Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна. Страница 28

– Це ваші? – запитав він, недбало взявши до рук один із малюнків.

– Ні, це малюнки міс Гаргрейв.

– О! добре, глянемо на них.

І хоч міс Гаргрейв казала, що на них не варто дивитися, він підсунув до мене стільця і, приймаючи малюнки один по одному із моїх рук, проглядав їх по черзі і кидав на стіл, але так і не сказав про них жодного слова, хоча й розмовляв увесь час. Не знаю, що думала про таку поведінку Мілісент Гаргрейв, але я знаходила його бесіду надзвичайно цікавою; хоч, як я згодом виявила, коли мені трапилось її проаналізувати, вона зводилась головним чином до висміювання різних людей, що були тут присутні; й хоч він зробив декілька розумних зауважень, а також кілька надзвичайно кумедних, гадаю, вся розмова не мала б нічого особливого, якби записати її без його поглядів, жестів і відтінків його голосу, без того невимовного чару, яким оповите було все, що він робив і казав і завдяки якому дивитися у його обличчя і слухати музику його голосу було справжньою втіхою, – тим-то й розлютилась я на тітку, коли вона втрутилася у наше спілкування, вдавши, ніби теж хоче поглянути на малюнки, в яких вона нічого не тямила, і зверталася до містера Гантингтона з одним із її найхолодніших і найбільш відштовхуючих виразів обличчя, а також вдалася до цілої серії найбанальніших і страшенно формальних питань і зауважень, маючи на меті відвернути його увагу від мене, аби дошкулити, як я здогадувалася; тож я залишила їх удвох, а сама розташувалась на дивані, подалі від компанії, – не завдаючи собі клопоту думками про те, якою дивною могла видатись така поведінка, а просто зважаючи, по-перше, на неприємність моменту, а по-друге, щоб утішитися своїми думками.

Але я недовго залишалася сама, бо моєю самотністю скористався найменш бажаний з-поміж чоловіків – містер Вілмот, який відразу ж сів біля мене. Я вже гадала була, що дала добру відсіч усім його залицянням і він більше не липнутиме до мене, але, здається, я помилилася: так вірив цей чоловік чи то в своє багатство, чи то в свою привабливість, і такою міцною його певність у жіночій слабкості, що він вирішив знову взятися до облоги і зробив це з новим запалом, який до того ж підігрівався значною кількістю випитого вина – та обставина робила його в моїх очах ще огиднішим; але хоч як я його в той момент ненавиділа, та не хотіла ставитись до нього нечемно, адже була його гостею, та ще й не вміла ввічливо, але рішуче відмовляти, хоча це й не дуже стало б мені у пригоді, бо його розум був занадто неповороткий, аби зрозуміти якусь відмову, яка не була такою ж ясною і недвозначною, як і його власне нахабство. Тож він почав ще дужче липнути до мене і я вже була геть у відчаї, аж раптом відчула, що мою руку, яка звисала з підлокітника дивана, узяла інша рука й ніжно, але палко стисла. Інстинктивно я здогадалась, хто то був, і, звівши погляд, зраділа, побачивши усміхненого містера Гантингтона. Це було схоже на те, ніби я відвернулась від якогось чорта з чистилища і побачила янгола світла, який прийшов повідомити, що пора мук скінчилася.

– Гелено, – сказав він (він часто називав мене Геленою, і це зухвальство ніколи не обурювало мене), – я хочу, аби ви поглянули на ту картину. Гадаю, містер Вілмот дозволить вам відлучитись на хвилину.

Я радо підвелася. Він узяв мене під руку і провів через кімнату до розкішної картини Ван-Дейка, яку я бачила й раніше. Хвилина мовчазних роздумів – і я вже почала була коментувати красу картини та її особливості, аж він урвав мене:

– Облиште картину: я привів вас сюди не заради неї, а щоб забрати вас від он того підлого старого розпусника, який виглядає так, ніби хотів би кинути мені виклик на дуель за цю образу.

– Я вам дуже зобов’язана, – сказала я. – Це вже вдруге ви мене звільнили від такої неприємної компанії.

– Не будьте такою вдячною, – відповів він. – Я це роблю не лише з доброти своєї, а й щоб насолити цим стариганам, хоч не думаю, що вони можуть бути моїми суперниками. Можуть чи ні, Гелено?

– Ви ж знаєте, що я ненавиджу їх обох.

– І мене?

– У мене немає ніяких причин ненавидіти вас.

– А що ви відчуваєте до мене? Як ви до мене ставитесь?

І він знову стиснув мою руку; але я боялась, що в його поведінці була не стільки ніжність, як усвідомлення своєї влади, а ще відчувала, що він не мав ніякого права вимагати від мене визнання прихильності, не зробивши зі свого боку відповідного зізнання, тож не знала, що відповідати. Нарешті я запитала:

– А як ви ставитеся до мене?

– Я вас обожнюю! Я…

– Гелено, можна тебе на хвилинку? – озвався поруч тітчин голос.

І я обернулася, бурмочучи прокльони на її адресу.

– Гаразд, тітко, у чому справа? Що ви хотіли? – спитала я, йдучи слідом за нею до вікна.

– Я хочу, аби ти приєдналася до товариства, щоб тебе можна було добре бачити, – відповіла вона, суворо дивлячись на мене, – але будь ласкава, побудь тут недовго, поки цей жахливий рум’янець трохи зійде з твоїх щік, а очі приберуть свого природного виразу. Я згоріла б від сорому, якби хто-небудь побачив тебе у твоєму теперішньому стані.

Звісно, таке зауваження аж ніяк не сприяло зменшенню того рум’янцю, навпаки, я відчула, що моє обличчя почало пашіти вдвічі дужче, бо мене охопило сум’яття почуттів, де найпершим був гнів. Проте я не дала ніякої відповіді, а відсунула штору і глянула надвір, в освітлений ліхтарями сквер.

– Містер Гантингтон зробив тобі пропозицію, Гелено? – запитала тітка.

– Ні.

– Що ж тоді він казав? Я чула щось дуже схоже на це.

– Я не знаю, що він сказав би, якби ви його не урвали.

– А ти прийняла б його пропозицію?

– Без попередньої консультації з дядьком і з вами – ні.

– О! Я рада, моя люба, що в тебе лишилося стільки розсудливості. Ну, гаразд, – додала вона після хвилинної паузи, – як для одного вечора, ти зробила себе достатньо помітною. Бачу, всі леді зараз кидають на нас допитливі погляди: я приєднаюся до них. Ти також приходь, коли достатньо опануєш себе.

– Я вже опанувала.

– Тоді лагідніше розмовляй і не виглядай такою злою, – зауважила тітка. – Ми невдовзі повернемось додому, і от тоді, – додала вона з урочистою багатозначністю, – мені треба буде багато що тобі сказати.

Тож я вирушала з гостей готовою до нотацій. В екіпажі тітка мовчала, та коли я ввійшла до своєї кімнати й сіла у м’яке крісло, аби поміркувати над тим, що сталося сьогодні, тітка зайшла до кімнати й, відпустивши Рейчел, яка укладала мої прикраси, зачинила двері; а потім, поставивши стільця поруч зі мною чи радше під прямим кутом до мене, сіла. Я чемно запропонувала їй своє місце, бо воно було зручніше, та вона відхилила цю пропозицію і сказала:

– Ти пам’ятаєш, Гелено, нашу нічну бесіду за день до того, як ми залишили Стенінглі?

– Так, тітко.

– А чи пам’ятаєш ти, як я застерігала тебе не дозволяти вкрасти твоє серце тому, хто не гідний ним володіти, і не розвивати свою прихильність, якщо розважливість підказує тобі, що це не той чоловік, який тобі потрібен?

– Так, але моя розважливість…

– Ти не забула, як запевняла мене, що за тебе хвилюватися нічого, бо в тебе ніколи не виникне спокуси вийти за чоловіка, якому бракує розуму чи принципів, хоч який би гарний він був, бо ти просто не зможеш любити його; ти його ненавидітимеш – зневажатимеш – жалітимеш – що завгодно, тільки не кохатимеш – хіба ж це не твої слова?

– Мої, але…

– А чи не ти сказала, що твоя прихильність має ґрунтуватись на оцінюванні; і що ти зможеш кохати лише за умови, що ти оцінюєш, схвалюєш і поважаєш?

– Так, але я і схвалюю, і шаную, і поважаю…

– Хіба містер Гантингтон хороший чоловік?

– Набагато кращий, ніж вам здається.

– Це справи не стосується. Він хороший чоловік?

– Так, у нього хороший характер.

– Він людина принципів?

– Може, й не зовсім; але це лише через брак думок. Якби хтось давав йому поради й нагадував про те, що правильно…

– То він скоро навчився б, еге? І ти охоче взялась би бути його вчителькою? Люба моя, він на добрих десять років старший за тебе, а ти зібралася навчати його моралі?