Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич. Страница 111

Тим часом зайшло сонце, від Дніпра повіяло холодним вітром – надходила ніч. Де ж перебути Малуші?

Поспішаючи, вона попрямувала до хиж, що стояли, як купка грибів, оддалік від Гори, над шляхом, що вів у ліс, до Перевесища. Там біля однієї з хиж, побачивши в дворі літнього смерда, що крутив жорно, й жінку біля нього, Малуша підійшла до них. Смерд, почувши кроки Малуші, одірвався від роботи, підвів голову, подивився на неї сердитими, роздратованими очима. Та й обличчя в нього було зле, похмуре. Малуша навіть пошкодувала, що підійшла.

Але шукати притулку десь в іншому місці було вже пізно, і Малуша змушена була запитати:

– Чи пустите, люди добрі, переночувати?

Він з-під брів подивився на неї.

– А звідки ти йдеш?

– З поля я, від Родні… погоріли… а чоловік помер від гарячки…

Погоріли… помер від гарячки! О, це лихо – пожежі та мори – відомі скрізь на Русі, у дикому полі й у Києві. Добре, що не назвала подорожня жінка третього лиха – печенігів.

– А тепер куди?

Малуша зітхнула.

– Куди ж піти? У Києві нікого не знаю, перепочину, та й далі. Може, руки мої десь будуть в надобі…

– На руки надоба знайдеться, голови наші безцінь, – забуркотів смерд. – Так, так, кому наші голови потрібні?! Що древо, що голова…

І він, мабуть, довго б ще говорив про голови людські, але втрутилась жінка, що стояла поруч із ним:

– Годі вже тобі… Розходився! Скажи краще, хай заходить жінка, бач, іде із поля.

– А я що ж?! – винувато розвів він руки. – Заходь, жінко, до хижі… Живемо, як князі: я сиджу на дубовому престолі – пеньку, у жони є корона – сивина, маю бояр – двох синів, челядь – дочки, а худоби тієї – і пес, і котка, і миші…

– Ходімо, полянко, – сказала дружина, – бо впину йому не буде.

Незабаром Малуша сиділа в хижі біля вогнища, на якому в горнці закипала юшка, і, як колись у рідній хижі далеко над Дніпром, так і тепер ждала, поки господар візьме від хліба й страви, кине у вогонь жертву. Але господар не клав жертви. Зайшовши до хижі й поглянувши на вогнище, він сказав:

– Коли б то боги бачили, що ми їмо!

Малуша дивилась на нього здивованими очима й їла в мовчанні.

Пізніше вона вийшла надвір і довго дивилась на Гору. Там горіли вогні, один, великий, на требищі перед Перуном, ще кілька – у вікнах теремів княжих, боярських. Коли від Гори повіяв вітер, Малуша почула одноманітний спів.

– Гуляють князі з боярами, – пролунав голос позаду неї. – Одні мруть, інші п’ють…

Вона пізнала голос господаря-смерда, що вийшов з хижі й стояв у темряві недалеко від неї.

– А що? – запитала вона, і холодок пробіг по її тілу. – Невже хто з князів помер?

– Княгиня Ольга померла, – сказав смерд. – Кілька днів тому поховали на Воздихальниці… Вічна пам’ять княгині…

– А як князь Святослав? – швидко запитала і заніміла Малуша.

– Що Святослав? – похмуро відповів смерд. – Не бачимо ми його в Києві, воює та й воює. А тут бояри, воєводи та тіуни все вже захопили. Князь добрий – Гора наша зла… От і зараз примчав він до Києва. А, мабуть, не затримається, знову вирушить на рать. Посадив уже він на Київському столі Ярополка, до деревлян послав Олега. З Ярополком буде нам важко. Коли б то княжича Володимира дав нам Святослав!

– А що княжич Володимир?

– Ой жоно, жоно! Тут, у Києві, всі говорять про княжича Володимира. Наш княжич не від якоїсь угорки, а від простої руської дівчини, нехай вона буде здорова та щаслива.

– Де ж ця дівчина? – промовила Малуша, не розуміючи, мабуть, що в цю годину вона підслуховує потайну думу багатьох людей руських.

– Оцього, жоно, ніхто й не знає, – сказав смерд. – Що була вона, то була, що любив її князь – любив, народила вона княжича Володимира, а де сама – хто знає, та, може, й краще не знати.

– Чому?

– Тому, що вона – наша княгиня, і краще вже їй не попадатись у боярські руки… Нехай живе у полі, в хижах з нами, поки підросте і прийде до нас княжич Володимир.

На тому й скінчилася їхня розмова. Смерд пішов спати. Малуша сама залишилась надворі. Дивлячись на вогник, що блимав і блимав у княжому теремі, уявляла вона: там, за вікном, стоїть, думає важку думу князь Святослав. Як багато судилось йому пережити – воює він і воює за Русь. Тільки-но померла мати, княгиня Ольга, зараз посадив він Ярополка в Києві, посилає Олега до деревлян, а сам знову на брань! Важко князю Святославу, ніхто не зігріє йому душі. От і не спить він ночами, стоїть біля вікна, дивиться, думає важку думу.

І коли б могло статись, що опинилась би Малуша в цю годину біля князя Святослава, поклала б вона свою руку на його голову, закрила йому очі, сказала:

– Спи, Святославе, спочинь!

3

На честь мужів новгородських, на славу синів Ярополка, Олега й Володимира, що сідали на столи кожен у землі своїй, князь Святослав велів зробити пир велій, запросити на нього слів із Новгорода й Іскоростеня, а також ліпших мужів з Гори й нового города.

Пир цей князь велів почати вранці й закінчити до смерку, щоб не палити проти ночі в дерев’яному городі вогнів і щоб люди, які вип’ють занадто медів і вина, могли без шкоди для свого тіла добратися до жител.

У Золотій палаті поставили столи й лави, застелили їх полотном і килимами, вкотили туди з медуш бочки з грецьким вином, медом, олом, квасом, на столах поклали засмажену на гарячому вугіллі й на рожнах чи зварену у горнцях – все круто посипане пепером [175] і чябром – веприну, баранину, гов’ядо, конину, різних птахів – гусей, качок, лебедів, кур, – всіляку рибу, якою багатий Дніпро, – осетрів, коропів, сомів, – різне зілля й овочі – сливи, горіхи, виноград.

Щоб людям було з чого їсти й пити, столи заставили срібними корчагами й череп’яними гарнцями, братинами, мисками, келихами й чарами, ложками.

Але не тільки в Золотій палаті мали проводити пир. Тут для всіх не вистачило б місця, бо на пир приходив кожний, хто хотів славити князя. А тому скрізь: у Людній палаті, світлицях, сінях, по всьому терему і у дворі навіть – поставили столи з стравами й медами, під ноги людям поклали пахучу траву з оболонських лук.

І зранку почали сходитись до княжого терема бояри, ліпші мужі, тіуни, старости, купці. Пізніше ж, коли майже всі зібралися, від Почайни привезли на возах мужів новгородських і деревських.

Кожен прибрався на цей випадок у все найкраще. Бояри одягли платна з фофудії [176] і обоярі [177], тканої золотими й срібними хвилями, з мереживами вподовж піл, із золотими запонами, камінцями, почепили на шиї гривни, золоті чепи.

Воєводи із земель були в оксамитних жупанах, туго підперезані поясами, у шапках з підпушками, викладених дорогоцінним камінням, з барвистими корзнами, метко перекинутими через ліве плече, з мечами біля поясів, у чоботях із червоного й зеленого хза.

Купці не хизувались вбранням – всі вони були в темних довгих платнях, тільки деякі з них носили гривни й чепи. Але грецький оксамит був на них найдорожчий, гривни – тонкоковані, кручені, з черню, із щирого золота.

Була важка й далека дорога у мужів новгородських, але вони, знаючи, що їх жде в Києві пир, привезли з собою в скринях, а тепер одягли багатий свій одяг з важких франкських і свіонських гексамитів, почепили свої гривни, чепи.

Один князь Святослав, здавалося, не готувався до цього пиру. Він увійшов до палати, коли там було повним-повнісінько людей, у білому платні, поверх якого накинув червоне, оторочене вузькою чорною каймою корзно. На князеві не було ніяких оздоб і прикрас, тільки важка усерязь-тройчатка на лівому усі з двома перлинами й рубіном та червоні чоботи із загнутими носками – це й усі оздоби на ньому.

Коли князь із синами своїми ввійшов до палати, там усі затихли.

– Чого ж ви замовкли? – голосно запитав князь.