе, боярине, до Тмутаракані не люд посилав сіверський, а князь київський?

Боярин раптом зблід. Почав підводитися.

– Що таке мовиш, княже? Та ми кров’ю готові слова свої доказати! Та ми…

Раптом двері відчинилися і зайшов вартовий.

– Княже, розвідники вістку принесли.

– Клич! – гукнув Мстислав.

Борислав затнувся на півслові. Зайшов гридень у кольчузі, підперезаний мечем. Він поклонився Мстиславові.

– Речи, – коротко наказав князь.

– Ярослав пішов на тебе зі своїми варягами. Із Суздалі пішов на південь, тільки не до Києва, а суне просто на Чернігів. З ним варяги Якуна, десь коло тисячі мечів, і ще дві – свої варяги з воєводою Торном. Вони вже в Любечі. Ідуть на лодіях і верхи, тільки комонників мало – вікінги не люблять битися кінно.

– Така ж сила, як і наша – тисяча моїх комонників та ще дві із сіверян піших набереться. Тяжко буде: варяги – добрі воїни, зоружені краще за сіверян.

– Зате сіверяни будуть битися за свою землю, а варяги – за гроші. Наша земля нам дасть сили, будемо стояти до кінця і при потребі всі життя за тебе, княже, віддамо. – Борислав це сказав із такою злістю, що Мстислав хоч-не-хоч повірив йому.

– Треба буде зустріти їх, аби не дати варягам розвернутися широко, щоб не вдарили з боків та в спину. І щоби земля не була болотистою – у нас більше комонників, це й буде нашою перевагою. Ти, Бориславе, тут усі землі знаєш – порадь, де краще зустріти варягів.

Боярин задумався. Тоді запитав розвідника:

– Яким вони пішли шляхом? По Десні?

– Рушили малими ріками, часом волоком лодії свої перетягують.

Борислав задумався ще більше.

– І справді, хоче нас застукати Ярослав. Поспішає. Та нічого, ми йому дорогу перекриємо. Думаю, найкраще під Лиственом. Скуємо їх на вузькому клапті землі, не дамо розгорнутися. А ще краще напасти, коли з лодій сходити будуть, щоби в бойові шики не стали.

– Добре, виступаємо. Сурміть збір. Підіймай, Бориславе, своїх сіверян, а ти, Турику, – нашу дружину!

– Сіверяни – також «наша дружина», – намагався поправити князя Борислав.

– Зі своєю дружиною я з багатьох боїв перемогу виніс. Із вами йду на бій уперше. І той бій покаже…

– Ось побачиш, княже, сам переконаєшся, на що годна дружина чернігівська.

Борислав підвівся і швидким кроком рушив до дверей. Мстислав лишився з Туриком, вони іще мали про що поговорити.

Ярослав із Торном та Якуном із Любеча рушили просто на Чернігів. У них був у розпорядженні більш певний шлях – спуститися нижче Дніпром, а тоді зайти в уйстя Десни і вже по річці сіверян підійматися на північ до Чернігова. Так вони робили великий гак, тратили багато часу. Якун із Торном намовили Ярослава, аби він повів лодії волоком.

– Негоже підкрадатися до Чернігова, до брата мого, яко таті, бродячи болотами, лісами й малими ріками, – сперечався з ними князь.

– Це брат твій, яко тать, забрав собі город твій і сів у ньому. Підійдемо ближче, аби не встигли повтікати сіверські ратаї і пастухи. Побачимо, чи й справді такий войовничий твій, княже, брат, як речуть про нього. Напевно, налякається дружини нашої і втече назад у свою Тмутаракань.

Якун говорив і далі зверхньо, як і всі варяги, чиї кістки ще не встигли обрости руським м’ясом.

– Сіверяни – це тобі не суздальці. Вони воювали полем і морем могутніх греків, коли вас, варягів, на Русі й чути не було. А зараз іще печеніги під боком, тож переяславці й чернігівці меча від боку не відшпиляють, – щиро попередив Ярослав.

– Вони ратаї, а смерди всюди одинакові.

– Ти дуже зверхній, Якуне. Гляди, щоби тобі не довелося заплатити за свою гординю.

Варяг посміхнувся.

– Бачиш, княже, яка луда на мені – плащ золотом тканий, якого я здобув у битві кривавій. Нас, вікінгів, усі правителі світу запрошують до себе, аби ми на полі ратному помогли ворогів посікти. І твоїх ворогів, княже, посічемо, а ти тільки плати нам срібло та золото.

Про цю розмову Мстислав довідався від своїх розвідників і на основі їх розповіді готував план битви.

Тим часом варяги тягли навантажені лодії свої через сіверські болота. Волоком вони перейшли з однієї малої річки на другу і так продовжували свій шлях до Чернігова. Ночувати мали під Лиственом, куди прибули під вечір. Хмари тим часом усе густіше огортали небо, віщуючи страшну бурю. Торн уподобав галявину, що розкинулася поміж лісом та річкою, наказав приставати до берега. Варяги один по одному стали вискакувати на землю.

Сіверяни взялися не знати й звідки. Недарма ж цю землю вважали своєю: звіриними лісовими стежками підійшли до самих варязьких лодій, причаїлися на цій галявині, чекаючи варягів.

– Казав же-м тобі, Малку, що саме тут варяги стануть. Всюди ліс, а тут видно все і берег невисокий.

Так казав Борислав до Турика, лежачи в густій зеленій траві. Позаду нього причаїлося все військо сіверське, що навіть досвідчене око Торна не змогло розгледіти засідки. Варягів тільки невелика частина встигла зійти з лодій на землю, коли нараз сіверяни дружно підвелися й стіною стали перед непроханими гістьми.

– Хотіли нас застукати, аж тут ми їх застукали! – уже не криючись, гукнув до свого війська Борислав, дивлячись на розгублених варягів.

– Ви хто такі, як смієте нападати на великого князя київського?! – гукнув їм Торн.