Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій. Страница 15

— Упертюх! — гарикнув Жак з неприхованим визнанням.

Підкріпившись, вони з новим завзяттям заходилися відтинати і перепилювати коріння, яке з одного боку стирчало над землею, мов напнуті линви, а впоравшись, обкопували місце, відділяючи пень від землі, позбавляючи його соків, що, здавалося, й досі напували його нездоланною силою. Аж коли натужно загудів мотор і напнувся струною трос, тоді, та й то не відразу, пролунав глухий тріск, мовби зойкнуло, йдучи з життя, скалічене, але ще притямне створіння.

Почувалися ніяково, спантеличено.

— Відтягни його в поле, — сказала Матильда.

— Хай залишається, — Жак вагався. — Адже це і його земля.

Верталися втомлені, приголомшені, спустошені перемогою.

Навесні довго не сходив сніг. Від гноївок за селянськими стайнями розповзалися жовтуваті струмки, збираючи дорогою вологу талого снігу. Тільки-но пригріло сонце, дороги занурилися в калюжі, а невдовзі стали непроїзними. Залишивши автомобіль край села, Жак вибирав місця, де було не так глибоко, проте вже за кілька десятків метрів у черевиках чвакало. Роззувся, і холодна вода з рештками недоталого снігу обпікала ступні.

Скинувши смушеву шапку, пень бовванів над землею, де ще не встигли оселитися людські сади та хатини. Жак умостився на ньому, підібравши ноги й опершись на них підборіддям. Знизу здіймався холод, згори млоїлося перше весняне проміння. Порівняно з крижаною землею, деревина видавалася майже теплою. Долинаючи від лісу, розірвав навколишню тишу скрекіт птаха — раз, удруге, втретє.

З гаража додому Жак чвалав босоніж; почеплені шнурівками за дужки відра, в якому гойдалися залишки пророслої картоплі, звисали додолу його шкарбани. Звертаючись до власника кавової лади, який саме вигулькнув із проїзду, сторож скрушно похитав головою:

— Щось воно з Марковичем не теє.

Щонеділі лада з водієм за кермом, жінкою та донькою вирушала до приміського ресторану, де подавали борщ з вушками, на величезній пательні шкварчало м’ясо, а в облаштованій під гуцульський стиль залі з гучномовців-тумб, заклечаних запорошеними вишиваними рушниками, гоцали, розшвиргуючись приміщенням, коломийки.

Він був завідувачем бази, вона грала не першу, але й не останню скрипку в міському відділі освіти. Ця остання обставина одного дня привела Жака й Матильду на поріг їхнього помешкання — Жака з букетом троянд і пляшкою коньяку, Матильду з коробкою шоколадних цукерок. Розмістилися у вистеленій туркменськими килимами вітальні. Як здавалося, що топиться у м’якому фотелі, Жак робив хапливі рухи, які дещо вибивалися з неквапного темпу розмови.

Завідувач бази та його дружина виявилися людьми гостинними, позбавленими пихатості заможних і добре влаштованих міщан; не будучи номенклатурниками, належали до прошарку, який, однак, мав безпосередній доступ до благ матеріальних і духовних, що легко конвертувалися в матеріальні, чому Жак і Матильда були яскравим підтвердженням. Жак і Матильда пили чай з широких плитких чашок, що їх господарі називали піалами, Жак наминав канапки з ікрою. Завдяки сприянню цього подружжя синові шкільні справи в ділянці, що провисала, загрожуючи дати тріщину, покращилися.

«Якби не були такими доброзичливими, можна було би подумати, що гидують», — підсумувала Матильда їхій другий, невдалий візит, коли вони з Жаком прийшли висловити вдячність. «Вони плавають у достатку», — знизав плечима Жак. «Авжеж, їм смішно з наших цукерок», — згодилася Матильда. «Вони зробили нам неоціненну послугу», — нагадав Жак. «Ти їхню дочку бачив?» — Матильда змінила, насправді ж лише врешті підступила до теми, яка її, власне, й цікавила. «Дівчина як дівчина», — Жак не знав, що сказати. «Нашому б таку пару», — висловилася прозоріше Матильда.

— І що воно з ним? — дивувався сторож.

— Отак подивитися, наче безхатченко.

— Чи божевільний.

— А був порядним.

— Такий час, що й порядні пускаються берега.

— Усе змінюється.

— Щось діється з людьми. Оце щойно руру привозив, тепер босяка плентається.

— Руру?

— Атож. Нащо вона йому, запитаєте?

— Справді. Може, будується?

— Газогін прокладає.

— Жартуєте.

— З Сибіру в Європу.

— Та ну!

— Ха, — багатозначно вигукнув сторож.

Сторож, який випитував усіх про все і за роки праці знав чимало небилиць, недолюблював Жака. Відчуваючи це, Жак намагався прослизнути в гараж непоміченим, через що сторож проникався ще більшою підозріливістю. А що, як вона крадена?

— Застудиться, — похитав головою завбази, дивлячись услід босоногій постаті, яка віддалялася.

— Загартовується, — процідив сторож, наче його було заскочено на чомусь гарячому.

Матильда запопала Жака в ліжку — у светрі, шалику, в’язаній шапці, що їй не сподобалося, ні блиск у його очах, коли прохрипів їй назустріч: «Весна».

Весна розібрала Жака ще на роботі. Процокотівши зубами, опівдні доплуганився до медпункту, звідки медсестра відіслала додому.

— Тату? — харамаркав, утупившись невидющими очима в Матильду, яка стояла над ним із теплим питтям.

— Ти мариш, — але він, здавалося, не чув.

— Тату, то я, — белькотів.

Обклавши охопленого лихоманкою чоловіка оцетними компресами, Матильда опустилася на стілець і відчула втому, наче всі роки враз навалилися на неї. Куплений колись на перші спільні гроші стілець, на якому вже давно облущився лак і вичовгалася матерія, якою було обтягнене місце для сидіння, залишився зараз її єдиною опорою.

— Тату, я одружився.

— Спи, — зітхнула Матильда.

— У мене малюк…

Ступав розпеченими жаринами назустріч землі, що мріла попереду. Дійдеш — твоя. Вогонь пік ступні, а він ішов, закусивши, щоб не закричати, губу, і як доходив до кінця, почув голос батька, якого втратив…

Відколи батько, воскресінням якого Жак не встиг навтішатися, відійшов удруге, того разу назавжди, в Жакові оголилося провалля, що мало одну й ту саму нав’язливу подобу втупленого в нього ока. Ховали нічної пори в саду, що похило спадав до кам’яного подвір’я. Без проводжальників і труни. Поклавши тіло у полотно. Наче поділяючи їхню скорботу, на свіжу землю зійшла роса. Тулився, затінений деревами і порічником, хрест без дат та ім’я. І тільки як наставала осінь, могила рясно вкривалася плодами.

Прогріте пізньовесняне повітря повнило груди, лагідна прохолода нічим не нагадувала про зимові морози та бездоріжжя березня. Може тому, що вірив у чудодійну силу, мед поставив Жака на ноги, проте він раз у раз зупинявся відсапатися, так що Матильда була вже далеко попереду. Вряди-годи метал дзоркав, наштовхуючись на заховане в землі каміння.

З термоса здіймався літеплий запах вареної картоплі. Жак доїдав її, вимащуючи рештки хлібом. Коли не було вже нічого і в ті місяці, як із прилавків зникав хліб, залишалася картопля — її варили, смажили, запікали; терли на деруни і вимішували під зрази, робили начинку для пирогів і товкли на ліниві вареники, додавали до тіста і поливали мутною борошняною юшкою.

Незчулися, як літо похилилося до кінця, мов обтяжений соками колос. Їм кортіло побачити плоди землі та рук своїх, випередивши дощі, що невдовзі литимуть без угаву, затоплюючи все навколо, проникаючи в оселі, насичуючи одяг, просотуючи вологою мури, доки одного дня, скільки сягало око, лежав сніг.

Жак укотре встромляв заступ, і вкотре, нагнувшись, дошукувалася плодів Матильда. З обережністю, на яку тільки був здатний, Жак розгортав землю, щоб, почувши Матильдине «Жодної!», супроводжуване зітханням, що скидався на стогін, вигукнути «Не може бути!», заперечуючи мовби не Матильді, а природі.

Вони завважили її одночасно, дрібну, замурзану.

— Ось вона!

— Обережно!

Схопили, наче могла зникнути, мов та примара.

— Яка манюня, — примовляла Матильда, як над живою істоткою, очищуючи від землі.

— Хоч така, — белькотів Жак.

Грудка виявилася камінцем, що їх вони визбирали сотні й тисячі та які траплялися й далі. Притулившись одне до одного, наче шукаючи прихистку, Жак із Матильдою стояли в тупому безмов’ї. А таки назбирали кілька тузенів — врожай, вирощений через багато років потому, як покинули батьківські гнізда. Втішалися, наче подружжя, яке по тривалих роках сподівань дочекалося дітей. Втупившись у газету, Жак слухав, як шкварчала на кухні, просякаючи часником та олією, картопля. Виповзши через кухонні двері на коридор, духмяний аромат поповз у віддалені закутки, щоб окублитися у найвіддаленішій кімнаті — спальні. Й уже не таким важливим видавалось Матильді, що чистити її, дрібну, було не меншою карою, ніж вирощувати і збирати. Жакові, який відклав газету, тим паче.