Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич. Страница 125

З такими вістями два полководці повертались до Константинополя. Імператор Іоанн радісно їх зустрічає, – дуже добре зробили його полководці, упіймавши родичів імператора Никифора й покаравши їх. Тепер їм гнити до кінця свого життя в монастирях, не бачити повік сонця. Такі імператори не страшні Іоанну Цимісхію. Все рідше і рідше згадує він за радощами цього світу й Феофано – їй також до кінця свого віку скніти в келії на Проті, її стережуть не тільки безбороді ченці, а й етеріоти.

Імператор Іоанн дає великі нагороди Варду Скліру й патрикію Петру, велить їм виїжджати в Фракію й сам збирається їхати за ними. Якщо Святослав не вийде на долину, Іоанн поведе свої легіони в гори.

Збираючись у похід, імператор довго розмовляв з проедром своїм Василем. Коли в столиці немає василевса, його місце заступає василіса, але проедр мусить бути першим і біля неї. Проедр схиляє голову.

– А кого ти знаєш із історіографів, – запитує ще Іоанн, – кого б я міг узяти з собою і хто зумів би достойно описати, як війська імперії пройдуть по Болгарії і розіб’ють Русь?

– Я знаю Іоанна, – відповів проедр, – сина сановника Феодора, священика…

– Священик Іоанн все своє життя славив Никифора, – розсердився імператор, – і це він зараз пише присвяти на його гробниці… Усі ці історіографи – прихильники або Костянтина, або Никифора…

– Я чув, що серед молодих дияконів Софії відзначається своїми талантами Лев, сам з Азії, простого роду, але красномовством знаменитий…

– Якщо він молодий – дуже добре. А красномовство його запалить військові подвиги ромеїв. Поклич Льва, поговори з ним і дай йому срібну чорнильницю. Нехай вирушає разом із нами. Лев – диякон. Що ж? Нехай і він живе в віках! Імперія повинна знати свою історію!

Ще тоді, коли Іоанн Цимісхій їхав далеко від Адріанополя, в долині над Маріцою з’явились полководці й вігли [185], а разом із ними озброєні довгими мотузками й кілками мінсуратори [186]. Вігли їздили по лісах і ярах, перевіряючи, чи немає тут ворожих лазутчиків, а мінсуратори обрали широку рівнину, до якої з двох боків доходили ліси, й намітили на ній стан.

Насамперед вони обрали місце для намету імператора, середину стану, і там поставили його знамено. Від цього місця мінсуратори заходились вимірювати мотузками по тисячі оргій [187] на всі сторони світу. Щоб позначити межі табору, натягнули мотузки між ними.

А тим часом у долині вже з’явились хмари рудої куряви. До місця майбутнього стану наближались опліти [188]. Їх було понад десять тисяч, і вони одразу стали копати широкий, глибокий рів, викидаючи землю і насипаючи вал. Посеред валу і в рову залишили ворота, але їх навмисне, щоб до стану не могли потрапити ворожі вої і особливо кіннота, робили підковами. Коли рів і вали були закінчені, опліти ще один день готували «порожнє місце» за валом, куди могли залітати стріли й каміння, розбили великі й малі дороги, а посеред стану втрамбували місце для «царського табору». Ще поставили там намети для імператора, протовестіарія, стольника і охорони.

Це був цілий город, поки що безлюдний. Але для захисту його ще не все було зроблено, і опліти поставили навкруг рову через кожні десять оргій залізні стовпи, натягли між ними мотузки й почепили дзвоники. А на полі за ровом покопали скрізь ями-костоломки, забивши на дні їх загострені кілки.

Ще не була закінчена вся робота, а до стану вже підходило ромейське військо, навкруг царського намету зупинились і одразу ж почали ставити свої намети полки імператора, за ними колом стала бойова кіннота, ще далі – таксіархії [189] фем. Стан одразу зашумів, загомонів, скрізь іржали коні, до неба попливли димки від багатьох вогнищ.

Коли почало смеркати, прибув імператор Іоанн Цимісхій. Він їхав у сріблястому скарамангії, у легкому шоломі, із золотим мечем біля пояса. Одразу ж за імператором поспішали найближчі його полководці. А попереду і позад нього верхи їхали безсмертні.

4

І ще раз пізньої, як і завжди, години в келію до Феофано прийшов Вард Валент. Проте був він дуже неспокійний.

– Проедр Василь велів забрати тебе цієї ночі з Проту, – сказав Вард. – Для втечі все готово, скедія стоїть під скелею, бог послав нам попутний вітер…

– Але як ми вийдемо звідси? – занепокоїлась Феофано.

– Через це вікно, – показав рукою Вард.

– Крізь ці ґрати?.. А там далі – скеля, безодня?

– Не бійся, василісо! Я зараз перепиляю ґрати, з собою я взяв мотузяну драбинку. Ти спустишся нею, за тобою я, а внизу нас ждуть люди проедра Василя.

– Ні, Варде, я не можу спуститись цією драбинкою. Це божевілля, – ніч, вітер, скеля; я розіб’юсь і полечу в безодню…

– Проедр Василь велів мені сказати, що імператор Іоанн одружився з василісою Феодорою, а зараз виїхав на брань у Болгарію.

Приголомшена цими новинами, Феофано якусь мить стояла на місці. У келії монастиря було тихо, дуже тихо було й у коридорі, звідки через віконце в дверях падав промінь жовтуватого світла, тільки крізь заґратоване вікно, що виходило на скелі, долітав шум і свист вітру. І десь там, внизу під скелями, вирувало, ревіло, стогнало неспокійне море.

– Та-а-ак! – тихо процідила, стиснувши зуби, Феофано. – Гаразд, Варде, я згодна. Я їду до Константинополя. Але як бути мені з дітьми? – замислилась вона.

– Ти їдеш до своїх синів, – відповів Вард. – Будемо молитися, щоб завтра й дочки твої прокинулись живі. А зараз – швидше, василісо. У монастирі сьогодні щось неспокійно, є якісь нові етеріоти, може, Феодора вже діє…

– Правда, – здригнулась Феофано. – Роби, роби швидше свою справу. А я помолюсь…

Вона пішла в куток келії й стала навколішки перед ложем, на якому спали дві її дочки… Вард Валент тим часом завісив віконце до коридора, ступив до вікна над морем й за кілька хвилин перепиляв залізні ґрати, дужими руками одігнув пруття й почепив за них мотузяну драбинку.

– Я все зробив, василісо! – прошепотів він і зняв завісу з дверей до коридора. – Іди сюди!

Вард бачив, як Феофано встала з колін, у кволому промені від світильника, що горів у коридорі, зробила крок уперед, взяла щось у скриньці під столом й сховала на грудях. А тоді зупинилась перед вікном над безоднею.

– Мені страшно! – На блідому, зовсім білому обличчі він побачив її великі очі.

– Тобі повинно бути радісно, василісо! Берись за ці мотузки й сміливо спускайся драбинкою вниз.

– Який жах! – все ще не могла наважитись вона.

Тоді Вард Валент сам узяв її дужими руками, й посадив на холодний камінь вікна, і, хто знає чому, схилив гаряче своє обличчя до холодної щоки Феофано.

– Спасибі, Варде! Ти служив, кому треба, і я тобі віддячу, – прошепотіла вона й поцілувала етеріота з Буколеону.

– Мені нічого не треба, василісо! – відповів він їй, спритним рухом змусив стати на драбинку, а в той же час сам подивився на віконце дверей, звідки робив якісь знаки безбородий.

…Феофано повисла над безоднею, знайшла на драбинці східці, сперлась на них і тоді опанувала себе, почала спускатись. Але як важко було це робити! Навкруг неї стіною стояла ніч, страхітливий вітер розгойдував драбинку. Єдине, що вона відчувала серед суцільної темряви, – грубі мотузки драбинки, хисткі східці під ногами та ще іноді, коли вітер з моря притискував драбинку до скелі, холодний, мокрий камінь, якого вона торкалась пальцями.

Особливо ж страшно було думати Феофано про безодню, в яку спускалась. Здавалося, що їй не буде кінця. Феофано, як і замолоду, вміла лазити й тепер лізла, як кішка, мала міцні, дужі руки. І все ж швидко втрачала сили, мотузки різали її долоні, ноги ковзались на слизьких східцях і часто повисали в повітрі. Іноді, коли вітер одкидав драбинку від скелі, їй здавалося, що зараз вона або полетить у безвість, або вдариться й розіб’ється об камінь. Її дедалі більше охоплював відчай, безумний страх сковував пальці, зводив ноги.

вернуться

185

Вігли – караули, сторожа.

вернуться

186

Мінсуратори – землеміри, топографи.

вернуться

187

Оргія – грецький сажень, 1,774 метра.

вернуться

188

Опліти – піхота.

вернуться

189

Таксіархія – військова частина, тисяча воїнів.