Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь. Страница 21

Він просто злетів з другого поверху і прожогом кинувся до кабінету.

– Ну що там? – Золопуха чатував на нього просто тут. Раніше й не переступив би поріг «нижестоячий», а тепер он сидить, як мишка, і чекає.

– Та то лектор із Москви приїхав. Обичне діло, – відмахнувся Харкавий.

– А чого Яцків при ньому?

– Цяця висока. Академік. По атеїзму. Я їм усе доповів про обстановку. Вашу керівну роль відмітив. Так що все в нас на «п’ять». Може, ще й вас покличуть, товаришу перший секретар, – вам, якщо дозволите сказати, ліпше би чекати у своєму кабінеті.

– Ти правий, дружище. Я побіг. Побіг.

Щойно за ним зачинилися двері, Паша почав набирати районного головного лікаря. То був перший пункт його плану спасіння.

Вони вийшли з кіно зовсім іншими. Дві години мовчання подіяли на них дивовижно.

– Тепер моя черга, – прощаючись на автобусній, увічливо запропонував Андрій. – У нас кінозалів немає, зате є ще кращі зали під відкритим небом. Я запрошую тебе на природу. На річку.

– Решил удивить? Вот же она, за этими домами.

– Ні, то не та річка. Тут вона закута в асфальт. А там вона, як дитина, загорнута в лугову перину. Це треба побачити, як тече річка невеличка крізь українські джунглі.

– Джунгли – это уже интересно. И когда наш славный Маугли приглашает в свой дикий мир природы?

– Закон природи гласить: нащо робити щось післязавтра, коли це можна зробити завтра?

– Принимается, – розсміялася Світлана. Як їй подобався його дотепний, жартівливий характер! З ним було просто, легко і приємно.

Вона зробила так, як він навчив її. Приїхала попутним автобусом. Вийшла на зупинці і пішла стежкою просто до річки. Дорога виявилася недовгою. Кілометра з півтора. Але коли йшла безлюдною місциною, стежиною, що тоне у траві по пояс, здалося дівчині, що вона займається авантюрою. Врешті, підійшла до берега. Ріка тут несла свої плеса розлогим руслом. Справді, зовсім не так, як там, у місті, де вона смирно прямувала бетонним коритом.

У рвійних хвилях виринула русява голова. «Мауглі» швидко прибився до берега на плетеному човні.

– Карету подано, мадам. – Він притискав чудернацький «батискаф» до верби, що скидала гілля у воду, неначе мила голову в чистих плесах.

Вона зіскочила з крутого берега й опинилася в його руках. Страх, навіяний швидкоплинною течією, понісся разом із водяними валами. Дивно, але було безпечно, наче й не рвав вир цей тендітний кошик на двох.

Андрій працював саморобним веслом, і вони швидко дісталися протилежного берега.

– Ні, то лише острів. Тому я вже не Мауглі, а Робінзон Крузо. А ти будеш моя П’ятниця. Але давай назвемо тебе не П’ятницею, а Середою? Середина. В середині річки наш острів. Наш світ!

Світлані просто дух перехопило від побаченого. Усього півгодини їзди від міста – і така первозданність природи.

– Давай руку, бо в моїй державі можуть не прийняти без дозволу короля.

– Так это твоя держава?

– Так, це мій світ. Юрисдикція вашої імперії сюди не поширюється. Бачиш, нога людська сюди не ступала роками. Пролетарський чобіт гегемона точно не був тут ніколи. Бачиш, тут немає жодної влади. Є тільки влада Всевишнього. Ні, це не моя держава. Це мій рай земний. І я дарую його тобі, моя повелителько!

Він став на коліна і підніс їй квітучу корону. І вона, розгублена, зашарілася: в цьому лицедійстві більше гри чи правди?

Далі вони пішли, взявшись за руки, крізь хащі. Хто б міг подумати, що луг може бути таким непрохідним? Просто стіною довкруж стояли сплетені пагіння лози, яка видавалася єдиним суцільним луговинням. І в цих стінах вони пробиралися крізь щілини, які знав тільки він. Мандрівна пара занурювалася дедалі глибше, аж доки лабіринт не вивів на сонячну галявину. А посеред неї – курінь. Також сплетений із лози, бо все тут, у цьому луговому царстві, було зв’язане міцно й легко.

– Палац давно чекав на свою царівну, – Андрій прибрав колесо, яким зачинявся вхід, і вони ввійшли, нахилившись, під склепіння.

Пахло настояними недоторканими травами. На коромислі звисали червонощокі яблука та груші.

– А тепер молодих просимо до столу! – зірвав він найтугіший плід і підніс до її губ.

Вона смакувала цим забороненим плодом і незчулася, як він міцно обійняв її і пригорнув до себе. А відтак то вже був не яблучний сік, а його уста. Трави пахли м’ятою і чебрецем, і від них чи від чогось незбагненного п’янило. Голова йшла обертом, і ноги підкошувалися, як втяті. Вони втопилися в розсипаних долі квітах, злившись воєдино. Він відчув її тугі перса у своїх руках, і вони здавалися йому тими яблуками, що мовчки споглядали згори за цим блаженством.

Його руки поповзли нижче й нижче. Він здригнувся, коли рука натрапила на джерело життя земного. Вологе входження в людську первозданність. Її одіж загубилася десь на дні трав’яного покриву. Оголеність їхніх юних тіл так гармонійно вписалася в це недоторкане ложе. Йому хотілося вичленувати кожну клітину з цього дивовижного створіння Бога, який дарував йому її тіло. Воно пахло гріхом, найжаданішим і найсолодшим, перед яким не встояти навіть йому, побожному синові християнському.

Творення життя приносило найвище блаженство. Так триває вже тисячі літ, коли продовжується в цей єдиний спосіб рід людський. Яка висока мудрість – творити зачаття у стані найвищої насолоди, насолоди не від світу цього, бо нема їй рівної, цій ноті кохання в октавах земних принад.

Він увійшов у її тіло, і вже не знати було, де був він, а де вона. Злиття тривало, може, мить, а може, вічність, коли на вершині екстази вони разом розірвали тишу звуками неземного блаженства. Це були крик, плач і спів водночас. Їм обом здавалося, що найсолодша мить іще попереду, тому їхні єства здригалися дедалі відданіше, рвучись крізь взаємні обійми до найвищої миті.

Він врешті відчув, як його первень наливається плоттю. Ще сильніше цей приплив теплої енергії, що проникав до материзни її єства, відчула вона. Носії життя десь там, у їхніх тілесних надрах, обійнялися на молекулярному рівні, як і вони, гулівери, на своєму безлюдному острові кохання. І вже не було сили земної, що здатна з цього воєдино сплетеного створіння знову зробити дві половинки, які дотепер одноосібно бродили маленькою планеткою, поки не зустрілись у цьому своєму пуповинні, сплетеному з райських лоз на літньому осонні.

Із вогненного побоїща під церквою живими залишилися троє. У момент вибуху цистерни Паша не стояв, а повзав перед підполковником, тому ударна хвиля вогню й осколків пролетіла понад ним. Уцілів солдат, що лишився в машині, якою приїхав загін чекістів. Він припаркувався з протилежного боку храму, тому церква відмежувала другий автомобіль від пожежі.

Живим можна було вважати й начальника КГБ Феофанова. Крім опіків першого ступеня, він отримав черепно-мозкову травму від зіткнення з деревом. Травма була ледь сумісна із життям. Він лежав у реанімації, так і не приходячи до тями.

Доки приїхали пожежні та «швидка», вогонь ущух. Здається, його загасило сонце, що викочувалося з-за горизонту. Народжувався новий день після ночі, яка відвернулася від тих, хто звик орудувати під її чорним покривалом.

Коли селяни, видоївши корів, мирно й тихо виганяли худібку на пашу, за селом почувся гул, який змусив тих, хто 20 років тому пережив три окупації, здригнутися. На Кедрівку насувалася військова армада. Навіть під час війни, коли селом пролягала лінія фронту й однієї погожої неділі перемир’я розпанахало її навпіл, коли внизу, в річці, купалися німці, а нагорі, у лісі, збирали гриби росіяни, навіть тоді на село не насувався такий вал живої сили й техніки.

Кедрівку оточили двома кільцями. Із відстані пташиного польоту це могло виглядати так, ніби багатоголову людську істоту взялися повісити, обвівши навколо велетенської шиї живим шнуром та обв’язавши ноги. Зовні «оцепление» виставили довкруж по сільській межі великим кільцем, а всередині оточили щільно внутрішнім малим кільцем пагорб, на якому височіла в піднебессі церква. Кілька тисяч озброєних до зубів солдат брали в полон цих двох бранців – село і храм. Уранці на місце бойових дій прибув райвідділ міліції в повному складі, залишки управління КГБ, а також піднятий тривогою військовий гарнізон, що був розквартирований у райцентрі. Саме так було зазначено у «зведеннях»: «бойові дії, розгорнуті в одному із сіл Львівської області останніми рештками УПА проти радянської влади». Черговий КГБ, що залишився в управлінні, передав розпливчасту телефонограму – триває перестрілка, горить техніка, є жертви серед солдат.