Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій. Страница 25

Документи, свідоцтва, грамоти, подяки, посвідчення, складені вдвоє і вчетверо аркуші, добірка газетних вирізок, записки, зроблені переважно одним і тим самим почерком, чорно-біла світлина з позубцьованими берегами… Вивільнивши аркуш не найкращої якості з тисненою пресом шапкою, підписами і прізвищем, що було його власним і згадувалося в першому вибитому на друкарській машинці рядку, а ще — відповідальної особи з гербовим штемпелем, Жак поклав його до кишені.

Не потишив болю і курячий рулет, що, скрутившись калачиком, лежав у холодильнику, де, хоч ніколи й не панував достаток, завжди щось було — жовтувато-зелений бісквіт із рожевим кремом, дешевий і духмяний, паштет із гусячої печінки, килька в бляшанці з етикеткою з зображенням рибки на білій та синій друкарській хвильці, що набігають одна на одну. Жак відсьорбнув чай — холодну бурду, вкриту, мов ряскою, пліснявою. Зовні на горняткові проступали квіти, не змиті ні панчішними ганчірками, ні брусками господарського мила. Квіти рясніли всюди — на стіні й горнятках, сторінках книжок і городі, грядках біля під’їзду і прилавках базарного ряду, балконах і підвіконнях, вилися по стіні та спадали з вазона під стелею, всіювали наподушники і наковдри, пістрявіли з суконь і сумок, трималися на капелюшках і літньо-відпочинкових сорочках, утворювали з настанням весни вигадливі килими на міських клумбах і прилавках універмагів, де їх можна було придбати з певністю, що не зів’януть.

Просуваючись стравоходом, холодні шматки гепали у провалля, що бурчало й горіло, гашене, мов вапно, розбавленим молоком чаєм. Споживши меншу частину того, що було на тарілці, Жак замкнув двері помешкання і, взявши велосипед, поніс його, мов перерослу дитину, влаштовуючи на майданчиках між поверхами перепочинки, доки пройшов у пустку, що зяяла на виході, де колись були двері.

Його маршрут давно вже звузився до цього одного шляху: гори, рівнини, степ, містечка з готельчиками, в яких були єдиними постояльцями, автостради, що тяглися між садами та виноградниками, раптово обриваючись на солоному узбережжі моря, назавжди залишилися позаду. Вигнений дугою шлях завертав ліворуч, відтак праворуч, асфальтове покриття поступалося шутеру, міський гамір заступала тиша природи з садами, городами, лісом і горами вдалині, наче кулісою. Пори року й погода змінювали її візерунок, пересували лівіше та правіше, випрямляли, перетворюючи асфальтове покриття на рейки з перегнилими шпалами і розхлябаними прогоничами, настійно запрошували зсісти з велосипедного сідла і спробувати увіпхатися до вагону з розбитими шибками, куди вітер краплі червневої зливи задував так само, як і перший листопадовий сніг.

Покинувши велосипед, Жак побіг назустріч свавільним потворам, що, мов забавляючись, зводили нанівець зусилля багатьох років. Спіткнувшись і розпластавшись, лежав, аж здалося, буцім більше не підведеться, але за мить уже знову біг, гатив об метал палицею. Аж коли забіг спереду і вихопив із нагрудної кишені, під якою божевільно калатало серце, складений вчетверо аркуш, потвора спинилася, за нею друга.

— Город, — хрипів, наче в горлі клекотіла нерозварена картоплина. — Мій город.

— Що там?

— Та от причепився!

— Вам що, дідусю?

— Город…

— Город?

— Мій город.

— Де?

— Тут, — Жак тицьнув у розгорнений аркуш.

— Чого він? — водій, напарник Жакового співрозмовника, не покидаючи керма, нетерпеливився.

— Документ, право власності на земельну ділянку.

— Нехай підітреться!

— Ми Вам нічим не можемо допомогти.

— Але ж город…

— Де Ваш город?

— Там, — показав Жак, — попереду.

— Маєте час до післязавтра.

А помовчавши, додав:

— Нас, дідуню, найняли, от ми й працюємо.

— Це помилка…

— Та що ти йому пояснюєш. Давай, нам іще пріти.

Неділя починалася пікніком. Маючи стільки баласту, як треба, повітряна куля елегантно здіймалася вгору. То було місто для душі — кожна мала свій рівень, досягаючи якого, зависала, а якщо й здавалося, ніби рухається, то тільки тому, що відліком була хмарина, яка пливла, торкаючись веслами крепдешинової блакиті. Тож і виходило, що одні повітряні кулі зупинялися на однаковій висоті, інші перебували нижче і вище, інші — ще вище, а геть поодинокі — ті зовсім низько, над кронами крислатих дерев, черкаючи днищем об густо-зелені верхівки.

У неділю здіймання повітряної кулі супроводжувалося фортеп’янною грою, легкими акордами, такою самою мірою вільними від усього зайвого, як і повітряні кулі, — через це музику було приємно слухати. Оскільки понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця і субота також були неділею, фортеп’янна мелодія розлягалася щодня, варіація на одну і ту саму тему, в якій акорди, однак, ніколи не повторювалися в тій самій послідовності. Не бамкали дзвони, не гуркотіли автомобілі, не рипіли, відчиняючись і зачиняючись, двері. Дзвонів тут не було, їхня ремінісценція втілилась у повітряних кулях, келихах квітів, плодах, що звисали з дерев і нагадували патати. Крони міських дерев лопотіли безшумно, навіюючи припущення, що листки каштанів і акацій, хлібних дерев, платанів та баобабів, які росли в садах, і були потаємними клавішами, що витворювали фортеп’янну мелодію, яка розлягалася скрізь однаково приємною мірою.

Жителів у місті було, можливо, менше, можливо, більше — ніхто не проводив переписів, бо кому спаде на гадку лічити душі, що підносяться вгору у плетених кошелях з кольоровими кулями, наповненими легшою, ніж повітря, субстанцією. Відповідно, не було даних про вік, стать і заняття — виглядало, наче не було мешканців, що їх, утім, мало обходило. Чому б їм не бути? Їхнє буття, як бутність, не залежало від того, вважав хтось, що вони є, чи ні.

Встаючи пізно і нікуди не кваплячись, влаштовували в повітряних кулях бранчі — пізні сніданки, що плавно переходили в ранні обіди. У місті, в якому вони жили, не було часу, тож не було й потреби обмірювати те, чого немає. Якби ремесло годинникарів існувало, то лише як вияв естетично-винахідницьких утіх, у самоприсвяті яким полягав би сенс екзистенції. Годинників не було ні на шафках, ні в пузатих креденсах, на заквітчаних стінах так само ні, як і будь-де поза ними. Спати лягали, коли склеплювалися повіки, а прокидалися, відчувши, що виспалися. Якщо сонце припікало дужче, ніж звикле, влаштовували сієсту — філософську дрімоту, що закінчувалася з настанням сутінків. Її заступало загальне пожвавлення: інколи активнішим життя було вдень, інколи вночі.

Найдужче сонце припікало влітку. Літом називалися дні, в які було тепло і добре, однак — задля правди — узимку також було добре, тільки по-іншому, бо як такої зими не було: як і всі інші пори року, вона була станом душі, тож виходило, що могла протривати день або тиждень, після чого знову верталося літо. Взимку з неба падали лапаті сніжинки, вкриваючи крони і квіти. Позаяк не було не тільки зими, а й осені, рослини ніколи не стояли голі, а листя не жовкло і не в’януло — росло, тоді як квіти ненастанно цвіли: то була пора з граматичною формою, тривалість якої нічим не обмежувалася, навіть снігом, що приземлявся на зелені долоні, помережані прожилками, і на пелюстки, що строкатіли різнобарвами. На верхівці повітряної кулі наростав каракулевий смушок. Якщо жителі й одягали плетені шапки і шалики, то хіба з міркувань стилістики й зовсім не через те, що мерзли. Зима була станом свіжості, навіть не так: інакшості — такої, в якій з’являлася на якусь мить потреба. У повітряних кулях мешканці міста почувалися зручно і затишно, а якщо й змітали ворсинистими щіточками сніг із поруччя плетеного коша, в якому перебували, то винятково з механічного поруху, що був одночасно виявом одухотворених прагнень, не маючи нічого спільного з чистотою, потреба в якій існує лише там, де бруд. Часто-густо виставляли долоню, на яку приземлялися візерунчасті парашутики, де лежали й не танули: сніг зими, яка є станом душі, зникає на особливий лад.

Повітряні кулі були домівками, де мешканці проводили вільний час. Лагідними ночами домівки висіли під кронами дерев, мов велетенські гнізда казкових птахів. На землю опускалися тільки для того, щоби здійнятися в повітря. Коли куля йшла вділ, зелень землі розступалася, вивільняючи місце, необхідне для того, аби здійснити посадку. Коли куля неквапно злинала ввись, зелень сходилася знову, і майданчик зникав. Коли куля стояла на землі, в її середину зазирали мальви і соняхи, мов старші брати і сестрички в колиску до немовлятка.