Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна. Страница 24

– Ви знаєте цього пана?

– Звичайно, знаю, – відказала вона; і рум’янець раптом виступив на її щоках, чи від сорому, чи від гніву – либонь, таки від гніву. – Що далі, сер?

– Як давно ви його бачили востаннє?

– Хто дав вам право допитувати мене про це?

– О, ніхто! Можете не відповідати. Тільки дозвольте запитати – ви чули, що недавно сталося із цим вашим другом? Бо якщо не чули…

– Я не дозволю ображати себе, містере Маркгаме! – вигукнула вона, доведена моєю поведінкою майже до сказу. – Якщо ви прийшли задля цього, то вам краще покинути мій дім.

– Я прийшов не ображати вас, а почути ваше пояснення.

– А я кажу, що не даватиму його! – відрубала вона, походжаючи туди-сюди кімнатою й обурено зиркаючи на мене. – Я не принижусь до того, аби вдаватись до пояснень заради людини, яка може перетворювати на жарт такі страшні підозри і яка так легко може в них повірити.

– Я не перетворюю їх на жарт, місіс Грем, – відказав я, умить облишивши свій сарказм. – Мені дуже хотілося б ставитися до них, як до жарту. А щодо того, що я легко піддаюсь підозрам, то лише Бог знає, яким сліпим, скептичним дурнем я був до цих пір, уперто заплющуючи очі і затикаючи вуха на все, що загрожувало похитнути мою певність, аж поки найпевніший доказ не відкрив мені очей!

– Який доказ, сер?

– Гаразд, розповім. Пам’ятаєте той вечір, коли я був тут востаннє?

– Пам’ятаю.

– Тоді ви вже зробили кілька натяків, які допомогли б прозріти мудрішій людині, та я продовжував довіряти й вірити, без надії сподіватись і обожнювати те, чого не міг збагнути. Проте після того, як я вас залишив, я повернувся назад. Провадили мене співчуття і любов – не наважуючись відкрито нав’язувати вам свою присутність, я хотів бодай на мить зазирнути у вікно, щоб поглянути, як ви там, бо покинув вас у великому горі, до якого спричинилася моя нестриманість. Вчинив я неправильно, та кохання було моєю єдиною спонукою, за що довелося й поплатитися: щойно я дістався до цього дерева, як ви зі своїм другом вийшли в сад Я завмер і стояв у тіні, аж поки ви поминули мене.

– І багато з нашої бесіди ви почули?

– Достатньо, Гелено. І воно пішло мені на користь, бо вилікувало від засліплення. Я завжди казав, що ніколи не повірю жодному слову, сказаному проти вас, якщо тільки не почую це з ваших власних уст. Усі натяки і плітки я розглядав як наклепи; ваші власні самозвинувачення я вважав перебільшеними; а щодо незбагненної вашої поведінки, то я вірив, що ви зможете це все пояснити, якщо захочете.

Місіс Грем перестала ходити покоєм. Вона сперлася ліктем на полицю біля коминка і підперла кулаком підборіддя. Її очі вже не палали гнівом, а сяяли від збудження. Вряди-годи вона то зиркала на мене, то переводила погляд на протилежну стіну.

– Все одно ви мали потім прийти до мене, – нарешті сказала вона, – і вислухати, що я могла сказати на своє виправдання. Це було несправедливо й неправильно – піти так таємниче і раптово, відразу ж після таких гарячих урочистих заяв про прихильність, навіть не назвавши причини. Ви мали все мені розповісти – не має значення, із якою гіркотою ви б це зробили. Це було б краще, ніж отаке мовчання.

– І навіщо було мені таке робити? Невже ви змогли б переконати мене, що я помилився? Я вирішив припинити нашу близькість, адже ви самі визнали, що я так і зроблю, якщо про все дізнаюсь; але я не бажав дорікати вам – хоча (і це ви теж визнали) ви мене глибоко образили. Ви завдали мені рани, яка ніколи не загоїться, ви зруйнували всі мої надії і зробили з мого життя пустелю! Навіть якщо я проживу сто років на світі, то все одно не зможу отямитися від наслідків цього нищівного удару – як не зможу й забути цього! У майбутньому… ви посміхаєтеся, місіс Грем? – вражено запитав я.

– Я посміхнулась? – перепитала вона. – Хіба що мимохіть. Якщо я й посміхнулася, то не з утіхи від тієї шкоди, якої завдала вам. Господь свідок, що я вже достатньо намучилась від самої можливості тієї шкоди; я посміхалася від радості, бо побачила, що у вас все ж таки є глибина душі та почуття, бо не помилялася щодо вашої гідності. Але посмішки і сльози у мене дуже схожі: я часто плачу, коли щаслива, і посміхаюся, коли сумна.

Вона знову поглянула на мене і, здавалося, чекала відповіді, та я мовчав.

– Чи зраділи б ви, – провадила вона, – якби з’ясували, що помилилися у своїх висновках?

– Як ви можете про таке питати, Гелено?

– Не кажу, що можу повністю виправдати себе, – тихо й швидко мовила вона, і я бачив, як груди її трепетали з хвилювання, – але чи зраділи б ви, дізнавшись, що я краща, ніж ви про мене думали?

– Я радий був би щонайменшому доказові, який відновив би мою колишню повагу до вас, виправдав ту прихильність, яку я все ще відчуваю до вас, і полегшив біль від невимовного жалю, який це все супроводжує, Гелено!

Її щоки палали. Не кажучи й слова, вона кинулася до своєї конторки і, вихопивши звідти якийсь рукописний томик, хутко вирвала кілька аркушів з кінця, а потім тицьнула той зшиток мені до рук і сказала:

– Вам не потрібно читати це все; та візьміть його додому! І швидко вийшла з кімнати.

Коли я покинув дім і йшов алеєю, вона відчинила вікно і покликала мене.

– Поверніть, як прочитаєте, – сказала вона. – І ні пари з вуст про те, що з цього дізнаєтесь, жодній живій душі. Я покладаюся на вашу честь.

Перш ніж я спромігся на відповідь, вона зачинила вікно і відвернулася. Я побачив, як вона впала у старе дубове крісло і затулила долонями обличчя. Її почуття були такі бурхливі, що вона розплакалася.

Задихаючись від хвилювання і надій, я прийшов додому і піднявся до своєї кімнати, прихопивши свічку, хоч надворі насилу почало сутеніти, – потім замкнув двері на засув і, сівши за стіл, розгорнув той зшиток і почав читати, спершу поспішно перегортаючи сторінки і вихоплюючи окремі речення, а потім змусивши себе спокійно читати все підряд.

Ось він зараз переді мною; і хоча ти, звичайно, не можеш читати його хоча б наполовину з такою ж цікавістю, з якою читав я, та знаю, що тебе не задовольнить скорочений виклад його змісту, тож я подаю його тобі повністю, за винятком хіба що кількох несуттєвих уривків. Історія ця починається трохи несподівано… але почнімо її з наступного розділу.

Розділ XVI

1 червня 1821 року. – Ми щойно повернулися до Стенінглі – тобто ми повернулися кілька днів тому, та я й досі не заспокоїлася і почуваюсь так, ніби ніколи не знайду спокою. Ми покинули місто раніше, ніж передбачалось, через нездужання мого дядька – і я питаю себе, якими були б наслідки, якби ми залишалися там весь час. Мені вельми соромно через ту мою відразу до сільського життя. Всі мої колишні захоплення здаються такими нудними і нецікавими, а розваги прісними. Я не можу тішитися музикою, тому що тут немає слухачів. Я не можу тішитися прогулянками, бо тут ні з ким не зустрінешся. Я не можу тішитися книгами, тому що вони не можуть захопити всю мою увагу: мене так переслідують спогади про останні кілька тижнів, що я не можу приділяти уваги книгам. З малюванням справа краща, бо я можу одночасно і малювати, й думати; і якщо мої витвори зараз не може бачити ніхто, крім мене самої, і тих, кому до них байдуже, то можливо, надалі все-таки будуть і шанувальники. Та є одне обличчя, котре я намагаюся написати фарбами або зобразити у вигляді ескізу, і завжди невдало; і це вражає мене. Власника цього обличчя я не можу викинути з пам’яті – та, правду кажучи, і не намагаюсь. Часто я питаю себе, чи думає він про мене й чи побачу я його ще раз. А за цим може йти слідом ціла низка інших цікавих для мене запитань, на які можуть дати відповідь лише час і доля – і останнє з них таке: якщо на попередні запитання буде ствердна відповідь, то чи каятимусь я коли-небудь у цьому?

Добре пам’ятаю нашу бесіду перед від’їздом до міста. Ми з тіткою сиділи разом біля коминка, а мій дядько вже уклався спати.

– Гелено, – помовчавши, спитала тітка, – ти хоч іноді думаєш про заміжжя?