Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна. Страница 33

– Гелено, що сталося?

У той момент я нічого не могла відповісти.

– Ви повинні сказати мені! – наполегливіше додав він і, ставши навколішки переді мною, взяв мене за руку, та я поспішно забрала її і відповіла:

– Це не має до вас ніякого стосунку, містере Гантингтон.

– Ви певні, що мене це не стосується? – запитав він. – Ви можете присягнутись, що не думали про мене, коли плакали?

Це було нестерпно. Я спробувала підвестись, але він стояв колінами на моїй сукні.

– Скажіть мені, – продовжував він, – бо якщо ви плакали через мене, то я маю що вам сказати – а якщо ні, то я собі піду.

– От і йдіть! – вигукнула я; але, злякавшись, що він негайно ж виконає це прохання і ніколи вже не повернеться, поспішно додала: – Або скажіть, що маєте сказати, і покінчимо з цим!

– Але що сказати? Я говоритиму лише в тому випадку, лише якщо ви справді думали про мене.

– Ви надто зухвалі, містере Гантингтон!

– Хочете сказати, надто вже діловий? То що, не будете зізнаватися? Гаразд, я спробую бути поблажливим до вашої дівочої гордості й повірю, що предметом ваших думок був я, а причиною вашого страждання…

– Ні, сер, ви таки…

– Якщо ви це заперечуватиме, то я не розкрию вам своєї таємниці! – нагадав він, тож я більше не перебивала його і навіть не намагалась відштовхнути, хоча він і знову взяв мене за руку та ще й другою рукою обняв.

– Таємниця в тому, що Анабелла Вілмот схожа на півонію, а ви на нерозквітлий пуп’янок троянди з краплинами роси, що сяють мов коштовне каміння, – і я нестямно кохаю вас! А тепер скажіть мені, чи принесли вам ці слова бодай якусь розраду. Знову мовчання? Значить, принесли. Тоді я додам, що не можу жити без вас, і якщо ви відповісте «ні» на це останнє запитання, то лихо мені буде! Ви будете моєю? Будете?! – вигукнув він, міцно стикаючи мене в обіймах.

– Ні, ні! – вигукнула я, намагаючись звільнитись від нього. – Ви маєте запитати моїх дядька й тітку.

– Вони не відмовлять мені, якщо ви не відмовите.

– Я не певна цього – тітка вас не любить.

– То скажіть, що кохаєте мене, і я піду.

– Я хочу, щоб ви пішли! – відповіла я.

– Я зараз же піду – тільки скажіть, що кохаєте мене.

– Ви ж знаєте, що кохаю… – відповіла я.

І він знову ухопив мене в обійми і почав цілувати.

Цієї миті моя тітка широко відчинила двері і стала перед нами, тримаючи в руці свічку і переводячи погляд із містера Гантингтона на мене, бо ми обоє хутко схопилися на ноги і тепер стояли досить далеко одне від одного. Проте він збентежився лише на мить. Оволодівши собою за лічені секунди, він упевнено сказав:

– Прошу вибачення, місіс Максвел! Не будьте до мене такою суворою. Я просив вашу любу небогу бути зі мною у горі, і в радості, й вона, як хороша дівчинка, повідомила мені, що не може про це й думати без дядькової і тітчиної згоди. Тож благаю вас не засуджувати мене до вічного нещастя: якщо ви дасте згоду, я врятований, бо містер Максвел, я певен, ні в чому вам не відмовить.

– Ми поговоримо про це завтра, сер, – холодно повідомила моя тітка. – Ця тема потребує зрілого й серйозного обдумування. А поки що вам краще повернутись до вітальні.

– А тим часом, – благав він, – дозвольте мені доручити свою справу вашому найпоблажливішому…

– З мого боку до вас не має бути ніякої поблажливості, містере Гантингтон, якщо мова йде про щастя моєї небоги.

– О, справді! Я знаю, що вона – янгол, а я – найостанніший негідник, який насмілився заволодіти таким скарбом, та я радше помру, ніж поступлюся нею на користь найкращого з чоловіків на світі, – а щодо її щастя, то я пожертвував би своїм тілом і душею…

– Ви пожертвували б душею, містере Гантингтон?

– Ну, я поклав би своє життя…

– Від вас не вимагатиметься, аби ви його клали.

– Тоді проведу його… присвячу своє життя і всі сили збереженню…

– Іншим разом, сер, ми про все це поговоримо – і я прихильніше поставилася б до ваших пропозицій, якби ви вибрали також інший час і місце й, дозвольте додати, – іншу манеру для свого освідчення.

– Але ж, розумієте, місіс Максвел, – почав він.

– Прошу вибачення, сер, – сказала вона з гідністю, – про вас вже запитували гості, – і вона обернулася до мене.

– Тоді ви маєте просити за мене, Гелено, – сказав він і нарешті пішов.

– Тобі краще піти до своєї кімнати, Гелено, – мовила тітка серйозним тоном. – Я обговорю цю справу з тобою також завтра.

– Не гнівайтеся, тітко, – сказала я.

– Я не гніваюся, люба, – відповіла вона. – Я просто здивована. Якщо це правда, що ти не можеш прийняти його пропозицію без нашої згоди…

– Це правда, – перервала я.

– Тоді як ти могла дозволити…

– Я не могла цьому зарадити, тітко! – вигукнула я, вибухнувши плачем. Це не були сльози з горя чи зі страху, а радше вибух моїх безладних почуттів, та вони зворушили тітку. Вона вже лагідніше порадила мені піти до кімнати, а потім ніжно поцілувала, побажала доброї ночі та ще й дала мені свою свічку; і я пішла, та була настільки схвильована, що не могла заснути. Записавши все це до щоденника, я почуваюся спокійніше і вже буду вкладатися до ліжка.

Розділ XX

24-е вересня. – Вранці я прокинулася легкою, бадьорою і навіть щасливою. Ранок був пречудовий, тож я вирішила прогулятися наодинці зі своїми думками. На траві лежала роса, в повітрі літало осіннє павутиння; маленька берестянка виливала в пісні свою душу, а моє серце було переповнене вдячністю й щастям.

Та не встигла я пройти алеєю, як мою самотність потурбував той, про кого я думала, себто містер Гантингтон. Його поява була такою несподіваною, що я, можливо, прийняла б її за витвір моєї збудженої уяви, та тут-таки відчула, як він обняв мене за стан і поцілував у щоку.

– Моя Гелено! – радісно вигукнув він.

– Ще не ваша! – сказала я, поспішно ухиляючись від його самовпевненого привітання. – Не забувайте про моїх опікунів. Вам нелегко буде отримати тітчину згоду. Хіба не бачите, що вона упереджена проти вас?

– Бачу, найдорожча моя; і ти маєш сказати мені чому, щоб я міг знати, як найкраще здолати її опір. Гадаю, вона думає, що я гульвіса, і вирішила, що я, певно, володію дуже малою кількістю земних благ, якими можу обдарувати свою кращу половину? Якщо так, то ти повинна сказати їй, що моя власність здебільшого успадкована без права відчуження, і я не можу її позбутися. Можливо, на решту маєтку є кілька закладних, але про це не варто й говорити; і хоча я визнаю, що не такий багатий, як міг би бути – або колись був – та, гадаю, ми змогли б досить комфортно прожити на те, що лишилося. Знаєте, мій батько був скупуватий і не мав іншої втіхи, як накопичувати добро; тож не дивно, що його син повинен вбачати свою основну втіху у тому, аби витрачати те багатство; і це я й робив, поки наше з тобою знайомство, люба Гелено, не навчило мене іншим поглядам і благороднішим цілям. Вже навіть думка про те, що ми житимемо разом, що я буду піклуватися про тебе, змусить мене обмежити свої витрати і жити по-християнському, – не кажучи вже про всю ту розсудливість і доброчесність, яку ти поступово вселятимеш у мою душу своїми мудрими порадами і милою, привабливою добротою.

– Моя тітка думає не про гроші, – відказала я. – Вона достатньо розсудлива, аби не цінувати мирське багатство більше, ніж воно того варте.

– То що ж іще?

– Вона бажає, щоб я вийшла за справді хорошого чоловіка.

– Либонь, за чоловіка безсумнівного благочестя, еге? Ну, гаразд, із цим я також упораюся! Сьогодні ж неділя, чи не так? Я відвідаю церкву зранку, після обіду і ввечері, і буду поводитись так благочестиво, що вона ставитиметься до мене із захопленням і сестринською любов’ю, як до головешки, вихопленої із полум’я. Я прийду додому, побожно зітхаючи від проповіді дорогого містера Блатана…

– Містера Лейтона, – сухо сказала я.

– А той містер Лейтон, напевне, любий проповідник, що думає лише про небесні речі?