Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич. Страница 156

– Ти не уболівай, Микуло, – сказав князь Святослав. – Тепер у Руській землі довго не буде брані, кров наших людей пролита небездоб, підуть вони зараз до своїх родів і осель. Підеш і ти, Микуло, у Любеч, побачиш жону і сина, будеш у Києві – знайдеш Малушу. А вже я сам допоможу тобі – пошукаю Малушу. Жива вона й здорова, де ж їй бути?!

Микула посунувся по піску, схопив руку Святослава…

– Спасибі, княже, – дуже тихо, але від усього серця промовив він, – спасибі за слова твої, за дочку Малушу… Сам, може, я й не знайшов би її. Коли ж допоможеш – буде наша Малка.

– Буде, – твердо сказав князь. – Буде наша Малка… А тільки заговорились ми з тобою, Микуло… Ти лягай! Спи! Завтра й далі в дорогу…

І князь Святослав ліг, поклав голову на сідло, заплющив очі, ніби заснув. Микула відступив від нього кілька ступнів, тихо сів на пісок, потім ліг і одразу ж заснув.

Але князь Святослав не спав. Переконавшись, що Микула заснув, він підвівся і довго сидів, дивлячись на нього, інших воїв, що лежали то тут, то там над берегом… «Ні, – думав князь Святослав, – такі люди не можуть загинути! Не для того боролись отці наші, не для того ми проливаємо кров, щоб зникнути, як хвилі, в безвісті. Проминуть десятки, сотні літ, але прийдешні люди згадають якщо не імена, то хоч великий труд батьків своїх…»

Усе своє життя він провів на коні. Але невже він так прагнув війни і жадав крові, як це кажуть люди? Проте хто це каже? Руські люди не скажуть, що князь Святослав марно проливав кров, повік не скажуть, що він, князь Святослав, водив їх на марні війни… Це ромеї кричать на весь світ, що князь Святослав лютий, що він розбійник, що це він іде на них війною й жадає тільки їхньої смерті. Але чому, чому так галасують вони, чому так кажуть?

Тільки тому, що самі вони ненавидять русів ї його, їхнього князя Святослава, тільки тому, що хотіли б бачити русів перед собою на колінах, тому, що вони хотіли б зробити Руську землю своєю землею… А коли б вони цього не хотіли, коли б вони повсякчас не готували мечів проти Русі, руські люди не брали б меча до своїх рук, у них доста є своєї землі, чужа їм не потрібна. У них доста є людей – рабів вони не хочуть, вони не заздрять на чуже багатство, – о, яка багата й плодюча Руська земля!..

А коли руські люди розуміють, що на них гострять мечі, коли вони відають, хто це робить, коли бачать, як ворог підступно підкрадається до їхніх городів, лісів, рік, – як же можуть спокійно сидіти, як можуть ждати своєї смерті?! Ось чому і веде на бій людей своїх князь Святослав. Не він іде, не сам він бореться – ідуть, борються всі руські люди.

І спокійно стало на душі у князя Святослава. йому захотілось, як і всім воям навкруг, спочити перед далекою дорогою. Але перед тим як спати, він спустився до води, став там і довго прислухався. На Дніпрі було дуже тихо. Біля самих ніг ледь торкалась піску хвиля… Князь Святослав схилився, набрав повні пригорщі холодної води, вимив руки, кілька разів оплеснув обличчя, відчув велику, велику полегкість. А потім тихо, щоб не розбудити воїв, піднявся на кручу, ліг і, поклавши голову на сідло, витягнувши руки, одразу заснув…

І, мабуть, через те, що довелось йому цієї ночі говорити про Малушу, побачив він дивний сон.

Снилось князю, – як це було й раніше, – що йде він широким полем десь під Роднею, навкруг зеленіють трави, серед них всіма барвами грає множество квітів, недалеко голубіє Дніпро. І так хочеться йому швидше вийти до берега, а там спочити.

Аж бачить князь, – і це також не раз бувало у снах раніше, – стоїть на березі під вербою у білому платні, білому убрусі, і сама така, що аж світиться, дівчина, знайома, бажана, – Малуша.

Князь Святослав кинувся травами, біжить, ніби летить, ламає гілля шипшини з червоним ягіддям, що ранить йому руки, від чого закипає кров, біжить з пагорка на пагорок до Дніпра. От і став перед Малушею.

Тільки чому ж, – цього ніколи не бувало в снах раніше, – у Малуші такі невеселі очі, чому зірвалася в неї з очей і покотилась по щоці перлиста сльоза, чому скорбні, стиснуті в печалі її уста?

– Малушо! Усладо моя, Малушо! Що з тобою?

А вона не простягнула, а звела руки над його головою, ніби осіняла його. Очі були ті ж самі, але материнські, уста не ворухнулись, а він почув:

– Спочинь, княже мій! Спочинь!

І він послухав її, бо відчував, що йому справді дуже хочеться спочити. Сів, приліг на землі. І Малуша сіла над ним, поклала руки на його голову, над собою він побачив її очі.

– Спочинь, княже, спочинь! Ти довго шукав, а я тут… Земля та я, і ти тут, княже мій!

Але що це? Тільки-но він бачив над собою очі Малуші, а от це вже й не її очі, а дві зорі, які княжич бачив давно-давно, ще тоді, коли вони в полі ночували з вуйком Асмусом.

– Спочинь, княже, спочинь!

Зорі-сестриці горіли над ним, вони були дивно привабливі й теплі. Чому ж вони летять від нього, летять так, щоб в небі чути свист, крик?

Невідомо, чи довго спав князь Святослав. Але раптом крізь сон він почув якийсь дивний звук і одразу ж прокинувся…

Сталось неймовірне, страшне, те, чого ніхто не міг ждати тут, на острові, цієї темної весняної ночі. Десь у ріжку острова почувся дикий, несамовитий крик, що одразу ж повторився на всіх берегах і косах пониззя. Здавалося, що навкруг острова загомоніли, зашуміли самі дніпрові води…

Князь Святослав одразу ж схопився на ноги, зрозумів, що до острова підпливли печеніги, оточили стан, накинулись на сторожів, ідуть сюди. Князь Святослав пізнав печенізький крик – гасло до бою.

О поле битви! Воно страшне удень, коли людина очевидь іде на людину, коли на землю лляється гаряча кров, коли раз за разом по удару меча обривається навіки життя людське!

Але з чим зрівняти нічну битву на острові Григорія, коли вої руські після важкої раті й далекої дороги спочивали, а підступний ворог підстеріг їх і, мов тать, увірвався в стан?!

Це була нерівна битва, бо печеніги задовго до цього стежили, як коршаки, за руськими воями. Вони знали, де вої зупинились на нічліг, бачили, де ночують. Вої ж руські не знали, звідки на них упав ворог, вони бачили перед собою тільки чорну ніч.

Це була нерівна битва, бо руські вої розтяглися по Дніпру, їх на острові було півтори-дві тисячі. А через Дніпро до острова на конях перепливло цієї ночі вдвоє, а може, й втроє більше печенігів.

І все ж вої руські боролись так, як завжди. Рубали ворогів без пощади. Коли бачили смерть, приймали її сміливо. Помираючи, вірили, що за них помстяться інші.

Стан руських воїв був оточений, – князь Святослав зрозумів це, тільки почув навкруг крики печенігів. Отже, сторожа на острові знищена, допомоги ждати не доводиться, треба боротись самим.

Він дав знак – якщо його почує руський воїн, то зрозуміє князя, якщо почує печеніг – нехай стережеться.

– Вої руські! – крикнув князь Святослав. – Становіться колом, я тут, потягнемо на печенігів!

І, перекликаючись один із одним, вої руські ставали в темряві плече в плече, зливались у живу стіну, піднімали перед собою щити, націлялись гострими списами.

На початку цієї сутички з печенігами князь Святослав зумів підійняти, зробити коло, створити стіну проти печенігів, він на якийсь час врятував життя багатьом своїм воям.

Але печеніги лізли щосили на стан князя Святослава, вони зрозуміли, що підкрастись зненацька і вирізати всіх воїв їм не пощастило. Вони відчували, що перед ними виросла стіна воїв, тому за всяку ціну і чимшвидше намагались зламати цю стіну, бо вона могла обрушитись на них.

Над островом стояв різноголосий шум, луна його котилась над плесом і до обох берегів. Десь у темряві іржали сполохані коні. Оточивши стан, несамовито, не стихаючи ні на хвилину, кричали печеніги. Руські вої, підбадьорюючи один одного і наганяючи страх на ворога, не відставали від них. Навкруг бряжчали щити, дзвеніли мечі, свистіли списи, звідусіль до неба лунали крики поранених і тих, що помирали…

І вже край стану почав виростати вал – там лежали трупи печенігів, там склеплювали очі, прощаючись із зорями, руські вої. Цей вал вимальовувався в темряві, як межа життя і смерті, він виростав, здавалося, до самого неба.