Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич. Страница 142

Уранці князь Святослав з вищою дружиною під знаменом Русі сидів на коні попереду чола свого війська. Він бачив стан імператора. На цей раз Іоанн Цимісхій діяв не так, як на рівнині за Планиною. Він уже не надіявся заманити русів у пастку, а, навпаки, думав розбити, розсіяти їхні лави першим ударом. Через що поставив попереду свого війська вершників, одягнутих у броню, за ними – лучників і пращників, далі кілька таксіархій оплітів у броні, а кілька – з важкою зброєю, позад них – знову лучники й пращники, а осторонь, по праву й ліву руку, в лісах – вершників – безсмертних, що повинні були прийти на поміч війську у вирішальну годину.

Що виставляв і як думав боротись з цим кращим військом тогочасного світу князь Святослав? Попереду всіх його полків у кілька рядів з високими, довгими червленими щитами в руках, одягнуті в броню, з шоломами на головах стояли вої. Сонце, що тільки вийшло із-за Дунаю, грало на їхніх щитах, броні, шоломах, і здавалося, що то не вої стоять, а лежить на землі й сяє велетенський розпечений залізний лук, який от-от почне кидати на ромеїв свої стріли…

За щитоносцями стояли лучники й пращники. Вони пробували вже тятиви своїх луків, у кожного з них був набитий стрілами тул, а ще ворохи стріл – гострих, із залізними вістрями, з добрими перами – лежало просто на землі. Їх носили й носили з города уноші…

За лучниками й щитоносцями стояли списоносці – їх було безліч на цьому полі. Гострі списи над ними сіріли, як безмежна викошена нива, страшно було подумати про ту годину, коли ця тьма списів увіп’ється в живе тіло таксіархій. Тьма списів коливалась, ворушилась…

Ще далі стояли в шоломах, у броні, з мечами в руках і ножами за поясами кращі вої Руської землі. У найважчу годину бою вони готові були вийти на поле, щоб чесно, віч-на-віч, стати перед ворогом, зійтись з ним на прю і заради життя рідних людей, не шкодуючи власного життя, битись з ворогом, і навіть якщо померти, то також перемогти.

А коли б легіони імперії почали перемагати на полі бою, то в городі на всіх його воротах стояло ще чимало полків, на південних і північних – чатували полки вершників. Ні, князь Святослав не вірив, що Іоанн Цимісхій здолає його. Русь мала перемогти Візантію!

У сторожкій тиші над долиною прозвучали звуки труб, і кілька вершників під білим прапором виїхали з передніх лав ромеїв і попрямували до стану руських воїв. Не доїхавши якесь поприще до щитоносців, вони зупинили своїх коней, що жахались червлених щитів і ставали дибки, і почали кричати.

– Що то за крик? – запитав князь Святослав.

– Вони кричать, – відповів йому бувалий воєвода Ікмор, який знав грецьку мову, – що імператор велить руському князю кинути зброю, скоритись переможцям, просити прощення в дерзості й одразу вийти…

Воєвода Ікмор не кінчив.

– Скажи йому, воєводо, – велів князь, – аки псу!

– Добро, – промовив Ікмор.

І, приклавши руки до рота, Ікмор заволав так, що його чули, либонь, не тільки василіки, а й сам імператор у стані…

– Скажіть вашому Малому [207], нехай підтягає пояс, бо в нашого князя готовий для нього кропив’яний мотуз, а вже будемо тим мотузом не токмо давити, а й бити – по главі, по спині, по тому місцю, яким імператор тримається за трон… Згиньте, біси, з імператором вашим!

І хоч це була страхітлива година, але після цих слів, які Ікмор не тільки викрикував, а й, вкрай роздратований, супроводжував рухами, щитоносці, що стояли недалеко, почали реготати. А коли василіки, почувши відповідь князя, повернулись і стали від’їжджати, услід їм довго ще летіло багатоголосе:

– Го-го-го! Згиньте, біси! З імператором вашим!..

І враз під копитами коней вдалині здригнулась, загула земля. Тисячі вершників вів на бій патрикій Петро – полководець жорстокий, безжальний і сміливий. Пригнувшись до луки сідла, тримаючи для першого удару спис, а для бою далі – меч, він летів попереду тисяч вершників, що, вирівнявшись, мчали на стан руських воїв. Ось списи в їхніх руках заблищали посеред долини, от вони котяться, як чорна хвиля, все ближче й ближче…

Але якщо вони були страшні в безумнім льоті своїм, то не менше страшною була й та стіна з червлених щитів, що, здавалося, піднімалась перед ними все вище й вище. Вони мчали просто на сонце, що вставало із-за Дунаю, а от це сонце померкло, бо в повітрі на вершників летіли тисячі стріл. Вершники мчали з неймовірним тупотом, криком, шумом, ось закричали й вої, які стояли за стіною з щитів.

І раптом – це нагадувало хвилину, коли з високого неба вціляє в землю страхітлива блискавиця й над просторами широко й всепереможно лунає грім, – раптом вершники врізались у стіну щитів, раптом безліч коней пройняли списи, раптом багато вершників полетіло з коней, раптом стіна щитів здригнулась і ніби навіть вгнулась, готова прорватись.

Це була одним одна хвилина. Бо навіть земля здригається і вгинається, коли на неї падає велетенська скеля. Але в наступну хвилину стіна червлених щитів, які були тепер уже залиті кров’ю, вирівнялась, напружилась, стала такою ж, як і раніше…

Не зламавши стіни щитів, вершники пробували її рубати, люто били по ній своїми мечами. Навкруг щитоносців падали тисячі стріл, на поміч вершникам поспішали піші ромеї – лучники, пращники, мечоносці…

Тепер годі було ромеям сподіватись, що вони прорвуть цю стіну людей, в таксіархіях імператора вже не було порядку, в душі легіонерів, які безмежно вірили в свою перемогу, заповз страх. Уже не римські вої наступали на русів – вої князя Святослава, з щитоносцями на чолі, посувались вперед і вперед по долині.

Але князь Святослав не повів далеко своїх воїв. Він знав, що імператор Іоанн тримає в лісках обапол полки вершників, які щохвилини могли опинитись позад них. Під Доростолом Андріанополь не міг повторитись, вої князя не могли одриватись від города-фортеці. Так вони й стали на полі, серед гори ворожих трупів.

Дванадцять разів посилав того дня імператор Іоанн своє військо на князя Святослава. Стоячи на високому пагорку, звідки видно було все навкруг, він бачив, як невпинно ідуть вперед його таксіархії, як вони відходять. Бачив імператор і те, як після дванадцятого страхітливого наступу, коли на поле вийшли всі таксіархії, коли з боків полетіли із засад вершники, вої князя Святослава довго й уперто з ними бились, потім почепили щити на спини, дійшли до стін Доростола й зникли за його ворітьми… У цьому бою імператор Іоанн не зміг розгромити князя Святослава.

Проте він не відчував ще своєї поразки і вірив, що розіб’є Святослава. Що йому була смерть легіонерів? Полководці вже женуть нові й нові легіони з Візантії, Азії. У імператора Іоанна сил багато, позад нього скорена Болгарія, рівний шлях до Константинополя. А де візьме силу гордий Святослав? Чи надовго вистачить йому воїв?

У ту хвилину, коли в Доростолі опускали ворота, на далекому плесі Дунаю імператор Іоанн побачив вітрила – то підпливали кораблі Візантії. Тепер вої князя Святослава були в кільці.

4

У цьому бою тяжко був поранений воєвода Свенелд. Може, втратив він надто багато крові й сил під Преславою, може, гіркий біль краяв і краяв його серце, бо нелегко було пережити те, що сам вцілів, а вся його дружина загинула під стінами Вишнього града. Хто знає, що робилось у душі воєводи! Але в цьому першому бою під Доростолом він ішов уперто, так, ніби хотів одразу помститись за всіх своїх загиблих воїв, мчав у найстрашніший вир, немов шукав своєї смерті.

Свенелд лежав у домі кметя біля вікна, що виходило на Дунай, біля нього стояли князь Святослав і син воєводи Лют, квола свічечка горіла на стільці біля ложа воєводи, поряд – чистий убрус, корчага з холодною водою.

– Дай мені, сину, напитись, – сказав Свенелд.

Лют подав йому корчагу, і воєвода кілька разів ковтнув.

– Тепер мені стало легше, не так пече біля серця, – промовив він.

вернуться

207

Цимісхій —малий.