Пісня Сюзанни. Темна вежа VI - Кінг Стівен. Страница 36

— Що? Що ти сказав? Повтори ще раз, Джоне, аби я добре розчув.

Джон, певно, вирішив, що проблема в незрозумілості його вимови, бо цього разу страдницьки постарався артикулювати останню фразу якомога чіткіше.

— Немов з руїн. Ті люди, на вигляд ніби після атомного удару, з’явилися з радіоактивної зони, чи щось таке.

— Повільні мутанти, — промовив Роланд. — Гадаю, він каже про повільних мутантів. Тут, у цьому містечку.

Едді кивнув, згадавши Сивих і Юнів з Лада. А ще той гидотний вулик, обліплений монструозними комахами.

Джон уже заглушив свого «Еверуда», але ще якусь мить всі троє так і сиділи, де були, слухаючи лункий плескіт води об алюмінієві борти човна.

— Повільні мутанти, — повторив старий, немов куштуючи ці слова на смак. — Атож, гадаю, ця назва для них годиться не згірш за будь-яку іншу. Але не тільки вони. З’являлися ще й тварини, і такі пташки, що їх ніхто не бачив раніше в наших краях. Але здебільшого ці нахожі люди непокоять своїми явленнями тутешніх, і потім довго балачки не вщухають. Донні Рассерт подзвонив комусь, якомусь своєму знайомому в університеті Дюка, а той подзвонив комусь у їхньому Департаменті досліджень паранормальних явищ — просто дивовижа, що в них, у справжньому коледжі, є таке відділення, але, виходить, що таки є, — і жінка з того Департаменту паранормальних явищ сказала, що такі люди називаються на-хожі. А потім, коли вони знову зникають — а вони завжди так роблять, окрім одного хлопця у Східному Конвеї, котрий там і помер, — їх треба називати від-хожі. Та леді сказала, що дехто з учених, що вивчають такі речі — гадаю, їх можна було б назвати й науковцями, хоча й знаю, що багато хто зі мною не погодиться, — вважають, що нахожі — це чужинці з інших планет, що їх висаджують тут з їхніх космічних кораблів, а потім знову підбирають назад, але більшість з них вважають себе мандрівниками крізь час або прибульцями з інших світів, що існують поряд з нашим.

— А скільки часу все це триває? — спитав Едді. — Відколи почали з’являтися нахожі?

— О, років зо два чи три. І ніц не кращає, а стає тільки гірше. Я сам бачив пару таких хлопців, а одного разу й лису жінку, в якої посеред лоба було щось на кшталт закривавленого ока. Але тих я звіддаля бачив, а ви, хлопці, ось тут, поряд.

Джон нахилився до них над своїми гострими колінами, його очі (так само сині, як Роландові) сяяли. Вода лунко хлюпала в борти. Едді відчув потужне бажання знову взяти Джона Каллема за руку, щоб побачити, чи трапиться ще щось. Була ще одна пісня Ділана, що звалася «Видіння Джоанни». Не Джоанни видінь потребував наразі Едді, але ім’я було вельми схоже.

— Атож, — проказував Джон. — Ви, хлопці, близько, просто поряд, до того ж тілесні. Отже, я допомагатиму вам, чим зумію, бо не відчуваю і найменшого зла у вас обох (хоча, мушу сказати вам чесно, що ніколи в житті я не бачив такої стрільби), але все ж таки мені хочеться знати: ви нахожі чи ні?

Знову Роланд з Едді скинули очі один на одного, а тоді Роланд відповів:

— Так, — промовив він. — Гадаю, так.

— Чорти мене забирай! — прошепотів Джон. І то таким благоговійним голосом, що навіть зі своїм посіченим зморшками обличчям він став схожим на дитину. — На-хожі! А звідки ж ви надійшли, можете мені розказати? — Він поглянув на Едді, сміючись, як сміються люди, коли визнають, що з ними утнули добрий жарт, і додав: — Не з Брукліну ж.

— Але я дійсно з Брукліну, — сказав Едді. Єдине, що його Бруклін розташовувався не в цьому світі, — це він уже зрозумів. У світі, звідки він прийшов, дитячу книжку про «Чарлі Чух-Чуха» написала жінка на ім’я Беріл Еванс, а в цьому її авторкою була якась Клаудія-і-Інесс Бахман. Беріл Еванс звучить реально, а Клаудія-і-Інесс Бахман щось таке фальшиве, як тридоларова банкнота, хоча Едді дедалі більше вірилося, що справжнє авторство належало таки Бахман. А чому? Бо це ім’я було частиною цього світу.

— Я таки дійсно з Брукліну. Тільки не… ну… не з того самого.

Джон Каллем не переставав дивитися на них з тим самим дитячим виразом у широко розплющених очах.

— А як щодо тих, інших хлопців? Тих, що чекали на вас? Вони теж?..

— Ні, — відповів Роланд. — Вони ні. Давай не зараз про це, Джоне, в нас обмаль часу.

Він обережно став на рівні, вхопився за брус над головою і вискочив з човна, трохи скривившись від болю. За ним вийшов Джон, а останнім Едді. Їм довелося йому допомагати. Пульсація в його правій литці трохи стишилась, але нога задубіла, погано гнулась, не слухалася.

— Ходімо до тебе, — сказав Роланд. — Нам треба знайти одного чоловіка. Якщо буде на те благословення, ти, можливо, зможеш нам в цьому допомогти.

«Він нам, можливо, зможе допомогти ще у деяких справах», — подумав Едді і, стиснувши зуби, пошкутильгав услід за ними на сонячне світло.

Едді майнуло в голові, що за десять пігулок аспірину він зараз міг би навіть святого вбити.

ЗАСПІВ:

ВІДСПІВ:

Восьмий куплет

ПЕРЕКИДАННЯ

ОДИН

Узимку 1984–1985 років, коли потреба Едді в героїні нишком перетнула кордон Країни Рекреаційних Наркотиків, увійшовши до Королівства Реально Поганих Звичок, Генрі Дін познайомився з дівчиною, в котру на якийсь час закохався. Сільвія Голдовер, як на Едді, була ще тою Суперкурвою (смердючі пахви і драконяче дихання, що пихкотіло з-проміж товстих, як у Міка Джеггера, [45] губ), проте він тримав рота на замку, бо Генрі вважав її красунею і Едді не бажав ранити його почуття. Тієї зими молоці коханці здебільшого або гуляли на відкритому всім вітрам пляжі Коні-Айленда, або ходили в кіно на Таймс-сквер, щоб сісти у задньому ряду й, коли в них закінчиться поп-корн і найбільший з існуючих в продажу пакет Губерса, [46] пестити там одне одного до одуріння.

Едді по-філософському поставився до нової персони в житті Генрі; якщо Генрі міг прориватися крізь жахливий віддих Сільвії Голдовер і лизатися з нею взасос, то й хай йому щастить. Едді ж у ті три похмурих місяці більшість часу провів на самоті, у квартирі сімейства Дін, обдовбаним. Йому було це по барабану, насправді навіть подобалося. Якщо вдома був Генрі, він волів дивитися телевізор і безупинно піддражнював Едді щодо його літературних записів. («О Боже! Едді хочецця посвухати свої улюбвені казочьки про ельфів, оргів і розумненьких гномиків!») Він завжди називав орків оргами, а ентів — «ствашними ходячими девевами». [47] Генрі вважав ці вигадані історії фальшивим лайном. Якось Едді намагався пояснити йому, що нема нічого більш фальшивого за те лайно, котре показують у денних телепередачах, але Генрі нічого з того не второпав; натомість Генрі міг усе розповісти про злостиву двійню з «Центрального шпиталю» і про не менш злу мачуху з «Провідної зорі».

З багатьох поглядів велике кохання Генрі — яке закінчилося, коли Сільвія поцупила в нього з гаманця дев’яносто баксів, залишивши замість грошей записку «Вибач, Генрі», і відбула в невідомому напрямку зі своїм старим бойфрендом — було полегшенням для Едді. Він призвичаївся сідати на диван у вітальні, вмикати запис Джона Гілгуда, [48] котрий начитав толкінівську трилогію про персні, робити собі укол під шкіру правої руки і занурюватися слідом за Фродо і Семом до Похмурого Лісу або у штольні Морії.