Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич. Страница 12

Як червоні жарини, поблискують лише кілька вікон у теремі княжому. Одно вікно світиться від Дніпра – там окреслюється чиясь тінь, іноді вона колихнеться, іноді вирівняється й надовго застигає.

То біля вікна стоїть княгиня Ольга. Тільки стемніло, лягла вона, довго лежала в темряві, намагалась заснути, але бажаний спокій не йшов до неї, думки заважали спочити.

От вона й запалила свічу на столі, стоїть біля вікна, дивиться на нічний Київ, на темну Гору, стіну, зорі, що тліють вгорі й срібним пилком одбиваються на плесі Дніпра, дивиться на далекі сірі луки й береги.

Чому ж у цю пізню годину, коли все навкруг спочиває, не спить княгиня Ольга? Стурбувала її звістка про печенігів у полі, може, налякали слова купців про нову фортецю на Дону чи, може, просто як жінці удовиці тоскно їй і неспокійно в цю задушливу теплу ніч: тіло гаряче, ложе холодне, поруч вчуваються тихі слова і дихання.

Та ні, не це турбує, не це не дає спочити княгині. Колись, як мужа її Ігоря вбили в землі Деревлянській, довго вона не могла спати ночами, все ждала, що він прийде. І коли переконалась навіть, що не прийде, однаково думала про нього, згадувала, ждала. Але все це було давно, вже сини її підростають, в них вся любов і душа княгині.

Не новина для неї й звістка про печенігів у полі. Скільки живе Київ – стоїть він, ніби богатир, на цій високій горі на сторожі земель. Багато орд проходило мимо нього, були такі, що пробували лізти на його стіни, але всі вони розсипались, як пісок на березі Дніпра.

Не страшні Києву й печеніги, що, як пси, блукають з своїми улусами в полі.

Мислить княгиня й про фортецю над Доном – Саркел. Не вперше вже стикаються на шляху до Джурджанського моря її купці з грабіжниками й вбивцями. Темний і загрозливий Схід, страшні простори за Ітилем-рікою. Що ж, зараз вона пошле слів своїх до хозарського кагана, а там підростуть сини, нехай вони поквитаються з каганами.

Розуміє княгиня і те, яку згубу чинить Русі Візантія, розуміє, що обсідає вона Русь своїми фортецями, насилає на них то хозар, то печенігів. Був би живий князь Ігор, він би давно пішов на Візантію, як колись ходив, прибив би ще раз свій щит на воротях Царгорода.

Але княгиня більше всього боїться війни. Вже скільки літ мирно править своїми землями, вже скільки літ не знає Русь брані. Кличуть воєводи її йти на печенігів, вимітати їх з поля, рушати на Саркел. Воєвода Свенелд не раз говорив, що мир для Русі страшніший нині від брані, що на українах своїх і в полі Русь проливає крові більше, ніж на брані, що підповзає до Русі Візантія.

Та хіба княгиня сама не знає, скільки зла має Руська земля від печенігів і хозар, хіба не бачить, як кожного дня ллється гаряча кров її людей? А все ж їй здається, що навіть найважчий мир, тиша рідної землі краще, ніж смерть на брані, що ліпше платити дань хозарам, аніж воювати з ними, що краще з великим трудом торгувати з греками, аніж іти на них зі зброєю.

І немарно говорила нині княгиня, що сама поїде до Царгорода. Це важкий, далекий і небезпечний шлях Дніпром і морем до Константинополя, але вона вже давно збирається туди поїхати, хоче говорити з імператорами.

Невже ж вони не знають і не розуміють, яка велика, багата й дужа Русь, невже вигідно їм гострити проти неї зброю замість того, щоб жити в мирі, любові й дружбі? Княгині Ользі здається, що коли вона побуває в Константинополі, то домовиться про все з імператорами і добро й тиша прийдуть на Руську землю.

Інше турбує княгиню Ольгу в цю годину, коли так тихо навкруг, коли спить Гора, передграддя й Подол. Чомусь вона пригадує минулий день, ранок, перед нею все стоїть перекошене, страхітливе обличчя смерда Векші, до неї, здається, долітає останній його крик: «Княгинє, помилуй!»

І думає княгиня про те, що Векша не один, кожного дня до столу її ведуть і ведуть зв’язаних людей, вимагають у неї суду й правди…

Княжі суд і правда потрібні. Одвіку сюди, на княжий двір а чи в палату терема, приходили люди, просили суду й правди, і княгиню це не дивувало, бо навіть хмари між собою сваряться, а людей є множество, не можуть вони жити в повній злагоді між собою. Князь один, йому належить чинити cуд і правду.

Княгиня Ольга пригадує покійного свого мужа князя Ігоря. Коли він робив суд і правду, вона сиділа поряд з ним, слухала й дивилась, як він устрояє землю.

Князь Ігор був мудрий і сміливий. Княгиня Ольга пригадує, як рішуче й безжально судив він дружину свою, коли хто перед ворогом показував спину; він карав, коли мужі безчестили один одного мечем, топором а чи просто телеснею; він судив і карав, коли умикали жону не по любові, коли син не корився батькові, коли муж одного роду убивав мужа іншого роду. За смерть він карав смертю. І коли княгиня Ольга брала на себе обов’язки княжі, вона добре знала суворий старий покон, говорила собі: сіла єси на стіл, судяй правду…

Але що є правда і як творити суд, коли все більше й більше ведуть до княжого двору людей, коли ллється кров на українах Русі і в самому стольному городі Києві?!

Чому ж ллється кров, що змушує одного мужа підіймати меч супроти другого, брата вбивати брата, сина ганити отця? Може, не в змозі вони поділити здобутої на бранях слави, може, як колись, кожен із них захищає честь свою, честь брата, сестри й роду, як це одвіку водилося в Руській землі?

Проте ні, це зовсім не те, що було одвіку на Русі, це не те, що було за давніх князів і встановлено древнім поконом. Слава? – о, той, хто має славу, знає, як її зберегти; честь? – і її руські люди – хай тільки хто посягне – зуміють захистити, не по честь свою і не заради слави йдуть нині на княжий суд люди. Той переорав межу чи перетесав знамено [43], той зламав житницю й уволік міх жита, той піймав чужого коня, взяв оружжя, порти, той убив огнищанина, княжого тіуна чи посадника, – скрізь татьба і розбой, скрізь кров і смерть. Часом княгиня Ольга жахається, – що ж це сталось нині на Русі? Адже сваряться між собою землі, города, села, всі люди! Куди, куди йде Русь?

А проте княгиня Ольга розуміє, що це не так. Не землі сваряться між собою, а князі земель, не городи з городами, а воєводи з воєводами й бояри з боярами. І це ж не татьба і розбой. Кожен із них зуміє взяти своє, кожен з них зуміє дістати, що йому треба, й від князя.

Ні, татьбу і розбой чинять інші люди – це рядовичі [44], закупи [45], смерди, холопи і всякі чорні роб’ї люди, це вони лізуть у житниці воєвод і бояр, це вони переорюють межі, палять знамена, роблять перетеси!

А хіба не чує кожного дня княгиня Ольга, що чорні люди чинять татьбу й розбой на її дворах, переорюють межі її земель, роблять перетеси в її лісах, знімають птаство на перевесищах княжих, потай б’ють бобрів на гонах, звіра в лісах, рибу в княжих ріках?

Княгиня розуміє, що на Русі сталось те, чого раніше не бувало: мали колись воєводи й бояри честь – нині мають землі, ліси й ріки, мали колись славу – бережуть нині скотниці й знамена, мали дружини – а тепер прагнуть мати якнайбільше холопів. Та й сама честь і слава нібито змінилася. Хвалилися колись люди подвигами ратними й шрамами від ран – тепер хваляться добром своїм і достатками.

Здригається княгиня. А чи не сама вона винна в тому? Одвіку була Русь, були князі в племенах її, одвіку князі берегли межі землі, брали тяжку дань з людей, але й платили за неї власною кров’ю.

«Але ж, – думає княгиня Ольга, – Русь не могла жити так, як жила допреже, тяжка дань з племен і родів – то була згуба для Русі, муж мій Ігор за цю дань загинув…»

Усе своє життя княгиня Ольга упоряджала Русь, дбала, щоб була вона ціла й несхитна, щоб Київ-город був городом усіх земель, а в кожній землі був свій город, думала вона й про полегкість людям. Усю землю розбила, уставила волості, погости, кожному дала урок і устав.

Зробити це було нелегко. Скільки літ минуло! Княгиня Ольга була тоді ще молодою, це вона йшла на чолі дружини, щоб помститись за мужа Ігоря й примучити [46] до Київського столу деревлян, це вона в люту зимову стужу об’їхала на санях всю землю аж за Верхній Волок, доходила до В’ятської землі, устрояла Руську землю.