Кровна мста - Яріш Ярослав. Страница 68

Князь стрепенувся й оглянувся – позаду нього стояв чи то вой, чи смерд, чи волхв – Мстислав так і не міг зрозуміти. Той продовжував говорити:

– Тесть у нього був – Болеслав, тож і самого Святополка варяги так кликали. Ярослав і справді його вбив, коли Окаянний знову з мечем прийшов на Русь, привівши із собою печенігів. Ти також би так вчинив. Так і згинув Святополк, і ніхто донині не знає, де його могила. Чого, княже, так дивишся на мене, впізнаєш? – нараз запитав муж.

Він упізнав його – це був Волос.

– Казали мені, же лишився єси у своїй пущі. Як ти зайшов сюди, хто тебе впустив?

– Двері були незачинені…

– А як же варта?

– Варта спить, я приспав їх. Та не страхайся, княже, не прийшов єсмь, аби зло тобі учинити. І воїв не карай.

Мстислав із цікавістю оглянув його, особливу увагу звертаючи на посох.

– Бачу, волхвом ти став. Знову хочеш до дружини? Прийму, нам такі вої завше були потрібні.

– Коли-м летів до вирію і був помежи життям та смертю – сила велика в мені відкрилася. І до дружини не хочу – своєму родові потрібен єсмь.

– Тоді чого прийшов єси? Хоча не кажи, знаю… Ви, волхви, прокляття кинули на рід вітця мого, і прийшов єси ректи, аби-м на брата війною пішов.

Волос дивився йому сміло в очі.

– Боги руської землі більше не хочуть крові русичів.

Тепер Мстислав і зовсім нічого не розумів, Волос продовжив, виймаючи ікону та подаючи її князю:

– То ікона брата твого Бориса.

Мстислав узяв, уважно придивився.

– Бачу, знаєш много, Волосе. Сідай же до стола, коли голоден єси – нагодую, а ти розкажи все, що відомо тобі, розрадь, прошу. Бо серце моє і голова розірвуться скоро від таких дум тяжких.

Вони посідали і говорили довго, до самого ранку. Князь ділився зі своїм колишнім воєм своїми страхами, сумнівами і роздумами, Волос же йому усе повідав, що знав.

Тільки на світ стало благословитися, як Мстислав побудив варту і наказав привести Турика. Малко зайшов, тут же впізнав Волоса і кинувся його обіймати. Мстислав дав їм поговорити, сам же пішов до криниці. Надворі були вже приморозки, та князь на це не зважав, роздягся й пішов митися холодною водою. Він мусив змити із себе все це.

Коли Мстислав повернувся, Турик уже знав, із чим прийшов його товариш.

– Готуйся в дорогу, Малку, до Новгорода поїдеш. Знайдеш брата мого і речи йому так…

Тут князь докладно почав розповідати Турикові, що той має говорити. Тепер, коли вияснилося, хто ж справжній братовбивця, миритися буде набагато простіше.

– Їдь узавтра… Та що до завтра чекати – нині їдь, іди, збирайся.

– Іду, тільки з Волосом попрощаюся.

Сказавши це, Турик оглянувся – волхва ніде не було. Він вийшов надвір, запитав сторожу, але вої нікого не бачили. Турик тільки плечима знизав.

Мстислав вислав сольство до брата свого Ярослава, аби він прибув на перемови. Ярослав боявся й не йшов. Тоді Мстислав ще раз послав, потім ще, і князь київський таки прибув. Стали вони з дружинами на двох берегах річки й попливли на плотах один до одного й зустрілися посередині. Ніхто, крім двох веслярів, не чув, про що говорили вони. Вої стояли по обидва боки води й бачили, як брати ступили один одному назустріч, як міцно обнялися і як текли по їх щоках гарячі сльози. Враз загукали дружини київська і чернігівська криками радісними і стали вої по обидва боки обійматися й підкидувати шапки. Незадоволеними лишилися тільки вяряги при Ярославові та касоги при Мстиславі. І не дивно, бо війна дає їм пожиток, дає срібло. Руські ж воїни раділи, не прийшлося їм воювати й кров руську лити.

Брати ж стояли отак посеред ріки, не відпускаючи один одного. Не змогла чорна сила стати поміж князями руськими, не затулила їх серця гординя, не послухалися намови лукавої. Так і поділили вони землю по Дніпру: Ярослав як брат старший лишився княжити в Києві, Мстислав же сів у древній землі сіверській. Запанував тоді мир на землі руській, була-бо між братами любов щира. Вони разом боролися проти печенігів, разом воювали з ляхами, перемігши їх та повернувши Русі землі галицькі, які колись ляхи забрали собі незаконно. Чернігів розширився, розбудувався, князь Мстислав заклав у ньому один із найбільших соборів того часу – церкву Святого Спаса.

Епілог

Минуло з того часу два роки. Була зима, якраз по Рождестві. У дворі княжому в Чернігові зійшлися всі великі бояри землі руської. Прибув і сам Ярослав, прибули посадники з Новгорода, Ростова, Суздалі, Смоленська, Іскоростеня, Волина й Червена. Усі дивувалися, як розрослося княже місто на Десні. Мстислав же частував усіх щиро в новому дворищі своєму, розливаючи меди та вина грецькі. Гостям дорогим дав чаші та кубки золочені, сам же пив із дерев’яного. Не любив розкоші, а лиш простоту, як дідо його Святослав. Зі свого місця підвівся посадник новгородський, велій боярин Коснятин, підняв свій кубок.

– Рекли колись старці новгородські до князів варязьких, що велика є земля руська, та нема в ній ладу. Я ж говорив тобі, княже Ярославе, що земля руська велика є і лад у ній буде. Тепер же речу, і всі слухайте: велика є земля руська, що краю її не видно. Розкинулася вона поміж морями північним та південним, на заході у гори Карпатські впирається, а на сході із Дону та Волги воду черпає. Тож речу вам – є лад на землі руській і буде довіку! П’ю за князів землі руської!

– Слава князю київському!

– Слава Мстиславові та землі сіверській!

– Слава! – загукали враз усі бояри і дружно випили.

Так тягнувся цей пир до пізньої ночі. Підхмелений Турик вертався додому, до своєї молодої жони вже після півночі. Повернувшись тоді з того сольства, він оженився з Калиною, успадкувавши всі добра боярина Мирослава, а також вуя свого Середича. Він став веліїм боярином, сидячи дуже близько від Мстислава. Вони з Калиною оселилися в Чернігові, Турик звів гарний дім біля княжого дворища. Калина чекала, доки він прийде з пиру.

– Чого не спиш? – Голос його трохи заплітався від випитого меду.

– Тебе дожидаю.

Жона спочивала на ложі, встеленому ведмедном. Була одягнена у легку шовкову сукню, саме давала груди маленькому синашу. Він сердився, сопів біля маминої груді, а тоді голосно цямкав, добре затягнувшись молоком.

– Ти ж знаєш, жоно, що від мужа, який вертається з пиру князівського, толку мало. Бо подушка йому буде м’якша за жінчині груди, а сон солодший за її вуста. Мед бо у князя Мстислава дуже густий.

Калина посміхнулася – звикла вже до його жартів.

– То приповідка хіба що для старого. У мене ж муж молодий, і добрий мед тільки розігріє його до жони.

Турик засміявся.

– Мудра ж була твоя мати, що тебе такого навчила.

Тим часом синаш малий крутив головою і ще більше сопів, борячись із собою та маминою цицькою. Він ніяк не міг вирішити – чи смоктати йому далі, чи таки спати. Сон нарешті переміг. Калина обережно підняла його й поклала в люлю, тоді заколисала, аби заснув міцніше. Турик нагнувся над малим, поцілував його. Далі повернувся до жони, обійняв її та повалив на ведмедно…

Вони лежали собі на ведмедні втомлені й задоволені. Турик вперся очима у сволок, заклав руки за голову й думав про щось. Калина притулилася біля нього, поклавши йому голову на груди.

– Про що думаєш, муже мій?

– Приповідку згадав гарну: «Велика земля руська, і лад у ній буде».

– Чула-м її не раз – батько все повторював.

– І Роман, отець Луки, та й сам Лука такоже дуже її любив.

– Отець із Романом великі други були. Лука від них багато навчився…

– А твій батько, певно, навчився від Коснятина. Дідько, як же гарно вони стали в один ряд.

– Що? – не зрозуміла Калина.

– Пусте.

Калина, розімліла ласками мужа і втомлена справами господарськими та малою дитиною, заснула. Турик же не склепив повік. Тільки жона поринула в сон, як він підвівся, надяг сорочку й ногавиці, взув черевії. Тоді накинув корзно й підперезався мечем.