Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна. Страница 13

Місіс Грем сіла оддалік від мене. Моєю найближчою сусідкою була Еліза. Поводилася вона ніжно й ненав’язливо, була так само чарівною і викликала такий самий захват, як і завжди, та я був недоступний для її чарів. Проте невдовзі моє серце знову почало прихилятися до неї, і ми весело збули час за обідом, який тривав досить-таки довгенько. По обіді Роза попросила Фергуса, щоб він допоміг їй зібрати ножі, виделки й полумиски, а місіс Грем узяла свій складаний стілець і причандали для малювання, а потім попросила міс Мілворд наглядати за її сином і, суворо наказавши йому не відлучатись від його нової няньки, попрямувала уздовж крутого кам’янистого схилу до прямовисної скелі, з якої відкривався ще кращий краєвид, хоча дехто з жінок казав їй, що це було страшне місце, і радив не ходити туди.

Коли вона пішла, у мене з’явилося відчуття, ніби веселощів уже не буде, – хоча важко сказати, яким саме був її внесок у наше товариство. Вона не жартувала й рідко сміялася, та її усмішка приносила мені втіху; її кмітливе зауваження чи підбадьорливе слово заохочувало мою дотепність, а ще породжувало інтерес до всього, що казали інші. Навіть моя бесіда з Елізою пожвавилася завдяки її присутності, хоч я цього й не усвідомлював; а зараз, коли вона пішла, грайливі Елізині балачки вже не тішили мене – більше того, вона стомила мене, та й я сам стомився розважати її; я відчував, що мене вабить той далекий мис, де прегарна художниця старанно працювала над своїм ескізом, – і я не дуже довго опирався тій привабі: поки мій маленький сусід обмінювався кількома словами з міс Вілсон, я підвівся і, не привертаючи зайвої уваги, пішов собі. Видершись на крутий схил, я побачив пані Грем – вона сиділа на вузькому виступі скелі, що спускалася у діл аж до кам’янистого берега.

Вона не чула, як я підійшов; коли моя тінь упала на ескіз, вона здригнулася і поспішно озирнулась – будь-яка інша моя знайома скрикнула б із переляку.

– О! Я не знала, що це ви. Ви мене так налякали! – трохи роздратовано сказала вона. – Не люблю, коли хтось з’являється біля мене так несподівано.

– За кого ви мене прийняли? – відказав я. – Аби знаття, що ви така нервова, то я був би обережнішим, але…

– Та дарма, не переймайтеся. А навіщо ви прийшли? Наші друзі теж прямують сюди?

– Ні, вони не помістилися б на цьому маленькому виступі.

– То й добре, бо я стомилася від розмов.

– Ну, то я не розмовлятиму. Я лише сидітиму і спостерігатиму, як ви малюєте.

– Ох, таж ви знаєте, що мені це не подобається.

– Тоді я милуватимуся цим прегарним краєвидом.

Проти цього вона не заперечувала, і якусь часину ми сиділи мовчки, проте я не міг бодай вряди-годи не зиркати нишком на витончену білу руку, яка тримала олівець, на тендітну шию і темні пасма кіс.

«Якби зараз були в мене олівець та папір, – думалося мені, – то я змалював би ще кращий ескіз, ніж вона».

Та хоч я не міг вчинити цього, мені досить було сидіти біля неї й нічого не казати.

– Ви ще там, пане Маркгаме? – нарешті спитала вона, озираючись на мене, бо я сидів трохи позаду на виступі кручі, вкритому мохом. – Чому ви не йдете до товариства?

– Бо я від нього теж стомився, та й усіх їх я зможу бачити ще коли завгодно, а от після цієї прогулянки вже довго не бачитиму вас.

– А що робив Артур, коли ви пішли?

– Він був із міс Мілворд і сподівався, що мама не затримається надовго. До речі, ви не довірили його мені, хоча я набагато довше знайомий із ним, проте міс Мілворд володіє мистецтвом викликати у дітей довіру і розважати їх, – недбало додав я, – якщо вона більш ні на що не здатна.

– Міс Мілворд має багато чеснот, та ви, певно, не здатні оцінити їх. Скажете Артурові, що я прийду за декілька хвилин?

– Якщо так, то, з вашого дозволу, я зачекаю, поки минуть ці кілька хвилин, і допоможу вам спуститися з гори.

– Дякую, я завжди сама даю собі раду.

– Але я принаймні понесу ваш стілець і альбом.

Вона не відмовила мені у цій ласці, проте я образився за її очевидне бажання здихатися мене і вже почав був шкодувати, що лишився, аж вона трохи заспокоїла мене, запитавши, що я думаю про якусь деталь на її малюнку. На щастя, моя думка отримала її схвалення, тож удосконалення, яке я запропонував, було прийняте без вагань.

– Мені часто хочеться, – сказала вона, – почути сторонню думку, бо я не дуже довіряю власному оку і розуму, адже вони так довго зосереджені на предметі зображення, що майже не здатні належно його оцінити.

– Це, – відповів я, – тільки одне з багатьох лих, на які нас прирікає життя на самоті.

– Авжеж, – сказала вона; і ми знову замовкли.

Хвилини за дві вона сказала, що ескіз готовий, і згорнула альбом.

Повернувшись на майданчик, ми побачили, що там лишилися тільки Мері Мілворд, Ричард Вілсон і Артур Грем. Юний панич міцно спав, поклавши голову Мері на коліна; Ричард сидів поруч і читав кишенькове виданням якогось класичного автора. Він ніколи нікуди не ходив без книжки: час, що не був присвячений навчанню, здавався йому втраченим. Навіть зараз він не почував утіхи від чистого повітря, лагідного сонця, прегарного морського краєвиду та музики хвиль і вітру, що шумів у кронах деревах, – навіть сидячи поряд із панною (хай і не найчарівнішою), він усе одно вирішив дістати книжку і з користю збути ту часину, поки їжа в животі перетравлюється, а зморене тіло спочиває від незвичних фізичних зусиль.

Проте, можливо, він таки вилучав хвильку, аби перекинутись словом чи поглядом зі своєю супутницею, – принаймні вона не образилася за його поведінку, бо на її не зовсім гарному личку відбилися втіха та супокій, і коли ми прийшли, вона добротливо дивилася на Ричарда.

Дорога додому не принесла мені такої самої втіхи, як мандрівка до моря, бо тепер місіс Грем їхала в екіпажі, а Еліза Мілворд ішла поруч зі мною. Вона помітила, що я надав перевагу молодій удові, і, вочевидь, почувалася знехтуваною. Вона не виявляла своєї досади ні докорами, ні гірким сарказмом, ні похмурим мовчанням – все це я міг би витерпіти або висміяти завиграшки, – її досада виллялася легкою меланхолією, м’якою, докірливою журбою, яка вразила мене до глибини душі. Я спробував підбадьорити її, і, вочевидь, до певної міри воно вдалося мені, та потім я відчув докори сумління, бо знав, що, раніше чи пізніше, вузол все одно треба буде розрубати.

Коли екіпаж зупинився біля Вілдфел-Холу, молода вдова і її син злізли, Роза сіла на місце кучера, а я умовив Елізу зайняти місце пані Грем. Розмістивши її в екіпажі і побажавши доброї ночі, я відчув полегшення і запропонував пані Грем понести її малярське приладдя, та вона вже повісила складаний стілець на руку і, узявши альбом, тут-таки попрощалася зі мною і з усім товариством. Цього разу так мило й по-дружньому вона відхилила мою допомогу, що я майже не образився на неї.

Розділ VIII

Минуло шість тижнів. Стояв гарний червневий ранок. Сіно вже покосили, але останній тиждень дощило, й тепер, коли нарешті випала гожа днина, я подався на сінокіс і працював нарівні з челяддю; вбравшись у сорочку, надівши на голову легкого солом’яного бриля, вилами я розтрушував паруючі вогкі покоси, причому з неабияким завзяттям і ретельністю, аби подати приклад наймитам, – аж зненацька усі мої добрі наміри зійшли нанівець, бо брат просто на поле приніс мені пакунок, який щойно прибув із Лондона. Я роздер обгортку і побачив гарне кишенькове видання «Марміона».

– Либонь, я знаю, для кого це, – сказав Фергус, помітивши, з якою втіхою розглядаю я томик. – Це для міс Елізи, точно.

Він виголосив це так упевнено і з таким обізнаним виглядом, що я був радий заперечити йому.

– Ти помиляєшся, хлопче, – сказав я. – А зараз іди сюди, псяюхо ти ледачий, і хоч раз побудь корисним – попрацюй тут, поки я не повернуся.

– Поки не повернешся? І куди ж ти оце зібрався, га?

– Тобі байдуже до того; а повернусь я ще до полудня.

– Ох, лишенько! А доти я маю гарувати, як віл, та ще й заставляти до роботи всіх цих парубків? Ну-ну! Що ж, послухаюся тебе, задля винятку, звичайно. Ану, хлопці, до роботи! Ось я прийшов пособити вам – і горе тому чоловікові або й жінці, що хоч на мить зупиняться – чи то роззирнутися наокіл, чи потилицю почухати, чи висякатися! Ніяких виправдань – робота, робота й робота в поті чола!