Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна. Страница 8

– ОЦЕ воно! – вигукнув він, наливаючи його в склянку довгим струмочком, щоб утворилося багато піни, потім поглянув на нього крізь світло і вихилив одним духом, а далі поцмокав губами, глибоко вдихнув і знову наповнив свою склянку, тоді як моя матінка спостерігала за цим із величезним задоволенням.

– Божистий напій, місіс Маркгам! – сказав він. – Я завжди вважав, що з вашим домашнім елем ніщо не може зрівнятися.

– Я справді рада, що він вам подобається, сер. Я завжди сама наглядаю за тим, як вариться пиво, а також за приготуванням сиру й масла – мені подобається, коли речі робляться добре.

– Правильно, місіс Маркгам!

– Та, з іншого боку, містере Мілворд, ви ж не думаєте, що це неправильно – час від часу випити трошки вина чи інших алкогольних напоїв! – сказала моя мати, передаючи високу склянку джину з водою місіс Вілсон, яка підтвердила, що вино вадить її шлункові, а її син Роберт якраз пригощався склянкою цього міцного напою.

– Ні в якому разі! – відповів оракул, кивнувши, як Юпітер. – Всі ці речі – благословення і милості, якщо вміємо їх вживати.

– А місіс Грем гадає по-іншому. Чули б ви, що вона говорила нам нещодавно – я казала їй, що розповім вам про це. – І моя мати зробила компанії ласку, давши детальний звіт про помилкові ідеї цієї леді, скінчивши словами: – Чи ж не вважаєте ви, що це неправильно?

– Неправильно! – урочисто повторив вікарій. – Злочинно, я сказав би – злочинно! Вона не лише перетворює хлопчика на дурня, а й нехтує даром Провидіння і навчає топтати цей дарунок ногами.

Далі він докладно пояснив усю безглуздість і непоштивість такого вчинку. Моя мати слухала його з щонайглибшою побожністю, і навіть місіс Вілсон зволила дати своєму язику короткий перепочинок і теж слухала, вдоволено сьорбаючи джин із водою. Містер Лоренс сидів, поклавши лікоть на стіл, недбало грався своїм напівпорожнім келихом і таємниче посміхався.

– Але чи не вважаєте ви, містере Мілворде, – озвався він, коли той джентльмен нарешті зробив паузу в своїй промові, – що як дитина має природну схильність до нездержливості щодо спиртних напоїв – наприклад, з вини своїх батьків або предків – то деякі застережні заходи є доцільними? (До речі, усі вірили, що батько містера Лоренса вкоротив собі віку через нездержливість).

– Можливо, деякі окремі заходи й потрібні; але помірність, сер, – це одне, а невживання спиртних напоїв – інше.

– Але я чув, що у випадку з деякими людьми стриманість – тобто помірність – майже неможлива; і якщо невживання спиртного це зло (у чому деякі сумнівалися), то ніхто не заперечуватиме, що нестриманість є більшим злом. Деякі батьки геть заборонили своїм дітям куштувати п’янкі напої; але батьківська влада не може тривати вічно; діти мають природну схильність прагнути заборонених речей; і дитині у такому разі, ймовірно, буде дуже цікаво скуштувати і відчути ефект від того, чим так тішилися інші, від того, що так суворо було заборонено їй самій – і цю ж таки цікавість задовольнить за першої ж зручної нагоди; і коли вже обмеження було хоч раз порушене, з цього можуть виплисти серйозні наслідки. Я не вдаю із себе судді в таких питаннях, але мені здається, що цей план місіс Грем, як ви його описали, місіс Маркгам, хоч і є незвичайним, однак не без переваг; бо тут ви бачите, що дитя відразу звільнене від спокуси; у нього немає потаємної цікавості, немає сильного бажання; воно добре знайоме зі спокусливими напоями, і вони викликають у нього страшенну відразу, і при цьому воно не страждає від наслідків їх вживання.

– А хіба це правильно, сер? Чи ж я не довів вам, що неправильно – й це суперечить священному Писанню і розсудливості – навчати дитину, щоб вона з презирством і відразою ставилася до благословення Провидіння, замість того, аби навчати її правильному користуванню цими дарунками?

– Ви й настоянку опіуму можете вважати благословенням Провидіння, сер, – відповів містер Лоренс, – та все ж таки визнаєте, що більшості з нас краще б утриматися навіть від помірно вживання її. Але, – додав він, – я не хочу, щоб ви так буквально керувалися моїми порівняннями – на підтвердження чого я доп’ю свою склянку.

– І сподіваюся, наллєте ще, містере Лоренсе, – сказала моя мати, підштовхуючи до нього пляшку.

Він ввічливо відмовився і, трохи відсунувши свого стільця від столу, нахилився до мене – я сидів трохи ззаду, на дивані поряд із Елізою Мілворд, – і недбало запитав мене, чи знав я місіс Грем.

– Я зустрічав її раз чи двічі, – відповів я.

– І що ви про неї думаєте?

– Не скажу, що я від неї у захваті. Вона вродлива – чи, краще сказати, показна собою й цікава, та не дуже люб’язна – вельми упереджена, бо перекручує все, щоб воно узгоджувалось із її власними ідеями. Надто вперта, надто різка, надто гірка, як на мене.

Він нічого не відповів, але опустив погляд і закусив губу, а невдовзі після цього підвівся і сів біля міс Вілсон, яка вабила його тією ж мірою, якою я почав йому не подобатися. Я заледве звернув на це увагу тоді, але згодом був змушений пригадати й інші подібні факти… але не буду забігати наперед.

Ми завершили вечір танцями – наш гідний пастор не вважав скандалом бути присутнім на такому заході, хоча ми найняли сільського музику. Але Мері Мілворд уперто відмовлялась приєднатися до нас; і те ж саме робив Ричард Вілсон, хоча моя мати навіть запропонувала бути його партнеркою.

Однак ми й без них дуже добре впоралися. З однією серією кадрилі та кількома сільськими танцями ми гуляли до пізньої пори; аж ось я звелів нашому музиці заграти вальс і вже хотів був запросити до танку Елізу, аж раптом втрутився містер Мілворд.

– Ні, ні, я цього не дозволяю! Годі, вже час іти.

– О ні, тату! – благала Еліза.

– Давно пора, моя дівчинко, – давно пора! Стриманість в усьому, не забувай! Задум такий – «Хай твоя стриманість буде відомою усім!»

Щоб помститися, я провів Елізу до тьмяно освітленого коридору і, допомагаючи їй надіти шаль, міцно поцілував її, поки батько обмотував собі шию і підборіддя величезним вовняним шаликом. Та лишенько! Обертаюся, аж поряд зі мною стоїть моя мати. Не встигли гості піти, як я був приречений вислухати дуже серйозну тираду, яка прикро урвала мій добрий гумор і так само прикро завершила вечір.

– Мій любий Гілберте, – сказала вона, – я хочу, щоб ти так не робив! Ти знаєш, як я дбаю про твої інтереси, як я тебе люблю і ціную понад усе на світі і як прагну бачити, що ти добре влаштувався у житті, тож гірко засмутить мене, якщо ти одружишся з цією дівчиною чи будь-якою іншою нашою сусідкою. Що ти в ній бачиш, я не знаю. Боронь Боже, думаю я не лише про гроші, але ж там немає ні краси, ні обдарованості, ні доброти. Якщо б ти знав собі ціну, як знаю її я, ти про неї й не мріяв би. Трохи почекай і побачиш! Якщо ти пов’яжеш себе з нею, то шкодуватимеш про це все життя, тому що бачитимеш, скільки кращих дівчат є на світі. Слово честі, пошкодуєш!

– Добре, мамо, добре! Ненавиджу, коли мені вичитують! Я ще не збираюся одружуватися, та хіба не маю я права розважатися?

– Авжеж, мій любий хлопчику, але не в такий спосіб. Ти зашкодив би цій дівчині, якби вона була такою, якою мала бути; та запевняю тебе, що це дуже хитре й зухвале дівча й ти заплутаєшся у її тенетах, перш ніж зрозумієш, куди потрапив. І якщо ти одружишся із нею, Гілберте, ти розіб’єш мені серце – на цьому й закінчимо.

– Ну, не плачте, мамо, – сказав я, бо сльози побігли з її очей, – нехай цей мій поцілунок буде покутою за той, який я дав Елізі; не треба більше сваритися на неї, і заспокойтесь; бо я обіцяю, що ніколи… тобто, я обіцяю подумати двічі перед тим, як зроблю який-небудь важливий крок, котрий буде вам не до вподоби.

Сказавши це, я взяв свічку і пішов спати, а запал мій пропав.

Розділ V

Місяць майже добігав кінця, коли, поступившись нарешті наполегливості моєї сестри, я вирушив з нею до Вілдфел-Холу. На наш подив, нас провели до кімнати, де першим об’єктом, що впадав ув око, був мольберт, а біля нього стояв стіл, захаращений рулонами полотна, пляшками з олією та лаком, палітрою, щітками, фарбами та іншим причандаллям. Під стіною стояло кілька недописаних ескізів, а також декілька завершених картин – здебільшого з ландшафтами й постатями.