Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник) - Найда Руслан. Страница 1

Леся Гончар, Руслан Найда

Балта-Бруклін-Балтимор

Історії та малюнки з імміграції…

Передмова: до мандрівної душі

Ця книжка історій для тих, кого гнітить осідлість і осідланість, хто хоче вирватись у дорогу, кого настирливо гукає «big bad world». Для тих, хто рано чи пізно не всидить у своїй «хрущовці» й подасться шукати щастя у світи. Для тих, у кого мандрівна душа і пригодницька вдача. Вони знайдуть, як вирушити в подорож, не пропустять шанс і не проміняють авіаквиток на тепле місце біля телевізора.

Такі душі завжди були й будуть, особливо на нашій степовій землі. І вони не слухатимуть переобтяженого розумними аргументами дядечка, який, штрикаючи повітря вказівним пальцем, переконуватиме: не робіть, не їдьте, і не пробуйте – нічого не вийде.

Їдьте, шукайте, нікого не слухайте. Воно того варте. Аби знайти себе, а не стати схожими на занудливих тіток у крепдешинових хустках на лавці біля парадняка п’ятиповерхівки. І, намотавши десятки тисяч миль, побачивши десятки тисяч облич, почувши і переживши мільйони історій та пригод, почати звільнятись від совкізму в мізках і душах…

Або сидіть удома і ховайтесь за мамину спідницю і зарплату татуся, хапайтесь за своїх друзів по вбиванню часу та заяложені стереотипи. Бо ж ті рідкісні люди, хто насправді нам потрібен – хай де б ми були, – залишаються поряд.

Не слухайте тих, хто продає вам свій стиль життя. Слухайте лише себе і робіть по-своєму, їдьте за тридев’ять земель, повертайтесь і знову їдьте. Не йміть віри нікому, хто вам скаже, що так жити не можна. Можна і треба! Найгірше, коли світ манить, а ти його не побачиш, хтось тобі відкриється, а ти його не почуєш, виникне драйв, а ти його заглушиш розумними фразами. Тоді життя втратить смак, або, як кажуть тут, за валами, – favor.

Мандрівна душа не хоче жаліти себе, сидіти на канапі і проклинати владу бандитської країни. Не хоче подаватись у найми й банди. Для тих, хто йде, існує дорога,і тільки в дорозі з’являється шанс, знаходиться вихід, і завжди зустрінуться справжні люди, які хочуть щось змінити. І тільки їх ми пам’ятаємо і тримаємо в серці. Зберегти себе – оце і є твоя справжня батьківщина. Щасливий той, хто не втратив здатність дивитись прямо в очі іншим, без лукавства. Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою… – геніальні Тарасові слова-дороговказ.

Зараз складні часи, тим краще – по фактах видно хто є хто. Без словоблудства. Чи жив достойно, стане ясно по тому, що після себе залишив, – чи ти агроном, чи будівельник, чи скульптор. Світ не страшний – страшніше себе не реалізувати. Страшніше – потонути в самоотруті й зневір’ї, без справжніх людей навколо. І люди не страшні – страшніше їх не знати, не почути і не зрозуміти.

Життя складається з історій. Кожен може бути автором історій навколо святкового столу, але на ранок, поборовши лінь, сісти і їх записати – це вже щось інше. Записати такими, якими вони є, якими прийшли від справжніх людей, різних людей, з моментів пристрасті – коли живеш по-справжньому. Усе складається з історій. І кожен день нам дарує нову – від них не сховатись і без них не обійтись. За десять років нашого життя між Україною й Америкою історій трохи назбиралось… Деякі з них – у цій книжці.

За всіх людей, яких зустріли на шляху, ми вдячні. Особливо за справжніх, які самі знають, хто вони є і для чого. Для нас усі вони – великі вчителі, а також характери для історій, свого роду трофеї. Дехто з них залишився у нашому житті, дехто розчинився за туманами або у кращих світах. Усі вони – співавтори.

Ще кажуть, людина сама творить свою реальність. От ми і творимо. Це – наше життя.

Леся Гончар

З історій припортового міста

Трилер по-американськи, або Історія про інтелектуальну власність

25 березня,1993, Вашингтон,

Міжнародний валютний фонд, художня виставка

– Оце так успіх! Неймовірно! Невже ваша країна має семитисячолітню історію? Трипільська культура? Що там етруски і шумери… Назавтра заплановане інтерв’ю з «Вашингтон пост» і зустріч з одним галеристом. Його дуже зацікавила ваша графіка… Чи не завітали б ви увечері до нас на фуршет? Звичайно, якщо любите пиво – в нас його буде кілька десятків сортів…

– Дружина одного з засновників Національного музею – Ольга Гішгорн?

– Так, так… Вона вважає, що ви під впливом Генрі Мура, але хоче придбати дві ваші роботи. Невеличкі. Наступного року пані Гішгорн збирається робити виставку тої колекції, що тримає в своєму вашингтонському особняку. У самій галереї Коркоран! «Te Mouse House» – так комічно зватиметься виставка. Унікальна можливість для молодого скульптора потрапити в одну з кращих галерей Америки…

– Коркоран? Найстаріша галерея міста? Та, що навпроти Білого дому? – художник приємно вражений. Ось воно, визнання. Все ж таки людей цікавить мистецтво. Мистецтво його країни і його власне мистецтво. Отож не марними були зусилля, аби виставка побачила світ…

– Так, звичайно, якщо в Коркоран, то продам… Інтерв’ю з журналом «Сітізен»? Зробимо. Прийом у посольстві? Будемо.

Успіх, овації, інтерв’ю, слава і всенародне визнання. Все ж таки у мистецтві – сила. Воно, як сказав класик, «останній притулок свободи». А світ ще не бачив сили нашої свободи.

– Звичайно, каталог виставки вражає. Хотілося б, щоб були трохи кращі англомовні редактори. Невже ніхто з діаспори не взявся відредагувати? Це ж для справи… А матеріал вражає.

– Що за блискуча ідея – поєднати археологію із сучасним мистецтвом! Це геніально! Кому таке спало на думку? Хто автор? Яка енергія, яка сила!

Художник задоволено посміхається у вуса. Хоч і не був ніколи особливо скромним, але тут визнання і захват публіки перевершили всі його сподівання. Оце так старт! Варто творити… Міжнародний валютний фонд, галерея Коркоран, посольства, прийоми… Що далі – Нью-Йорк і світове визнання? Варіанти можуть бути безкінечні…

Нью-Йорк, трьома місяцями пізніше, 1993,

виставка «Мистецтво світанку цивілізації»

в Українському музеї на Мангеттені, 2-га авеню

Художник понуро топчеться перед входом у музей, вирішуючи, чи варто йти на відкриття задуманої ним виставки. Археологія? Так. Усі археологічні експонати з вашингтонської виставки перекочували до мистецької столиці світу. Підійшов огрядний дядечко, постійний клієнт бару «Лис Микита»:

– То це ваша виставка, трипільшька?

– Була наша, стала не наша…

– Така дайнамічна айдіа – поєднати аркеольогію із сучасним мистецтвом, показати жв’язок поколінь, енергію – flow – у нас говорять по-англійшьки. Не можу дочекатись!

– Там тільки археологія залишилась, сучасного нічого нема, не підійшло…

– Але ж то ви привезли виставку до Стейтів?

– Я привіз.

– То як же так вийшло, що її переполовинили?

– Так вирішило рідне посольство, та ще от музей ваш діаспорянський з ними разом. Я тепер сам собі бригадир.

– Не журіться, молодий чоловіче, все влаштується. Ошь моя картка, може щось треба…

– Не пропадемо!

Кафе «Веселка», 2-га авеню, ранок наступного дня після відкриття виставки в Українському музеї

Сопілкар зі Львова Микола підходить до зажуреного депресованого Художника. Бере каву, посміхається, сідає.

– Ось тобі свіжа преса, брате. Тепер, кажуть, трипільці Мангеттеном ходять… Це про тебе? Був на відкритті виставки?

– Ні, не був…

– Оце так, а я був. Там уже нові куратори інтерв’ю пресі роздавали. Директорка музею в дизайнерській трипільській сукні збирала компліменти. Рідне посольство якогось клерка прислало, у пом’ятому костюмчику – виголосив «хвалебну речь». А потім одна молода археологиня брошуру презентувала – така кучерява і гарна дівчина – з Прінстона, кажуть.