Торговиця - Іваничук Роман. Страница 36

Нусина голівка втихомирено лежала на Юрковій руці, й почувалася вона при ньому в цілковитій безпеці, а Юрко здригався на кожен звук, що долинав з-над озер і багновиськ, він нетерпляче ждав візиту партизанів, які повинні були котроїсь ночі прийти за харчем.

Нуся, коротаючи ночі, шепотіла поезії, яких знала напам'ять безліч, а найбільше – Олени Теліги: «Він ще не знаний, ще не пережитий єдиний день – мого життя корона, і що то буде – зустріч, чин, екстаза чи дотик смерті на одну хвилину…»

Юрко затуляв їй уста долонею, щоб не напророчила найгіршого, а сам уголос роздумував про становище, в якому опинився нині світ і вони обоє в ньому – й виснови його міркувань були обнадійливі…

«Десь там, над Дніпром, сиплються на землю бомби, мов гарбузи з вантажного кузова, а злочинні вожді взялися обертати планету довкола своїх вказівних пальців, й про нас уже не думають, бо самі зіркіше, ніж ми, дивляться смерті у вічі. Та ми крутимося разом з ними довкола їхніх пальців, які костеніють від страху перед програшем. Над нами синіє небо, а на них насувається пітьма небуття. Й ми залишимося жити, бо нас багато, й колись ми зарегочемо над їхніми трупами… Так буде, Нусю. Спи, люба…»

«Ти оптиміст, Юрасю, мені з тобою не страшно».

Нарешті однієї ночі дрібушечно забриніла шибка; господар теж не спав, чекав того стукоту. Відчинив двері, й до хати увійшли дужі чоловіки у німецьких мундирах, з німецькими «емпі» за спинами, у пілотках з тризубами над чолами.

«Хто ви?» – «Ми з вишкільного табору «Олені», що у синєводських горах». – «Куди прямуєте?» – «До вас». – «То збирайтеся мерщій».

Й глухої ночі Нуся і Юрко потягнулися гусаком за партизанами тільки їм знайомими путівцями між багновиськами – до штабу Поліської Січі, що розташувалася біля Олевського хутора під командою Тараса Бульби-Боров-ця – у глибині дерманських дібров.

Розділ вісімнадцятий

Олена Теліга категорично не прийняла пропозиції Олега Ольжича й отця Чемеринського – вертатися з Києва в Галичину.

«Я вдруге столицю України не покину!»

Її віра у потрібність залишитися в центрі України у скрутний час, коли будь-які сподівання на успіх діяльності створеної нею Української Національної Ради виявилися марними, межувала з фанатизмом.

«Мені повірили мої друзі, як я можу їх залишити?»

Вона й думки не допускала, що ті розгублені люди, які щоденно приходять до Спілки письменників на Трьохсвятительську радитися, як мають повестися під час розшалілих гестапівських репресій, можуть не застати її на робочому місці. Були то не лише письменники, котрі уникли примусової евакуації, а й зовсім сторонні особи, на яких звідусіль чигали небезпеки – то від гестапо, що прислухалося до нашіптувань більшовицьких стукачів, котрі залишилися у київському підпіллі, то від змосковщеного міського потороччя, від якого у темних провулках можна було зазнати смерті лише за розмову по-українськи.

На той час наступ німецьких військ був зупинений під Сталінградом, й окупанти на зайнятих територіях, збезумілі від непевностей, мстилися за поразки на людях, які на початку війни, і ще й тепер, готові були йти разом з німцями проти окупантів совєтських, однак під своїми знаменами.

У Житомирі гестапівці розстріляли двісті чоловік, які на міському майдані відправляли панахиду в пам'ять стрільців, полеглих від більшовицьких куль під Базаром; у Києві заарештували видавців газети «Українське Слово» за те, що вони відмовилися прославляти німецький вермахт; на товкучках влаштовували облави, забираючи молодь на роботи до райху; нарешті було закрито журнал «Літаври», що його видавала Олена Теліга, натомість засновано газету «Нове українське слово», яка цькувала оунівців за антинімецьку пропаганду.

На початку 1942 року в Києві розпочалися повальні арешти. Олег Ольжич виїхав із столиці до Львова, але йому й там не вдалося уникнути арешту. Отець Чемеринський якийсь час переховувався у підпільній квартирі на вулиці Короленка, а після арешту Олени й Михайла Теліг добрався товарняками до Чернівців, звідки поманджав до Міста пішки. Розшукав професора Тарновецького, який з дружиною Оксаною замешкав на Королівщині, і їм першим розповів, що сталося в Києві.

Для Тарновецьких поява отця Чемеринського була несподіваною й водночас очікуваною: якщо не його, то когось іншого з тих, які у похідних групах пішли на Київ, чекали з тривожним нетерпінням, бо до Міста вже докотилася страшна звістка про розправу над оунівцями мельниківського відламу в Бабиному Яру.

Вийшла та чутка з Міського театру, в якому при аншлагах йшла вистава Костя Гупала «Тріумф прокурора Дальського»; вістка була неймовірною: автора п'єси, що відтворювала звірства енкаведистів у тюремних застінках, розстріляли німці! За що, хто спровокував такий злочин? А може, гестапівці побачили самих себе в образах чекістів на виставі Гупала?

Радісних вітань не було: між отцем Чемеринським і Тарновецькими пролягла порожнеча, що мала заповнитися моторошними свідченнями очевидця, й професор і пані Оксана чекали повідомлень гостя в напруженій мовчанці. Після тривалої німоти отець розповів…

У понеділок 9 лютого господар квартири, на смерть переляканий, повідомив отцеві, що вночі гестапівці ломилися у двері помешкання Теліг. Поки лунало гримотіння, сусіди радили Телігам заховатися в них, однак пані Олена не хотіла наражати людей на небезпеку. Опівночі гриміт припинився, а вранці, ніби нічого й не трапилося, Олена й Михайло пішли до Спілки на Трьохсвятительську.

Подався туди й отець. У Спілці зібралося людей чимало, вони перестріли Теліг на вулиці й радили їм вернутися, та пані Олена сказала:

«Ви прийшли, не збоялися, а ми мали б заховатися?»

Коли люди зайшли до приміщення, будинок Спілки оточили гестапівці, кількоро їх увірвалися до середини й наказали всім, хто не належить до Спілки, вийти. Михайло сказав: «Я залишуся з дружиною».

Ковтнувши спазму, отець Чемеринський продовжував:

«Є ще на світі справжні лицарі… Заарештованих повезли на Володимирську в гестапо, і ми їх більше не бачили…

А 14 лютого німецька газета повідомила, що напередодні Олену Телігу і її чоловіка Михайла, а теж драматурга Костя Гупала розстріляли в Бабиному Яру як небезпечних державних злочинців.

Мій господар, у якого я ще якийсь час переховувався, приніс чутку, на легенду схожу: буцімто гестапівець, який розстрілював Олену, сказав після акції: "Я ще не бачив мужчини, який би так героїчно вмирав, як ця гарна жінка…"»

…У кімнаті запала гнітюча тиша, яку не рунтали ні співчутливі схлипи, ні зітхання, ані випитування: усе стало ясним у відчайній простоті найглибшого жалю. Між отцем Чемеринським, який цієї миті немовби перебував ще там – на Трьохсвятительській або в підпільній квартирі на Короленка й, можливо, чув постріли, що долинали з Бабиного Яру, – і стетерілими від розповіді гостя господарями не залишилося місця для розмов.

Й здалося отцеві нереальним, що пані Оксана ходить кімнатою, подаючи на стіл сніданок, що вона, приголомшена жахливою вісткою, зостається незмінною у своїй жіночій вроді, що її тремткі повіки не засльозились й з-під них падають на гостя сніпки голубого сяйва, що медове волосся, яке спадає золотими завитками по щоках, не посивіло, що звабливий стан красуні не висох з горя на скіпку, – й подумав цієї миті отець, що життя набагато могутніше за смерть. А втім, життя завше гріховно байдуже до смертей – інакше зниділо б, зчахло й перестало живим ім'ям називатися…

Пані Оксана звіяла туск з обличчя й немов уперше побачила в себе в гостях давнього приятеля отця Чемеринського, з яким ще так недавно довелося долати чужі дороги в чужому краю, втікаючи від тієї самої смерті, яка нещодавно забрала й Леопольдових найближчих друзів; професор Тарновецький, теж звільнившись із пут зажури й жалю, посміхнувся до отця, поклав долоню на його зап'ястя й запитав:

«А ви де зупинилися, всечесний отче, і що будете діяти, чей заховатися в закамарках власної безпеки нині неможливо: світ розполовинився, і кожен мусить знайти своє місце в ньому…»