Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич. Страница 25

Малуша, як швидко переконалась княгиня, виявилась доброю помічницею. Вона увесь день поралась на великому господарстві, ішла від кліті до кліті, з медуші в медушу, брала все, що було треба, в кінці дня приходила до терема й клала перед княгинею ключі. Ні, княгиня не помилилась, взявши Малушу до терема, – тямуща вона, чесна, такій весь терем можна припоручити.

Через це само собою так вийшло, що одного разу увечері, коли Малуша взяла з клітей все, що веліла княгиня й що потрібно було для снідання, а потім прийшла до неї в спочивальню й поклала ключі на лаву, Ольга сказала:

– Ти вже їх тут не клади.

– А де покласти? – не зрозуміла Малуша.

Княгиня була дуже стомлена, вона сиділа на ложі, спочивала й щось уперто думала.

– Важко це мені, Малушо! – промовила, зітхнувши, вона. – Думай над тим, що кому дати! Ні, Малушо, у мене й так багато діла. Сама вже подумай, що треба робити в теремі. Ти ж усе знаєш.

– Знаю, матінко княгинє.

– Отож і носи ключі з собою при поясі. Ключницею моєю будеш.

Малуша впала княгині в ноги, але не радість, а страх спонукав її це зробити.

– Боюсь я, матінко княгинє, – призналась вона.

– А чого тобі боятись?

– Тереми великі, клітей багато.

– А що в нас – дворян мало? – суворо мовила княгиня. – Носитимеш біля пояса мої ключі – всі слухатимуться тебе. – І, помовчавши трохи, додала: – Отак і роби, Малушо! Милостниця [65] ти моя!

Ні, княгиня Ольга не помилилась, взявши Малушу в ключниці. Добро її було в певних руках.

– А оцей ключ, – вибрала вона з низки і показала Малуші, – з терема до твоєї хлівини. Двері одімкни, нехай так і будуть, – можу тебе по надобі і вночі покликати. Так було при Ярині, так буде й з тобою.

Малуша вийшла з спочивальні княгині, пройшла сіньми. Думала вийти в двір, але повернулась, бо пригадала, що мусить одімкнути з сіней двері до своєї хлівини.

Довго одмикала замок, бо в неї тремтіли руки, і вперше зайшла до свого житла з княжого терема.

Стала вона посеред хлівини – і та ніби хлівина, і не та, і та Малуша, і ніби не та. Хвилюючись, сіла на тверде ложе й замислилась.

Отже, ключі від теремів, комор і всього княжого двору у неї в руках. Не шукала вона їх і не добивалась – доля судила, що важка металева низка забряжчала коло пояса.

Чи розуміла вона сама, що досягла щастя, про яке хтось інший тут, на Горі, міг тільки мріяти? І чи думала над тим, що, прийнявши ключі від княгині, може одімкнути не кліті й комори, а щось більше, значиміше? Адже тут, на Горі, всі, хто порався коло княжих багатств, самі ставали багатими. І це не вважалось татьбою, за це не карав ні закон, ні покон. Та коли б Малуша чи в ці дні, чи згодом щось і попросила в княгині, хіба б та відмовила їй?

Ні, Малуша не розуміла цього, бо досі жила в хаті свого батька, де кожен робив, що міг, одягав, що мав, їв, що було, ніколи не посягав на чуже, не своє, хоч би воно було краще й дорожче.

Про все це подумала Малуша набагато пізніше. А зараз вона тримала в руках ключі, перебирала їх. Один, другий, третій, о, як багато! «Який же ключ мій?» – заплющивши очі, замислилась вона.

3

Дуже швидко Малуша відчула, що бути ключницею княгині Ольги набагато важче, ніж вона думала.

Малуша не боялась роботи, як і раніше, вона працювала з усіх сил і, коли говорити правду, навіть над силу, більше, ніж дозволяв час. Але Малуша не нарікала на це. Що ж, менше поспить, якусь ніч може й зовсім не спати, – у неї було здоров’я, запал, а найголовніше – молодість. Вона працювала, не бачила кінця роботі, але не це турбувало її. Аби тільки вистачило сили.

Турбувало її інше, і саме те, про що вона не думала й не гадала. Це почалось одразу, тільки-но вона стала ключницею…

Наступного дня, після того як княгиня висловила їй свою волю, Малуша встала дуже рано, раніше, ніж вона звичайно вставала. Можливо, Малуша й зовсім не спала. Полежала, склепивши повіки, побачила сон нібито: що князі увійшли до стравниці, а в неї ж нічого не приготовано, – і схопилась серед ночі з серцем, що розривалося в грудях, швидко одяглась, сплеснула лице холодною водою, вийшла у двір.

Аж тоді вона зрозуміла, що встала надто рано. Саме в цей час сторожі на городницях двічі ударили в била – на вежі над Подольськими воротами, на вежі від Дніпра, на Перевесищанській і далі, далі. Здавалось, хтось у чорному крокує там угорі по городницях і дає знати про себе: «Ба-а-ам! Ба-ам! Спі-іть! Я не сплю! Спіть! Я не сплю! Ба-а-ам! Ба-а-ам!» Це був час, коли змінювалась перша нічна сторожа, до світанку – далеко.

Але Малуша не повернулась до хлівини. Рано то й рано. Що ж, вона, не поспішаючи, зробить свою роботу. Темним двором попрямувала до стіни терема, де тьмяно, як купка грибів, окреслювались хижі й кліті.

У цих хижах, де жила дворня і де готували страви князям, всі ще спали. Тихо, щоб нікого не побудити, вона зайшла до кухні й хотіла сісти на лаві перед вогнищем, щоб подумати, з чого ж їй починати.

Проте вона не все зважила. Тільки зайшла до кухні і думала вже сісти на лаві, як у темряві біля теплого ще вогнища хтось поворухнувся, сів, запитав:

– А хто там ходить?

Вона впізнала бородача Путшу, який завжди з самого ранку рубав дрова, розпалював і порався весь день біля вогню. Він, зрозуміла тепер Малуша, і спить біля свого вогнища. Та й справді, тут так тепло й затишно.

– Це я, Путшо, – тихо, щоб не побудити когось у хижах поруч, промовила Малуша.

– Бачу, бачу, – сказав і голосно позіхнув Путша. – А я вже думав, що якийсь тать, і схопився за сокиру.

Малуша засміялась, засміявся й Путша.

– От бач, які таті бувають на світі…

– Мабуть, я вже й встану, – раптом обірвав сміх Путша, і Малуша почула, як він у темряві висікав вогонь, а у виблисках кресала побачила кошлату бороду, вуси й суворе обличчя.

– Ще рано, – промовила Малуша. – Спи, Путшо, спи!

Він кресав і кресав вогонь. Ось почав тліти, а далі спалахнув ясним вогником трут, Путша знайшов і запалив від нього жмут соснових скіпок.

– Де вже там спати, – невдоволено сказав він. – Якщо ключниця не спить, де вже спати дворянам…

Одягнувши постоли, прикривши плечі драною хутриною, він узяв сокиру й вийшов з хижі.

А тим часом дуже швидко загоготіло вогнище, в хижі розлилося червонкувате світло, від гарячого жару по хижі пішло тепло. Малуші навіть захотілося схилити голову до лави, якусь часинку задрімати. Адже тут було набагато краще, ніж у її холодній хлівині.

З двору долетіли раз і вдруге глухі удари сокири – не спав уже Путша, він на весь день запасав для вогнища дрова. То хіба ж могла спати Малуша? В неї є стільки всякої роботи – щоб впоратись, мало дня й ночі.

І знову вона дуже тихо, щоб не побудити дворян у хижах поруч, встала з лави, пригасила трохи у вогнищі жар і запалила свічку, а потім, тримаючи її в руках, пішла до сіней, де стояв посуд, до стравниці, запалила там свічки.

Так вона ще з ночі почала свій день – замела стравницю і застелила там на столі чисту полотняну скатерку, витерла стільці, змінила воду в корчагах, далі заходилась уже в сінях на полицях ставити по-своєму посуд: миски до мисок, корчаги до корчаг, келихи до келихів. І думала Малуша, що нікого не потурбувала.

Раптом до її вуха долетів тихий шепіт за дверима в кухні.

– Та хіба вона вже встала? – пізнала Малуша голос Пракседи.

– Встала, ще й давно… і мене розбудила, – відповів Путша.

– От лихо! – Чути було, як Пракседа сплеснула руками. – Ну, то й я піду побуджу своїх дворянок.

Малуша вискочила в кухню сказати, що нікого не треба будити, бо ще рано. Але перед самим її носом і Путша, і Пракседа вийшли з кухні, за стіною в хижах приглушено загомоніли, між багатьма невиразними словами вона почула одне слово:

– Ключниця! Ключниця!

Ні, пізно було вже Малуші йти в хижі й говорити, благати, щоб дворяни спали, бо ще ж зовсім рано. Дивне почуття з’явилось у неї. Ніби вона тільки-но стояла на кручі, ворухнула камінь, який давив їй груди, скинула його з грудей. Але камінь той не зупинився на місці, а зірвався, покотився по схилах і летить тепер, збиваючи з ніг людей.