Торговиця - Іваничук Роман. Страница 9

Сюди, в Рунгури, часто долунював до нього з карпатських верхів звук сопілки… То кликала його самотність, якої ніхто, крім карпатського лісу, не може з ним розділити. Самота, зрештою, ніколи його не покидала – сповнена голосом духів, трав, лісів, і в ній він сам ставав таким, як природа: чув мову правіку. Й долинають і нині до Рунгур трелі сопілки й звук трембіт з самого Ігреця, де ніхто не живе, лише відьми й арідники, й глушать його опришки стріляниною з пістолів, коли на Юрія та на Івана виходять на полонини Магури, Шудрика, Льодової Баби й Білої Кобили, й долинає до нього їх поклик гей, та куди ж ти подівся?

Пан Станіслав попросив візника зупинитися. Крізь розріджений місячним сяйвом сутінок завиднівся на горі будинок з мезоніном, подовгуватий, як усі сільські хати, розділений на кухню й світлицю. У видолині журкотів потічок, а над ним височіла кам'яна фігура. Вінценз запропонував гостям підійти до неї, й коли вони наблизилися, вигукнув Петро Франко:

«Яка схожість! Достоту таким самим, як, пам'ятаю, був мій батько!.. Велика дяка вам, пане Станіславе, за подарунок. Це, мабуть, перший в Україні пам'ятник Франкові».

«Можливо, – відказав Вінценз. – Таким, як це ви бачите, я вперше уздрів Франка у Криворівні, у хаті Василя Якіб'юка: моя добра нянька Палагна привела мене, щоб я побачив велику людину. Та здався він тоді мені зовсім не великим – радше, втомленим хліборобом, який щойно залишив у борозні плуга… «Я на вбогім перелозі поле дикеє орав», – сказав колись поет. І так воно й було, однак те поле ще й нині просить плуга…»

«Не так плуга, як господарського догляду, – додав Лепкий. – Бо ж проросли на тій ниві найдобірніші хліба, кинуті в ріллю невтомним сівачем… А якщо повернутися до нашої розмови про історичну писемність, то мали б ствердити: ніхто в нас досі ще не перевершив «Захара Беркута».

«Й не оцінена, як слід, ідея цього твору: єднання народів перед обличчям спільного ворога, – промовив Вінценз. – Адже тут, в Карпатах, русичі, поляки й чехи зупинили татарську навалу».

«Хай простить мені покійний батько і ви, достойний господарю, – мовив з гіркотою Петро Франко, – та я мушу сказати: у Березі Картузькій нині з благословення польської влади застосовують до політичних в'язнів такі тортури, які й не снилися колишнім мандаторам у кувських та устєріцьких катушах. Яка там єдність…»

«А ми загляньмо в майбутнє, як оптимісти, – відказав Вінценз. – Наші народи замість того, щоб побачити хижий вищир спільного, як ви кажете, ворога, перегризають один одному горла… Та настане час, якщо не за нашого життя, то дітей наших, коли поляки й українці, як ті однокінні ґазди, які з необхідності стають супружниками, оратимуть парокінкою кожен свою ниву по черзі, свято оберігаючи межу… Та досить уже розмов: он стоїть на порозі моя Іруся – нас виглядає. З вечерею чекає. А ти, Антошку, як наш домашній, допоможи пані накрити стіл…»

…Антошко Дзівак так захопився розповіддю про гостину у Вінценза, що й забув, чи його слухають… Пані Емілія, яка не раз уже чула його оповідки про рунгурські часи, коли він працював машиністом на льокайці, й тепер слухала з цікавістю. Нуся не відводила від батька очей, тільки вряди-годи крадькома зиркала на Олеся, який, здавалось їй, слухав би Антошкові розповіді до пізньої ночі. Лише Казьо стояв тут немовби з примусу: в його очах тінилася нехіть, а на губах зміїлася глузлива посмішка. Та пан Дзівак говорив так захоплено, що Олесь не помічав присутніх, і здавалося йому, ніби мову веде сам Вінценз.

…Пан Станіслав дитинно любив Криворівню, Черемош, Ігрець та Писаний Камінь: він не переставав тужити за тим дивовижним, оточеним піднебесними верхами селом, яке називав українською Швайцарією, а ще карпатськими Атенами, бо ж коли літував там Іван Франко, – з'їжджалися до Криворівні на люфт, щоб наблизитися до великого письменника, і Коцюбинський, і Хоткевич, і Гнатюк, навіть одного разу завітала до Франка Леся Українка по дорозі до Буркута на цілющі води.

Батько Станіслава довго не хотів розлучатися із своїм двором на Заріччі й сказав якось кутському панові Голомбі, який хотів купити в нього помістя: «Гаразд, за будинок ви мені заплатите, за пляц теж, але скільки дасте за шум Черемошу?» Однак таки спокусився на рунгурські заробітки, покинув Криворівню, а я, мої шановні гості, – зітхнув Вінценз, – і донині літаю думкою до мольфара Миколи Потяка, до фудульної Параски Харючки, яка носила Франкові на Писаний Камінь молоко у збанку, а він говорив, ласо поглядаючи на звабливу молодичку: «Яка ж ви, Парасочко, файна!» І теж не раз завітаю думками в гості до отця Волянського на його плебанію, яка осіла вище церкви під Клифою, немов ковчег на мілині серед розгойданих хвиль гірського прибою…

«То чому пан Станіслав услід за батьком покинув Криворівню?» – спитав у Антошка Олесь.

…Ось що розповів того вечора своїм гостям пан Вінценз…

Не мали горяни спокійного життя через опришків. Звісно, збойники боролися за свободу, та чи хотіли її маєтні ґазди? Таж ні, вони воліли славити її у піснях та легендах, які нікому й нічим не загрожували… А втім, чи ж то гріх, коли християнин хоче господарювати? То ж прийшла від польської влади страшна кара на опришків, та й на невинний люд упав неправий суд… Після війни увірвалися в гори новітні мандатори під командою капітана Гураля й зчинили таку пацифікацію, що жити в горах стало невміч.

«А як інакше могло бути? – вигукнув наїжачений Казьо. – Суд був справедливий: доки мали сваволити опришки?»

…Казав Вінценз: над опришками має ще відбутися суд міфу. Й тому він написав книгу, в якій про події того часу свідчать не судові акти, а легенди. Бо якщо залишиться на світі бодай один гуцул, то й він розповідатиме людям старовітську правду про сліди Довбуша – печери, кам'яні крісла, замки, скарби, а та казка в майбутньому переміниться в правду. Довбушева діяльність була реальністю, а шукання його скарбів – то дихання колишньою свободою, а це вже творчий процес… Й коли поліція зліквідувала в горах останній опришківський загін, тоді гуцульська амазонка Оленка Шкіндова прорвалася на коні крізь поліцейські застави і зникла в ізворах, яругах, проваллях – стала тією свободою в легенді. А легенда доконче народить колись нову реальність.

Так мовив Вінценз…

Тоді в кімнаті пролунав істеричний крик:

«Брехун і зрадник ваш Вінценз, татку! А опришки – то хами, злодії, бидло, а не герої!» – аж захлинався Казьо, а Нуся збіліла на личку, прискочила до брата й, схопивши його за вилоги блюзи, пропищала:

«Сам ти хам, пуцьвірок, недоляшок!»

Пані Емілія розвела заюшених ненавистю дітей і проказала, немов оправдовувалася перед Олесем:

«Завжди в них так… А ми з Антосем хотіли, щоб було інакше. Та не з'єднається вода з вогнем. Ніколи…»

Антошко мовчав, не знаючи, на чий бік стати: у сім'ї проклався водорозділ, і передчував бляхар, що миру між дітьми він не дочекається.

Олесь поступився назад і за порогом помахав Казьові кулаком:

«Ти ще поплатишся – і за хамів, і за бидло!»

Розділ шостий

Олесь Шамрай і Казьо Дзівак не довго залишалися в боргу: один не міг пробачити образ, другий – погроз; Казьо вечорами волочився з базарною галайстрою біля Студентського парку, й виспівували вони голосно, щоб чутно було аж на Каштановому провулку «Niech zginie Ukraina, niech zginie chamski lud» [3] а Олесь з Юрком Сербином патрулювали квартал від Кляштора до кінця вулиці Скупневича й надривними голосами горланили «jeszcze Polska nie zginela, ale zginac musi, jeszcze Polak Rusinowi buty czyscic musi!» [4]

Завбачливий бляхар Антошко, передчуваючи біду, завітав до педеля Штефана Січкарні порадитися, як би то не допустити до бійки між закукуріченими бенькартами.

Адже в їхньому кварталі відвічно жили в мирі українці й поляки, жиди й цигани, немовбито всіх єднав тут торговицький ярмарок, на якому в супротивенстві перебували тільки продавці й покупці. Та й тих завше примирювали торги – дотепні, вишукані, крикливі, при яких аж ніяк не могло дійти до прикрих сутичок. Мало того, ярмарковий галас не зоставався за дощаними парканами – відлунював аж до найвіддаленіших кутків кварталу: були то позабазарні розмови розохоченого торгами люду – втішні признання тих, кому вдалося ошукати роззяву, й жалісливі бідкання ошуканих. На ярмарок приходили містяни не лише скупитися, а й на балачки або щоб почути витворних дотепників, які своїм реготом заглушували іржання коней, а ще подивитися чи й випробувати щастя у шахраїв, які смикали волічкову нитку, кинуту між наперстки; а як ні, то купити за п'ять грошів записану свою долю на папірчику, що його витягувала з кишеньки цигана морська свинка. Торговиця по вівторках і неділях ставала захоплюючим театром, тож не хотілося ні Антошкові, ані Штефанові, щоб це розмаїття усталеного життя затьмарювалося дітвацькими гамбарасами.