Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич. Страница 43

Дві зірки, як здавалося йому, світились все дужче й дужче, не він, а вони дивились на нього, кликали, манили. З зусиллям він зрештою одривав від них очі, підводився, вставав, поглядав на повите нічною імлою поле, на могилу, на схилах якої то тут, то там просто неба лежали і вже спали гридні, глибоко дихав настояним на євшані й м’яті повітрям, знову лягав і склеплював повіки…

Та через короткий час очі його розкривались і чомусь одразу ж прикипали до тих самих зірок-сестричок. І здавались вони вже не зірками, а очима – знайомими, любими, рідними…

Засинаючи, княжич Святослав намагався пригадати, чиї очі нагадують йому ці зірки?

Пережив Святослав і ще одне – смерть свого вуйка Асмуса.

Він помер, як належить воїну, – рано, на світанні, коли роса стає такою важкою, що сама сиплеться з трав, коли у полі німіє все навкруг і владує одвічна тиша, коли сонце на сході починає піднімати із-за обрію супроти ночі блискуче лезо свого меча…

На світанні Асмус почув за Россю тупіт коня й свист і одразу ж тихо, щоб не розбудити Святослава, встав, узяв з собою кількох гриднів і помчав удалину, де ще стояла ніч і колихалися тумани.

Гридні повернулись і привезли з собою тіло Асмуса. Там, за Россю, в лугах, були три печеніги. Асмус із гриднями довго гнались за ними й скарали, але один із печенігів в останню смертну хвилину натягнув тятиву лука й послав стрілу, що вцілила Асмусу в серце.

Смерть Асмуса глибоко засмутила Святослава. Коли він стояв над його могилою, то відчував, що прощається не тільки з вуйком, а з чимсь більшим, із людиною, частку душі якої він увібрав у себе й нею жив.

«Прийми його, Перуне, у свої оселі, – думав Святослав, – а коли мені доведеться прощатися із світом, то хотів би померти так, як Асмус!»

Коли вийти за древню Родню [117] й стати край Княжої гори, над самим її краєм, де спіють нині хліба, буйно ростуть трави, цвітуть квіти, опадають туманами й знову пливуть над безмежними просторами хмари, – там і є могила Асмуса!

От про все це й думав княжич Святослав, стоячи в надвечір’ї купальської ночі біля вікна терема. І чомусь йому знову стало невесело, тоскно, чомусь захотілось залишити світлиці, де за день розпеклось, стало гарячим повітря, захотілось вийти разом з усіма на луки над Почайною, когось шукати і когось зустріти.

Бажання було настільки непереможним, що княжич не витримав, одягнув темне платно, накинув на плечі корзно, непомітно залишив Гору, перейшов міст і попрямував до Почайни.

2

Разом з іншими дворянами на свято Купала пішла й Малуша. Ще дома, в рідному селищі, любила вона свята; холодні, але гомінкі вечори Коляди, веселі дні веснянок, заквітчану вогнями ніч Купала, п’яні від олу й медів обжинки. Маленька дівчинка у подертій сорочці стояла тоді оддалік від усіх, боялась підійти до гурту, але їй було так радісно.

Свята в Києві ще більше вабили Малушу. Тут так багато вогнів, так клично звучали пісні! І все ж вона – проста дворова дівчина, а пізніше ключниця – і на цих святах стояла осторонь, боялась влитись у гомінкий, веселий натовп, де веселились і подоляни, і діти майстрів з передграддя, і навіть боярські та воєводські діти.

Вони завжди кликали Малушу погуляти з ними. Особливо кликали, просили піти з ними на свято гридні з Гори. Та й як їм було не кликати її? Вона вже не та маленька, худенька, перелякана дівчина, що тремтіла колись у лодії, що їхала, зщулившись під щитом, на Гору.

Малуша змінилася. Коли б батько вигадував їй ім’я тепер, то, напевно, назвав би не Малушею, а знайшов якесь інше слово – тепліше, краще!

Вона витяглась, була ставна, мала тугі, пружні ноги, виразно окреслені стегна, тонкий стан, у маленьких її грудях було ще щось дитяче, але разом і достигле – жіноче, збавне. Вона мала округле обличчя з устами, що нагадували пелюстки квітки, невеликий лукавий носик, темні брови й чудове русе волосся.

Але найбільше вражали її очі – карі, глибокі, живі, що від одного холодного слова могли затьмаритись, а від найменшого сонячного променя – засвітитись. Тільки на людях ніколи вони не були смутними, але й не світилися, бо Малуша жила на Горі.

У цю ніч, наблизившись до натовпу, Малуша забула про Гору й терем. Її охопило приємне збудження, вона стала в коло, що оберталось круг вогню. Разом з іншими дівчатами, міцно взявшись за руки, тікала, коли юнаки хотіли їх улоскотати. Коли ж дівчата й юнаки почали стрибати через вогні, Малуша довго боялась, вагалась, а потім скільки було сили в ногах побігла, одірвалась від землі, пропливла над багаттям, стала на ноги, але не зупинилась, а побігла далі, щоб зробити коло і, повернувшись, знову стрибнути через вогонь…

Так вона робила не раз. Купало – великий чародійник, і той, хто приходить на його свято, ніби випиває міцного вина. Малуша також сп’яніла, зникли кудись її страх і вагання, тепер вона була, як і всі, в полоні у Купала, у вирі любові.

А хіба вона не мріяла й не думала про кохання? За тяжкою роботою у неї не вистачало часу спочити, помріяти. Та вже не раз уві сні хтось нібито бажаний і давно знайомий приходив до неї в хлівину, не раз вона, жахаючись, прокидалась серед ночі, бо здавалося – тільки-но хтось був поряд з нею, пригортав до себе, схилявся, так близько світились, пломеніли його очі…

«Рятуй мене, Перуне, рятуй», – шепотіла тоді вона й торкалась рукою обереги – материного дарунка, богині Рожениці.

Зате тепер вона робила, як усі, і, як усі, могла дати волю душі своїй і серцю. Ще стрибок, ще один стрибок, ще один стрибок, Малушо, священний вогонь Купала очищає тіло, він наближає любов.

А коли дівчата почали заплітати вінки й пускати їх у Почайну, щоб запитати в долі, чи судилося їм мати пару, а якщо судилось, то з якої дороги, сплела вінок і Малуша. Хіба ж їй, як і всім, не цікаво було дізнатись, попливе її вінок чи потоне, знайде вона собі пару чи ніколи не знатиме любові?

Так, пустивши вінок на воду, й пішла вона понад берегом, пильно придивляючись, чи тоне він, чи пливе. Якщо ж пливе, то куди, до кого?

Вінок не тонув, він плив і плив, у пасмугах від вогнів, що грали на плесі, на воді вимальовувалось його темне коло.

І раптом Малуша побачила, що хтось невідомий з’явився перед нею, а далі схопив її за руки.

– Хто це? – сполохано крикнула вона.

– Невже ти мене не впізнала? – почула Малуша знайомий голос.

– Княжич Святослав?

– Так, це я… А чого ж ти злякалась?

– Я прийшла з дворянами поспівати й стрибати, пустила свій вінок, пішла за ним…

– То добре, Малушо… Сам Купало привів тебе сюди…

– Ой ні, княжичу… Це – нещастя, тут так темно… і я вже піду назад до вогнища. Там усі дворяни…

– Ні, ти нікуди не підеш…

– Чому, княжичу? Як же так, що я нікуди не піду…

– Так, Малушо! Сідай ось тут, на кручі, і я сяду біля тебе…

Вона сіла, бо княжич не випускав її руки. його рука була така дужа й гаряча. Сіла вона й тому, що не могла перемогти зваби цієї неспокійної, тривожної ночі…

Якусь хвилину мовчали. До них долітали звуки купальських пісень, тихий сплеск води, чиїсь голоси в темряві, але все це було так далеко.

– Ти віриш у долю? – запитав Святослав.

– Вірю… ні, не вірю! – знітившись, відповіла вона.

– А для чого ж ти пускала вінок? Адже хотіла знати, куди він припливе?

– Хотіла.

– Отже, ти віриш у долю. Вірю в неї і я. Так мене навчив Асмус.

– Але доля, княжичу, обдурює, їй не можна вірити.

– Ні, вона не обдурює, – впевнено сказав він, – і їй вірити треба.

Випустивши руку Малуші, Святослав довго сидів і дивився на чорне плесо, немов міг там щось вчитати.

– Ти колись думала про мене? – раптом запитав він, обернувшись до неї, і вона побачила його освітлені вогнями очі й вуста. Тільки ці очі й вуста тепер не були злими, як у теремі на Горі, а такими, які бачила уві сні.