Торговиця - Іваничук Роман. Страница 45
«Звичайно, – відказав Геродот, – звичайно… Ви ще досить молодий, і вам треба набирати сил для побудови молодої держави… А я своє прожив, зробив, що міг, відлюбив і дочекався початку сповнення пророцтва великого німця Йоганна Гердера, який двісті років тому прорік, що з безлічі поневолених народів постане цивілізована українська держава, межі якої сягатимуть Чорного моря, Кавказу, Карпат і дикої Гіпербореї…»
«Тож решту своїх днів віддайте на службу цій державі, чому ви, такий фаховий і знаючий, відступаєте?» – намагався переконати Геродота Олесь.
«Моя реальність, колего, закінчилася півстоліття тому, ви добре знаєте, коли це сталося. Життя без неї втратило для мене сенс… Завтрашній день не буде вже мені належати, та я щасливий, що побачив його світанок. Вірю в Гердерове пророцтво, та перетворення його в живу дійсність не дочекаюся. Мені залишилося лише вірити в безсмертя душ. Якщо матерія вічна, то чому не може бути вічним те, що вона створила: мислення, красу, любов? І я хотів би при своєму житті, яке мені ще залишилося, зустрітися з тими, які живуть вічно. Відчуваю, як пантрує мене душа моєї Сальомеї. Я вже знаю, де явиться мені вона…»
Не прощаючись з Олесем, пан Геродот повернувся, подався вниз Печеніжинським трактом і зник у людському натовпі.
Перед вечером до зали Ощадної каси набилося стільки люду, що не було де не те що яблуку – голці впасти. Мало тут відбутися ще не чуване в Місті й у всьому світі урочисте свято з нагоди проголошення незалежності України. Німотно було в залі, навіть шемріт стих: та невже не увірвуться досередини кагебістські опричники, щоб розігнати, переарештувати, розстріляти людей? Приголомшила тлум несподівана воля, напружена мовчанка натягнулася до краю, немов струна, і що станеться, коли вона обірветься, які звуки вилуняться з неї, а які – сміх буде, плач буде перламутр овий!
На заднику сцени золотився тризуб, над ним схилилися синьо-жовті знамена – що це за така нова, незвично смілива декорація, за яку вже нікого не постигне люта кара, – і схлипують жінки, і втирають сльози мужі – всі чекають появи на сцені сміливця, який промовить слово і запевнить люд, що відбулася в Україні найзнаменніша подія, й повік віднині не буде політичних арештів, ні концтаборів, ні вантажних вагонів з коминками на дахах, готових вирушити з міської товарної стації в сибірські незвісті, не стане чутно нашіптувань сексотів і зникнуть з людських облич тіні впокореності й страху.
Нарешті вийшов на сцену високий кремезний чоловік, сивий, з поораним борознами обличчям, люди зашепотіли: це той самий лицар Кривоніс-Симчич, котрий над Рупором у Яблунівському лісі із своїм куренем знищив до останньої гусениці танкову дивізію генерала Дергачова і його самого відправив у тартари; той самий мученик, який витримав довгі тридцять літ – і не впав, не замерз, не скорився у найстрашнішому концтаборі на Колимі…
Підвівши руку, Симчич дзвінким парубоцьким голосом вигукнув:
«Слава незалежній Україні!»
Зал гучно відповів «Героям слава!»; з розірваної, крайньо напруженої тиші злетів український гімн; хтось пригадував слова, хтось їх і не знав, та словесний зміст гімну втопився у знайомій усім могутній мелодії, – тільки Олесь, який стояв у третьому ряді поруч з учителем Першої міської школи Томащуком, мовчав, притлумлюючи німотою спалахи тяжких спогадів, бо світлих у нього було мало.
На сцену виходили один за одним промовці, і кожен, крім проклять недавньому минулому, закликав до праці в розбудові держави; хто – негайно розпустити колгоспи, хто – притягнути до кримінальної відповідальності чільних комуністичних функціонерів; а де наша «Просвіта», яка утримувала людей при пам'яті, а скільки видавництв було колись у Місті, нині ж немає жодного; журналіст Федорчук зізнався, що переклав з польської на українську мову неоціненний літературний шедевр – книгу Станіслава Вінценза «На високій полонині» – Місто повинно віддати українцям твір славетного поляка, який живе у Швайцарії, листується з Федорчуком і тужить за Гуцульщиною; хтось вимагав перлюстрації, щоб виявити донощиків, інший закликав до помсти: та невже тепер, за незалежності, мав би наш бунтівний дух атрофуватися і ми, вдоволені благоденством, станемо сумирними, немов худоба в стійлах, – ще ж де Голь говорив, що Україну чекає прекрасне майбутнє, а Франція якби мала таку армію, як УПА, то не топтав би її землю німецький чобіт; а хтось радив залучати до праці колишніх совєтських функціонерів, чей і серед них були знаючі й чесні люди…
Учитель Томащук слухав, пошкробуючи вказівним пальцем сиву борідку, й півголосом промовив до Олеся:
«Дай Боже, щоб наша ейфорія не затягнулася надто довго… Бо що, приміром, змінилося у ментальності бунтарів з часів Катиліни? Обіцяли вони здолати можновладців і віддати їхнє добро народові. Та як тільки допадали до керма, те добро собі забирали, й нічого не мінялося. Таке й нам загрожує… Ми завжди були схильні до маніфестацій, прокламацій, але ж не до політичного мислення. А якраз тепер треба подумати, як створити нову систему влади, щоб ми не мусили потім користуватися засадами попередньої. Патріотичною ейфорією користуються в першу чергу пристосуванці й спекулянти».
Олесь у душі обурювався на старого вчителя: не час нині бабратися в сумнівах, це лише початок свободи, й народ має право натішитися нею вволю…
Та ось на сцену вийшов, ніби дозволу дочекався від попереднього промовця, який закликав залучати до праці й комуністичних функціонерів. Був то статечний, по-номенклатурному підтягнутий, у двобортному хрущовському костюмі чоловік. Олесь упізнав Івана Ферлея й скоробився, немов на вид гидкої саламандри.
Колишній голова Міста заговорив про новий благословенний час, про страшні часи більшовизму, які довелося українцям пережити.
«Та ми вийшли ціло з тієї біди, – глаголив Ферлей. – Й на нас покладено святий обов'язок розбудовувати молоду державу. Слава Україні!»
Зал занімів, вражений блюзнірською мовою совєтського прихвосня, який ще так недавно вигукував на партійних зборах: «Ми вщент викорінимо націоналістичну заразу!» Як він посмів нині вийти до людей?
Однак ніхто й не поворухнувся. Тільки Олесь схопився з місця, вийшов на сцену й заволав:
«Забирайся геть звідси, мерзотнику, ти не маєш права промовляти в такий день!»
Серед ворожої тиші зійшов Ферлей зі сцени, й відтоді ніхто й ніколи не бачив його в Місті…
Розділ двадцять четвертий
Сонце викочувалося схилом гори до чолопка, як те кочільце в дитячій іграшці «йо-йо», що піднімається по ниточці вгору без притки, й біліло від жару, мов буката заліза в кузні. Вранішній холодок принишк у ізворах, ставало тепло, й Олесь, зморений нічним безсонням, задрімав на розкладеному кріселку, а поплавець, без надії на улов, непорушно застиг на зеленій гладіні плеса.
Торговицький базар уже заскрипів возами, загуркотів машинами, загомонів голосами продавців, покупців та маклерів; недільний шарварок розпаношувався на обгородженому парканом майдані; базарний галас зливався з густим шумом річок, що сходилися в устєріччі, й снилася Олесеві затишна галявина в Студентському парку, а на ній лежала зімліла від розкоші дівчина, розкинувши руки, й, чекаючи свого судженого, гасила дівочий пал у холодній росі.
Та враз покремсалися солодкі марення від гнівних вигуків і грізного, мов градовий рокіт у грозовій хмарі, гомону, що долинав з Міста: щось незвичне для святої неділі чинилося біля ратуші, й заглушував ті далекі згуки зичний голос Гаврилка, який зовсім близько, на Каштановому провулку, надривно горланив. Крізь розріджене ранкове повітря долітало до Пруту кожне його слово й відбивалося луною від Воскресінецької гори:
«Виходьте, люди, на мітинг, виженемо вельможного пана президента з насидженого фотеля – того щура з большевицьких підворітень, вбивцю проклятого! Та хіба я вам не казав, але ви десь мали мене, дурного Гаврилка, а Гаврилко знає те, чого ви не можете знати, бо гидуєте парляментом пані Малгосі, куди на політику сходяться наймудріші мужі Міста!»