Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич. Страница 37

Коли б хтось із осіб, які супроводжували княгиню Ольгу й її почет, помилився і повів їх не цим шляхом, а через інші палати й галереї, – гості з Русі здивувались би, побачивши бідність і убозтво Великого палацу. Але княгиню Ольгу вели приміщеннями, куди знесли багатство не тільки Великого палацу, а й всього Константинополя. І це багатство вражало княгиню Ольгу, а особливо тих, що були на прийомі разом з нею.

Так вона потрапила нарешті до палати Юстиніана – однієї з кращих палат у Великому палаці. Високу стелю, звідки через вікно потоками лилося світло, підтримували колони із зеленого мармуру, по якому кращі майстри висікли схожі на мереживо найтонші узори; над колонами зроблені були мусії, що зображували імператорів колишніх і їхні подвиги.

В кінці палати, як і в Магнаврі, на високому, вкритому пурпуровими килимами помості стояли два позолочені крісла, в одному з яких – посередині – сиділа імператриця Єлена, а праворуч від неї – невістка її, дружина імператора Романа – Феофано.

І цариця Єлена, і її невістка одяглися для прийому якнайкраще. На імператриці була пурпурова мантія із золотою каймою, на Феофано – мантія бузкового пурпуру з срібною каймою. На августах сяяли золотом і камінням діадеми, Феофано вплела у волосся ще кілька низок перлів, а на плечі її, на одяг спадали низки дорогоцінного каміння.

Імператриця з невісткою були не самі в цьому залі. Перед їхнім помостом попід стінами у золотих і срібних туніках, з високими, схожими на вежі, прополомами на головах стояли знатні дами двору, кожна з яких мала свій ряд і своє місце. А попереду всіх їх стояла висока жінка – так звана опоясана патрикія, права рука імператриці, головна особа в гінекеї [103], від одного слова якої залежали успіх, почесті, слава, а часом і життя кожної жінки з почту імператриці.

Але зараз у Юстиніані керувала прийомом не опоясана патрикія, а препозит двору з своїми слугами. Він перший увійшов до залу, слідом за ним ступила княгиня Ольга. У залі було надзвичайно тихо, тільки шовк шелестів на жінках.

У цій тиші препозит урочисто виголосив:

– Княгиня руська Ольга.

Імператриця Єлена схилила голову, даючи знак, що згодна прийняти руську княгиню.

Княгиня Ольга пішла вперед. За нею, одна по одній, ішли княгині й боярині. Потім по знаку препозита княгиня стала.

Звичайно на цьому місці посли й гості, яких приймала цариця, також повинні були падати ниць. Але княгиня Ольга не стала й перед імператрицею на коліна, вона тільки вклонилась, за нею схилили голови, вдарили чолом всі руські жони.

І знову, як і в Золотій палаті, княгиня Ольга вітала імператрицю, знову жони київські поклали перед троном дари – емалі, чудові лунниці, скриньки з риб’ячого зуба, а імператриця дякувала княгині за її дарунки. Тоді за завісами заграли два органи, і під мелодійні їх звуки імператриця Єлена і її невістка Феофано вийшла з палати, а опоясана патрикія ще з кількома жінками у прополомах повела руську княгиню до Кентургія – великого й високого залу, стеля якого трималась на шістнадцяти мармурових колонах.

Княгиня Ольга вже дуже стомилась, виходила чимало, за цей час ніхто з них не присів – їх водили, або ж вони змушені були стояти. Та, либонь, і самі господарі розуміли, що їхні гості змучились. Опоясана патрикія запропонувала княгині Ользі сісти в Кентургії й спочити, доки їх не покличуть до кітону [104] імператорів.

Княгиня Ольга сіла й одразу ж забула про втому. «Отепер, – думала вона, – буде нагода поговорити з імператором».

У покої з оббитими пурпурним оксамитом стінами біля невеликого позолоченого столу сиділа вся родина імператора: він сам, його дружина Єлена, син Роман з дружиною Феофано та ще кілька дочок.

Тут все було набагато простіше і, мабуть, краще, ніж у великих залах, де тільки що була княгиня Ольга. Там не вщухав гомін від людських голосів, музики, співів, там очі боліли від яскравого світла й нічим було дихати. А в цій палаті було тихо; кілька світильників, що горіли в кутках, заспокоювали очі; у покої широко розчинені двері на балкон, за яким видно алею чудового парку, ряд струнких кипарисів, залите місячним сяйвом срібне плесо Пропонтиди.

Коли княгиню Ольгу ввели до покою, імператор Костянтин, що встиг уже переодягтись і був у легкому колової [105], зустрів її просто, привітно.

– Я думаю, – сказав він, – що в наших палатах княгиня Ольга досить вкусила гіркого, і тому запросив сюди – попробувати солодкого.

На блюдах і в мисках, які стояли на столі, горою були насипані виноград, фінікійські ягоди, царгородські ріжки; чудові вази були наповнені садовиною, а корчаги вином.

За цим столом прислужували тільки знатні жінки двору, вони нечутно з’являлися із-за завіс, ставили на стіл нові й нові плоди, наливали вино й непомітно виходили.

Так у цьому затишному куточку Великого палацу почалась розмова княгині київської з родиною імператора Костянтина. Княгиня Ольга ще з Києва від священиків своїх непогано знала грецьку мову. За час вимушеного очікування в Золотому Розі вона вже вільно могла говорити і тепер досить впевнено відповідала на питання імператора і членів його родини.

А питань цих було багато. Княгиня Ольга розуміла, що вони нічого, зовсім нічого не знають про ту далеку країну, з якої вона приїхала, навіть не уявляють, яка вона. Смакуючи вино й закушуючи його ніжними плодами півдня, вони запитували, чи справді люди її країни ходять голі, а коли холодно – залазять у нори й вкриваються хутрами, чи справді в Києві приносять у жертву багато людей, чи живуть за Рифійськими [106] горами одноокі люди?

Не тільки члени його родини, – сам імператор Костянтин, який писав цілі трактати про Русь, не уявляв по-справжньому, що то за земля, які там живуть люди. Він чомусь вважав, що Русь живе лише на правому березі Дніпра, та й то тільки у його верхів’ях, а на лівому березі живуть якісь уси та ще хозари, він вважав, що печеніги володіють всім берегом Понту евксинського аж до Херсонеса з Кліматами [107] і всіма землями від Дунаю до Дону.

– Ні, імператоре, – відповіла княгиня Ольга, – Русь живе і на правому, і на лівому березі Дніпра, а печеніги – то тільки хмара, яка блукає на землях Русі.

– Чотири коліна печенігів, – почав імператор, – Халової, Явдергим…

Княгиня Ольга посміхнулась:

– Я знаю ці чотири коліна, і вони знають Русь… Але Русь має набагато більше колін, племен, земель. Русь споконвіку сидить над Дніпром і далі, аж до Крижаного моря, а печеніги тільки приходять і відходять.

І княгиня Ольга терпляче розповідала, яка справді є Русь, як живуть люди над Руським і Крижаним морями, коротко сказала й про звичаї, про віру, побут цих людей.

Усі дуже уважно слухали розповідь княгині Ольги і, як це було помітно, стежили не тільки за її розповіддю, а й за кожним рухом, словом…

Особливо ж уважно стежила, не одриваючи очей від неї, невістка імператора – Феофано. Від слів своїх і від багатьох людей вже тут, у Золотому Розі, княгиня Ольга чула історію цієї дівчини, що була розпусною дочкою шинкаря, а стала дружиною молодого імператора Романа. Сли ж говорили княгині, що Феофано вважається найкрасивішою жінкою світу.

Княгиня Ольга зараз пильно дивилась на Романа й Феофано. Вони, безперечно, були до пари одне одному: Роман – стрункий, як кипарис, мав чудові очі, світле обличчя, говорив тихо, вдумливо; Феофано ж нагадувала чарівну квітку півдня – вона була міцна, але водночас і ніжна, волосся її було темне, а шкіра обличчя й тіла нагадувала мармур, у темних очах грали невловимі вогники. Навіть коли вона сміялась, на її обличчі з’являлось щось хиже, зле.

Але не тільки це побачила цього вечора спостережлива княгиня Ольга в очах Феофано. Кілька разів, коли імператор Костянтин звертався з чимсь до сина Романа, княгиня Ольга перехоплювала погляд Феофано, яким вона впивалась у імператора. І чомусь їй здавалося, що то не невістка дивиться на свого свекра, а хижа, дика кішка, змія, – щось зловісне й страшне з’являлось у ці хвилини в очах Феофано.