Ангели помсти - Ульяненко Олесь. Страница 4
…Вона, ця Марго, щось знала, але цікавила мене не більше, аніж кури у сусідському дворі. Ось так. Мене взагалі нудило і від Джулая, і від усього того, що замутив Ульян з Пономарьом. Сонце лазило в моєму гранчаку, а я втомивсь дивитися на волячу шию з довгим білим рубцем, що ховався за коміром светра Джулая, на ліву розплющену вилицю, пам’ять тих далеких подій, про які мені оповідав батя. У старого пряма спина, мідного кольору, зоране зморшками обличчя і непорушний погляд; коли старий гнівався, то очі його робилися, як варені яйця, а так – трохи банькаті, навіть симпатичні, дещо нагадували очі Марго. Здається, Джулай не звертав уваги на Марго. Але коли дівчина приносила випивку, він легенько притримував її за руку. Джулай одним порухом, без слів, відправляв її до кухні, і саме це для мене було незвичним, але я вдавав із себе тоді чоловіка, який перебачив і перепробував усе, і мене нічого за лоха мати. Але Джулай тримав себе невимушено, не травив велике цабе і не подавав вигляду, що зацікавлений у нашому приході. Я теж вдавав байдужого, але розумів, що його цікавить більше Ульян, та старий грав, чудесно грав, виставивши напоказ свою бронзову образину, і відпускав безтурботні побутові фрази.
– Ну, і що ви, хлопці, хочете…
Я дивився на старого і думав, що ця бестія знає, чого ми хочемо, але найстрашніше – ми не знаємо, чого хоче він. І я відчув себе сопливим пацаном. Але й наше діло він не знав і не міг знати. Він не міг знати, що в Ульяна, попри тверезу голову, непередбачуваний характер, і цей патлатий може здивувати кого завгодно. І я тоді цього не знав. Але й не здогадувався, чого можна чекати від старого волоцюги, який стільки років тримав за горлянку місто. Від цього незнання віяло тихим жахом, як у дитинстві від казок. Йому не важко було розпорошити нашу сопливу бригаду, та на той час Джулай не мав уже тієї сили, хоча стримувало його інше. Я був певен. Не інакше того вечора, коли Марго в зеленому халаті з зеленими очима пройшлася велетенськими кімнатами, в голові Ульяна щось луснуло, і цього не можна було зупинити. Ця тиша, ця невимушена розмова викручувала мені зуби. Я думав про свою Аньку. Й у мене з Анькою виходило по-іншому. Але захмелівши, я зрозумів, що вони однакові. Так, вони однаковісінькі – Ульян і Марго. І потім, пізніше, через багато років, коли все осиплеться – ця історія, Марго, все це, – Ульян скаже: «Вона була першою, яка означила мою долю!» Тупо, достобіса тупо, але потім йому попадалися тільки такі, загадкові, жінки. З такими неможливо пройти хоч один крок, щоб вони чогось не взяли від тебе. Це не моя Анька, яку спокійно трахаєш, у ній немає тієї стервозності, і про таких, як Анька, забувають зовсім: вони жиріють, стають нехлюйками, вони ніколи не зраджують. Я лизав горілку і макітрив, що мене поєднує з Джулаєм, з Марго, з усією сімейкою. Я сидів, тягнув терпке пійло, злився від того, як вертиться Марго перед дзеркалом, а потім сказав:
– Тю, Джулай, а хіба в тебе не померла дружина?
Мені чомусь було діло до Джулая і його сцикухи. Закортіло дізнатися, що саме цей незворушний бовван відчуває після смерті дружини, тієї Любки, що не інакше про неї розповідав батько і про їхню неземну любов, що пройшла всі перепони. І мені зробилися противними ті стіни, як у суспільній параші, загидженій і роками не митій.
– Кабан, закрий рота, – сказав Ульян.
– Пхе… – сказав я і став спостерігати за Марго.
Шматок нереального світу, наче обкладинка, наче приблуда з іншого світу, – ось якою була Марго. У мене засмоктало під ложечкою, солодко і нудно. І я знову перекинувся на Ульяна та Джулая.
– Вибач йому, Джміль, – сказав Ульян, витяг синю пачку «Експреса», як завжди відкриту не так, як відкривають усі, простягнув Джулаю та мені і додав: – Він не зовсім ідіот, правда, Пацюк?
– Серце, – сказав Джулай, але сигарету взяв, тоненький білий згорточок, і завертів між пальцями. Ми мовчали. Мені обридло, і я вийшов, борзонув, значить, на вулицю. Під прохолодний вітер. Дуло зі степу, і повітря було тугим та вологим. Напроти через дірки в паркані я побачив чийсь занедбаний двір, а там хлопчика і дівчинку, що порпалися у здоровенній купі брудного піску, ліворуч облузану черепаху трофейного БМВ. Подвір’ям літали білі парашутики кульбаби. Мені зробилося тоскно і сумно. Тоді я перекинувся думками у кімнату, вигадуючи розмову, що могла би там точитися. Швидше за все, Ульян переконує старого, що той може ще піднятися, а сам не вірить у це, а Марго ще плаває зверху, вона ще поруч, а не пішла глибоко в пам’ять і не зробилася заразою на все життя. Ульяну вже начхати на банду циган, на Жорину банду, але він ув’яжеться в цю бійку, тому не зупиниться, доки не зламає їм роги або йому не скрутять шию. Це, звісно, розумів і Джулай. І ось він сидить, дивиться у темне вікно, що виходить на кручу, і, крім темряви, там нічого, зовсім нічого. Я знову увійшов. Джулай сидів, як і сидів, а круті його плечі то підіймалися, то опускалися.
– Марго, перестань рячитися у дзеркало, – сказав старий.
Але Марго мовчала. Зараз ми троє й одне зеленооке створіння, що тільки спостерігало, знали, що зайшли надто далеко. Все місто у солодкому сні чекало на події. Старий завис на краю ями, як могутня гранітна брила, зачепивши все, що у нього лишилося, а це були Марго, спокійна старість каліки, я зі своїми вибриками, Ульян зі своїм вовчим фаталізмом – і всі ми уперто вирішили ні від чого не відступати. А відступати треба було лише з тієї причини, що в цьому місті нічого не виходить так, як планується, воно, можливо, десь по-іншому, але у нас так. Треба думати Джулаю й Ульяну, бо причиною їхніх дій, їхньої дружби короля і самозваного принца була Марго. Я це розумів. А старий безногий Джулай швидше відчув, як звір відчуває чужу кров, що кров та зараз повинна перемішатися. І так вони сиділи один проти одного, з непорушними поглядами, не зрозумілі один одному, а людям і поготів. Джулай потягнув соплами ніздрів повітря.
– Що ти хочеш дізнатися? – хрипло запитав він.
– Все, – сказав Ульян, запалив сірника, підкурив і подивився поверх квадратного Джулаєвого плеча у чорну дірку, але то були чисті порцелянові очі Марго.
І я зрозумів обох. Вони нюхом відчули один одного. А у мене засвербіла спина, від думок зробилися мокрими ноги й очко стиснулося. В такі хвилини я буваю злим. Але я дивився на рубці на своїх руках і сидів спокійно – не бити ж каліку. А старий сказав:
– Ті, що смішні, вже мертві.
До чого і для чого він сказав? І вперше я відвів погляд від Марго.
…Поїзд відійшов, заносячи хвоста, блиснувши вікнами заднього вагона. І тут я її побачив уперше, і чомусь подумалося, що востаннє, з тонким болем, як від легенького опіку сірником. Вона стояла на платформі і намагалася відкрити парасолю. Та не відкривалася. Дощ періщив другий день і дістав усіх до печінок. Місто видавалося накритим скляною банкою. Ми у буфеті пили пиво. Я, Пономарь, Вєнька і Кабан.
– Диви, яка цаца…
– Це до Ульяна…
– Та пішли ви…
Вона стояла у мокрих жовтих штанях і джинсовій сорочці, що прилипла до тіла. Більше нічого не можу згадати. Я поповз на вулицю, закурив. Під залізничний дзвін пхався Барахло. Я перехопив у нього парасолю і підійшов до неї. Так ми й пішли – холодний вітер зривав зі стовпів рештки об’яв, і на душі робилося тепло. Я завів її до автобуса, посадив, так і не дізнавшись, хто вона. Віддалеку Пономарь з Кабаном кривилися до мене. Потім мені почулося, що хтось гукає мене, і це вирвало спогади про померлого дядька, а далі я вже знав, що ми зустрінемося. Щось сухою жовтою блискавкою спалахнуло між нами.
Брат дихав важко. У нього в легенях дірки. І він нікому не признавався, знала мати, але її вже нема. А брат не признавався, та час його вкорочувався, як мокра смужка бруку з-під коліс автобуса. Автобус протяжно гудів і повз у ранковій мряці велетенським равликом. За півгодини ми виїхали на сонце, і брат тоді наказав зупинитися і поставити машину під критий навіс ринку, крізь діри якого лилася вода разом зі сміттям. Брат наказав бути готовим і виразно глянув на Моргуна, який незворушно, дихаючи перегаром, протирав велетенські, в черепашачій оправі, окуляри. Ми стояли до обіду, бо вже з’явився Блоха на своїй клячі, гримлячи пом’ятими дюралевими бідонами, повіз молоко і помиї до лікарні. Тоді ми рушили до Деминої, через Лубенську. Автобус кілька разів глухнув. Ми вставали і дружно випихали його на гору. Перед самою Деминою мені захотілося назад, додому. Мені було так погано, наче додому посходилися дикі звірі. Дорогою нам зустрілася санітарна машина Олешка. І я ще подумав, що йому робити в такому місці і в таку рань, але похопився, бо вже давно не був ранок. Значить, я ще жив ранком, а вже сонце припікало з неба, і тоді у роті зробилося солоно, потім гірко, і слина набігала й набігала у рота.