Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій. Страница 6

— Жаку?! — горлає Матильда в розчахнене навстіж вікно.

Запановує тиша. Лише індіанський божок продовжує танцювати.

4

— Знайомі місця, чи не так? — примовляє Жак, обмацуючи кишені, де нарешті все на своїх місцях. — З поверненням у наші з тобою пенати, Кулько!

Жак відмикає верхній замок, потім нижній. Його влаштував би й один, якби не слюсар, який утелющив йому два — вгорі та при самій землі, так що Жак лише поступово навчився відмикати гараж без вклякання, яке сторож сприймав за блюзнірство й сектантство.

Жак нахилився, й Кулька радісно лизнула щоку.

— Фу, — Жак відігнав собаку. — Знайшла час виціловуватися. Краще допомогла б.

Зсередини повіяло вогкуватою прохолодою. Позбавлений втіхи, бодай такої — з садком і родиною їжаків у ньому, Жак облаштував продухвину, де усамітнювався, не відгукуючись на зовнішній стук. На помальованій набіло стіні Жак намацує вмикач. Жовтувате жевриво освітлює приміщення, де по закутках заціпеніли павуки з тонкими довгими лапами. Жак торкається до павутини, і павук у ній починає трястися. Викотившись на майданчик, Жак зауважує на панелі червону крапку, що то з’являється, то зникає. Як замикає гаражні двері, автомобіль позаду починає котитися і впирається в стіну гаража, добудованого вже згодом біля самого заїзду. Жак озирається, але поблизу нікого немає, тільки над сторожевою халупою світить почеплений на дерев’яний стовп ліхтар.

— Ну що, надумала? — запитує Жак, викермовуючи на проїзд.

Обійшовши машину, Жак відчиняє двері:

— Застрибуй!

Кулька принюхується.

— Сміливіше! — підбадьорює Жак.

Інстинкт щось підказує Кульці, але шлях назад заблоковано. Жак тримає кермо. Удвох із псом вони сьогодні трохи сьорбнули.

У поаґатовілій від черешень кроні галасували діти, метушилися, обдзьобуючи з упалих ягід солодке м’ясо, кури. А як славно щебетали птахи у густому листі! Разом із матір’ю ліпили вареники, вичавлюючи кісточки, і темний сік тік по пальцях. У часи, коли не було ні цукру, ні молока, ні борошна, ні картоплі, росла, крислатіючи над подвір’ям, черешня — голодними зимами вони добували з її розтертих у ступі гілочок терпкуватий навар.

Матильда ловить себе на думці, що вони з Жаком мало розповідали одне одному про минуле. Їхнє життя — наче провалля, над яким ідуть — він по один бік, вона з іншого. Гнучкі стеблини герані з листям і квітами-кетягами звисають із шафи додолу, застуючи частину відсувного скла і світлину всередині. Відвівши зелений локон убік, Матильда бачить жінку, чоловіка, їхнього дворічного сина. Молоду жінку, яка дивиться зі світлини, та її, Матильду, час перетворив на затятих суперниць. Від усвідомлення, що між нею й тією іншою пролягло насправді не так багато, як видається, і навіть зовсім мало, хоча стільки всього змінилося, Матильда здригається; її погляд перемандровує на нього, щасливця, і суміш запитання та співчуття здіймається терпкою хвилею.

«Увага, — попереджує фотограф. — Дивіться сюди. Зараз звідси вилетить пташка».

Перед роздоріжжям Жак пригальмовує. Обабіч від головної дороги, куди виїжджає, перемикаючи передачу, здіймаються вирослі упродовж останнього десятиріччя багатоповерхівки, раптово обриваючись, відділені об’їзною дорогою від селянських осель — перебудованих, з нарощеними поверхами й опертими на колони балконами з балюстрадою. Віддаляючись, силуети багатоповерхівок якийсь час видніються у прикріплене над лобовим склом дзеркало заднього бачення.

Жак тримається суцільної білої лінії, метр за метром вихоплюваної з темряви. Вже після перших дощів ями на дорогах знову оголюються. Покликана осушувати болота, меліорація виявилася безпорадною перед дощами, що з незапам’ятних часів уподобали цей обділений приємнішими ласками край. Нарешті дорога бере під гору і тягнеться рівною, майже без’ямною смугою.

Значно далі за вулицею низьких садиб розташовується аеропорт. Крізь смугу придорожних дерев блимають цятки, скеровуючи на посадку. На звільнених від дерев ділянках уздовж бетонного муру, за яким починається територія летовища, селяни випасають худобу. Переконане, що з появою авіасполучення вирвалося із власної провінційності у широкий світ, насправді й далі розташовувалося на його задвірках, нагадуючи про себе прийманням і відправлянням поодиноких літаків.

Скинувши газ, Жак намагається не проґавити написів, що сповіщають назви сілець. Фари вихоплюють із темряви невеличкий майданчик дороги попереду і частину узбіччя.

«Все-таки я не міг його вколошкати». Сутичка з приблудними псами постає перед ним так виразно, що Жак відчуває квасний запах власного блювотиння. «А Кулька молодець, не розгубилася».

— Молодець, Кулько. Без тебе…

Вриваючись знадвору в опущене віконце, трав’янистий запах прохолодного нічного повітря на мить перебиває їдкий душок. Жакові дивно, як спогад, нехай про близьку подію, може так виразно тхнути.

— Ну що, Кулько, — каже, не обертаючись.

Ця ніч зріднила їх, людину і пса. Якби один із його будиночків, Жак давно забрав би Кульку до себе. У хатинах, які будував, було все: вікна і двері, дах під червоною черепицею, гараж, пивниця, балкон, на якому сидить у кріслі-гойдалці, читаючи свої романи, Матильда. Подвір’я з лавою біля ґанку і сад із черешнею, від якої і йому перепала дещиця аґатових китиць.

Жакові пригадалася їхня остання подорож на Матильдину батьківщину. Матильда вирушила вперед, а він сидів, спершись підборіддям на обхоплені руками коліна. Дійшовши до обійстя, що на той час їй уже не належало, Матильда підбирала з землі ягоди. Жак так і не посмів тоді вторгнутися в її життя — те інше — своєю присутністю.

Сім’я на світлині, яку Матильда бере, відсунувши скло, проміниться щастям. «Усміхайтеся, — дириґує фотограф. — Ширше, ширше. Все життя буде що згадувати». Клацання, чорно-біла мить, коли були такими ще молодими. У неділю разом із ними відпочивав будильник. Прокинувшись, можна було солодко потягнутися і щойно неквапом поплентатися на кухню, стояти і, намащуючи бутерброди, вдихати аромат кави, що настоювалася в металевому кухлику.

Тієї неділі, зазирнувши до спальні, сонячний промінь лагідно доторкнувся розмлоєних спанням тіл. Якось у польському журналі Матильда побачила сім’ю, яка снідала на балконі. «Може…» — повела Матильда. «А бо що?» — Жак іще був геть сонний. «Яка чарівна погода», — сказала, відслонивши штори, Матильда. Жак розплющив око. «Як ти дивишся на те, щоб ми поснідали на балконі?» Подив, з яким Жак тепер глипав на Матильду, розсотував туманні клапті сонливості. «Ти жартуєш». — «Ні, я серйозно». — «Але хто снідає на балконі?» — «Тоді ми будемо першими». — «Нащо?» — «Просто так». Відчуваючи підтримку сонячного проміння, Матильда не мала наміру відступати. Балкон був не зовсім таким і тим паче далеким від того у польському журналі, де замість квітів, що тулились у прикріплених до залізного парапету саморобних ящиках, з великого горщика розростався рододендрон.

Наче в чарівній рукавичці, в їхній кухоньці, що не дотягла до шести квадратів, поміщалися газова плита, емальована мушля для миття посуду, креденс, з яким на той час вони ще не розпрощалися, хоча під стелею вже висіли нові шафки, кухонний стіл, стільці, зрештою, вони втрьох. На лутці стояла металева хлібниця з відсувними дверцятами і сковорода із загуслими залишками кулінарного жиру.

Матильда дивилася на виступ, яким був балкон із напнутими вгорі шнурівками для сушіння білизни. Пихкаючи крізь ранкову тишу недільного дня, Жак ледве втиснув крихітний кухонний стіл. Що вдієш — балкони будинків, з яких складалося місто, не призначалися для сніданків: там сушили білизну, виходили викурити папіросу — дешеву цигарку без фільтра, зберігали кавун, завеликий для низьких холодильників, депонували, накривши старою цератою, дрібний мотлох, що його, який заважав у приміщенні, несила була позбутися.

Їхній будинок побудували в середині шістдесятих, район однотипних п’ятиповерхівок, розділених облаштованими за одним зразком подвір’ями: уздовж будинку доріжка з відгалуженнями напроти під’їздів, липа, береза, клен… Лави, що їх навесні малювали поверх старої свіжою фарбою, тонули в розбуялій із часом зелені, яку ніхто не підстригав, а коли вона вже не давала проходу, перехожі відламували найзавадливіші галузки. Біля обсипаних дрібним біло-рожевим цвітом кущів роїлися, збираючи мед, бджоли; налиплий на острогах-щіточках пилок надавав їхнім лапкам жовтуватого забарвлення.