Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна. Страница 19

– Справді! – вигукнула моя матінка.

– А чому, містере Мілворд? – запитав я.

Він суворо поглянув на мене і, знову обертаючись до моєї матері, повторив:

– Я вважав своїм обов’язком це зробити! – і ще раз гупнув ціпком об підлогу. Моя мати сиділа навпроти і захоплено слухала його. Він продовжував, хитаючи головою: – «Місіс Грем, – сказав я, – жахливі чутки!» «Які, сер?» – каже вона, вдаючи, ніби не знає, про що я. «Це – мій – обов’язок – як – вашого пастора, – мовив я, – казати вам усе, що сам я вважаю гідним догани у вашій поведінці, і все, на що в мене є причини для підозри, і що інші розповідають мені стосовно вас…» Тож я їй і сказав!

– Ви сказали, сер? – вигукнув я, схоплюючись зі свого місця і вдаривши кулаком по столу.

Він лише глипнув на мене і провадив далі:

– Це був болісний обов’язок, місіс Маркам, – але я сказав їй!

– І як вона сприйняла це? – запитала матінка.

– Озлоблено, боюсь – озлоблено! – відповів він, засмучено хитаючи головою, – і водночас далися взнаки непристойні, неправильно спрямовані пристрасті. Її обличчя побіліло, і вона вдихала повітря через зціплені зуби, що виглядало дико, – але вона не представила жодного часткового виправдання чи захисту; і з якимось безсоромним спокоєм – який приголомшував у такій молодій людині, – це було все одно, як сказати мені, що моє умовляння було даремним, а моя пасторська порада абсолютно відкинута нею, – навіть більше, що сама моя присутність була неприємною, поки я говорив такі речі. І я невдовзі пішов, бо для мене було вже занадто очевидно, що нічого не можна зробити, – і побивався страшенно, що її випадок був таким безнадійним. Але я твердо вирішив, місіс Маркгам, що мої дочки не будуть – спілкуватись із нею. Прийміть те ж рішення стосовно своїх! Щодо ж ваших синів – щодо вас, юначе… – продовжував він, суворо обертаючись до мене.

– Щодо МЕНЕ, сер… – почав був я, але затнувся і, відчувши, що весь тремчу від люті, більше нічого не сказав, а зробив наймудріше – схопив свого капелюха та й вискочив з кімнати, так грюкнувши за собою дверима, що весь дім задвигтів, а моя матінка аж скрикнула.

Наступної хвилини я вже поспішав до Вілдфел-Холу. Не знаю, навіщо я туди йшов, та треба було кудись іти, а куди ж іще підеш, як не до Гелени: я мусив побачити її й поговорити з нею, та не знав, що казатиму їй і як діятиму за тих прикрих обставин. Так багато думок було у мене в голові, що вони обернулися справжнісіньким сум’яттям.

Розділ XII

Минуло хвилин із двадцять, і попереду забовваніли похмурі кам’яниці Вілдфел-Холу. Я зупинився біля воріт, щоб утерти чоло, звести дух і трохи заспокоїтися. Швидка хода погамувала моє збудження, і я рушив садовою стежкою. Проходячи повз обжите крило будівлі, через відчинене вікно я помітив місіс Грем, яка повільно міряла кроками свою самотню кімнату.

Здавалось, мій прихід схвилював і навіть злякав її, наче вона думала, що я також прийшов звинувачувати її. Я шукав її товариства, щоб поспівчувати їй, але мені стало соромно казати про візит вікарія, тож я вирішив поки що промовчати.

– Я прийшов невчасно, – сказав я, надавши своєму обличчю бадьорого виразу, – але не забиратиму вашого часу.

Вона всміхнулася мені, – мляво, але доброзичливо, сказати б, навіть із вдячністю.

– Ви така сумна, Гелено! А чому в коминку не топиться? – запитав я.

– Ще ж літо, – відповіла вона.

– Ми завжди топимо вечорами, а цей холодний дім тим паче потрібно опалювати.

– Ви ж самі сказали, що не пробудете тут довго, та й Артур уже в ліжку.

– Але я так люблю, коли в коминку гуде полум’я. Накажете запалити, якщо я подзвоню?

– Навіщо, Гілберте? Не схоже, що ви змерзли! – сказала вона, з усмішкою розглядаючи моє обличчя, що розпашіло від сварки з вікарієм.

– Не змерз, – відповів я, – та хочу, щоб вам було затишно.

– Мені затишно! – повторила вона, гірко сміючись, ніби у цій думці було щось до смішного абсурдне. – Мені більше підходить так, як зараз, – додала вона тоном сумної покори.

Та я все ж таки подзвонив.

– Ну ось, Гелено! – сказав я, коли у відповідь на виклик почулись кроки Рейчел. Пані Грем не залишалося нічого іншого, як тільки звеліти, щоб служниця затопила в коминку.

Рейчел послухалася, та спершу кинула на мене підозріливий інквізиторський погляд, що відверто запитував: «А ти тут що робиш, га?» Це не пройшло повз увагу її пані, і вона трохи зніяковіла.

– Ви не повинні залишатися надовго, Гілберте, – сказала вона, коли служниця вийшла.

– Я й не збираюсь, – трохи роздратовано сказав я. – Та перш ніж піти, я хотів би вам дещо сказати.

– Що саме?

– Ні, не зараз… я ще й сам не знаю точно, що це, або як це сказати, – відповів я і, щоб виграти час, почав розмовляти на якісь дріб’язкові теми.

Тим часом увійшла Рейчел і заходилася розпалювати. Коли вона просунула розпечену кочергу до коминка, сухі дрова загорілися і в кімнаті стало тепліше. Виходячи, вона вшанувала мене ще одним зі своїх суворих, непривітних поглядів, та він мене мало зачепив. Поставивши обабіч комина стільці для Гелени й для себе, я насмілився сісти, хоча й підозрював, що вона б радше вже попрощалась зі мною.

Невдовзі ми обоє замовкли і протягом кількох хвилин вдивлялись у вогонь. Я думав про те, як було б чудово сидіти отак поряд із нею і щоб більше нічия присутність не обмежувала нашого спілкування – навіть Артура, нашого спільного друга, без якого ми ніколи раніше не зустрічалися, – якби тільки я міг розкрити душу і звільнити своє переповнене серце від почуттів, які так довго гнітили його; думав і про те, як домогтися її взаємності, щоб отримати право захищати її від наклепів та обмов. З одного боку, я почував, що мій запал додасть снаги моїм словам, що моя рішучість має завоювати для мене те, чого я прагну, і водночас боявся знищити всі свої надії одним необдуманим словом. І все ж я був готовий зважитись на спробу. Так чи так, а я благатиму пояснення, яке вона майже обіцяла напередодні дати мені, вимагатиму, аби вона сказала, що ж то за перешкода стоїть на шляху до мого і, як гадалося мені, до її щастя.

Та поки міркував про це, Гелена отямилася від задуми і, поглянувши у вікно, де вже сяяв повний місяць, мовила:

– Гілберте, вже сутеніє.

– Бачу, – сказав я. – Ви хочете, аби я пішов?

– Як на мене, то вам пора іти. Якщо мої добрі сусіди дізнаються про цей візит – у чому я не сумніваюсь, – то добра мені від них не бачити.

Вона сказала це з посмішкою, яку вікарій, звичайно ж, назвав би лютою.

– Хай роблять, що хочуть, – сказав я. – Що вам або мені до А їхніх думок, якщо нам добре удвох. Хай ідуть під три чорти зі своїми підлими тлумаченнями і брехливими вигадками!

Цей вибух викликав на її обличчі раптовий рум’янець.

– То ви чули, що вони кажуть про мене?

– Я чув якісь побрехеньки, але ніхто, крім дурнів, не повірить їм і на мить, Гелено, тож хай вони вас не турбують.

– Я не вважала пана Мілворда дурнем, а він у все це вірить; та хоч як би я не зважала на них і на їхні балачки, все одно неприємно, коли на тебе дивляться, як на брехуху і лицемірку, коли думають, ніби ти практикуєш те, що насправді ненавидиш, і буцімто заохочуєш пороки, які не схвалюєш, це неприємно – знайти свої добрі наміри зруйнованими, а принципи, які сповідуєш, – зганьбленими.

– Це справді так, і якщо я через свою необачність і егоїстичне ігнорування пристойності сприяв цьому злу, то благаю вас не лише пробачити мені, а й дати мені змогу очистити ваше ім’я від урази: дайте ж мені право ототожнювати вашу честь із моєю власною і захищати вашу репутацію!

– Невже ви такий хоробрий, що можете поєднати свою долю з жінкою, яку підозрюють і зневажають усі ваші знайомі?

– Я пишався б цією нагодою, Гелено, і якщо це єдина перешкода для того, щоб поєднати наші долі, то ви будете моєю!

І, схопившись зі свого місця, я взяв її руку і хотів був припасти до неї вустами, аж раптом вона вихопила її і вигукнула: