Святослав - Скляренко Семен Дмитриевич. Страница 81

3

За островом Григорія Дніпро робився широким, повноводим. Тут береги його не перетинали високі гори, не обривались над плесом кручі, не врізувались у воду й жовті коси. Понад Дніпром з обох боків зеленими мурами тяглись плавні – хистка болотяна низина, де росла тирса, в якій вільно міг сховатись кінь, де сплітались у непроникну сітку корчуваті дуби, липи, вільшина, верби й лози.

Тільки ген далі, обабіч Дніпра, шуміли пісками кучугури, увінчані купками сосен. Сосни ці, неймовірно високі, з голими стовбурами і шапками гілля нагорі, нагадували дозорців, що, як владні хазяїни, довгі віки стояли й стоять над Дніпром, дивляться й запам’ятовують, що робиться в далекому полі й тут, на Дніпрі.

З лодії князя Святослава було видно, як подекуди від берегів Дніпра в глибину плавнів тікають вузькі рукави; за ними голубіють тихі затоки, там від них відходять нові рукави. Куди вони тікають, хто там є, де їм кінець – ніхто не знав. Княжі вої ніде не зупинялись, лодії їх поспішали на південь.

І от нарешті Дніпро ще раз зімкнувся між двох високих берегів, ніби хтось пробував загородити тут йому шлях. Лодії якийсь час пливли між горами, а тоді перед очима воїв відкрилась така безмежна широчінь, такий неосяжний голубий простір, що захопило дух. «Море», – подумали молоді вої.

Але це ще було не море, а тільки гирло Дніпра – Білобережжя, останній місток між Дніпром і Руським морем. Білі береги, до яких рвалися заморські гості і де люди з Русі перед далекими походами востаннє прощались з рідною землею.

Влітку ці береги не бували порожніми. Праворуч від Дніпра, до самого Істра, тягнулись землі угличів і тиверців. Вони виїжджали сюди і торгували тут, на Білобережжі, з заморськими гістьми. Ліворуч від Дніпра недалеко були й Клімати, де жили греки-херсоніти – хитрі, меткі, спритні люди, що завжди тут перехоплювали гостей і вміли краще, ніж угличі й тиверці, торгувати.

І зараз, тільки лодії князя Святослава з’явились на плесі, вони на швидких конях прилетіли з поля й стали на берегах. Проте коли херсоніти дізнались, що на лодіях ідуть не купці руські, а вої, то одразу підтягли попруги у коней, сіли в сідла й тільки пил звівся за ними в полі.

Князь Святослав стежив, що ж робитиме Калокір, побачивши своїх земляків, і був певен, що він, зустрівши їх на Білих берегах, поцікавиться тим, що робиться в Кліматах, перекаже щось батьку в Херсонес.

Але Калокір десь сховався й не виходив з лодії, поки на берегах були херсоніти. йому, здавалось, було навіть прикро, що тут з’явились його земляки. Тільки тоді, коли херсоніти сіли на коней і з гиком полетіли в поле, Калокір вийшов на берег, щоб розім’яти кості.

«Важко жити людині, яка не має ні роду свого, ні рідної землі», – подумав Святослав.

І коли Калокір підійшов до князя, без толковинів запропонував йому походити на косах, бо він, мовляв, має щось сказати, князь Святослав не схотів іти з василіком. Він сказав Калокіру, що має багато діла з воями, а говоритиме з василіком вже в Болгарії.

Калокір довго після цього стояв сам на сліпучо-білій косі, схожий у своєму темному одязі на високу жердину, і все дивився й дивився на безбережне море, на хмари, що виникали на обрії, на хвилі.

Надвечір усі лодії зібрались на Білих берегах. Ще завидна вони переїхали до острова Елферія [148], щоб там безпечно налити повні бочки прісної води, оглянути перед далекою дорогою щогли, реї, вітрила.

Наступного дня дуже рано, тільки денниця запалилась у небі, на лодіях підняли укоті, поставили вітрила. Під свіжим вранішнім вітром, ніби чайки, що розправляють крила, лодії одривались одна по одній від Білих берегів, виходили ключами у безмежне Руське море.

Свіжий вітер зі сходу не вщух за ніч. На тлі темно-синього неба, на якому ще палахкотіли зорі, вималювались обриси щогл і вітрил. По морю далеко лунав тривожний переклик людських голосів, в уключинах рипіли весла.

Зробивши широке півколо, лодії розгорнулись по чотири-п’ять у ряд і, то підіймаючись на високій хвилі, то разом з нею поринаючи вниз, подались на захід.

У цю передсвітанкову годину море, ніби стомившись від безугавної шаленої ночі, було роздратоване, зле. На сході ледь-ледь прорізалась золота смужечка світанку. Низько над морем мчали розірвані на шмаття хмари. З шумом і плеском з глибин моря вставали й вставали буруни, пориваючись кудись вперед, летіли, вирували розлютовані хвилі. Вони бризкались холодною солоною водою, збивали сіру піну. А над самими хвилями, часом торкаючись крилом води, летіли сполошені чайки й скиглили: «Ки-и-ги… Ки-и-ги!..»

Раптом небом пропливли спочатку бузкові, далі рожеві, а потім голубі пасмуги. Враз згасли, ніби провалилися в безодню, всі зорі, тільки одна із них – така ясна, зеленкувата, як дорогоцінний камінь ізмарагд, – ще спробувала трепетати, ніби спіймана в сітку риба, і також зникла. Останні шматки хмар росою впали на хвилі, небо стало чистим, голубим, вітер дихнув теплотою, на море впала тиша – злягли хвилі, замовкли чайки. І тоді край неба спалахнула, загорілася і встала золота корона, ще якась мить – і корона перетворилась на розжарене багряне коло, ще якась мить – і над обрієм уже сяяло сонце, таке гаряче, таке сліпуче, що на нього боляче було дивитись…

На лодіях у цю хвилину ніхто не спав. Хто з дружинників прибирав у човнах, хто порався біля вітрил, хто лагодив зброю – чистив щит, гострив спис, одточував меч, а хто готував страву, – але всі вони, як велів покон, встали, коли сонце з’явилось на обрії. Бо сонце – це дарунок богів, це – життя, це – радість, щастя. Вої промовляли слова молитви:

Князь Святослав, що тільки-но вмився свіжою солоною водою і що так само, як і всі його вої, стояв у цю хвилину на носі лодії, чув, як лунають ці слова, і душу його пройняли трепет, радість, щастя життя.

4

У той час, коли князь Святослав на п’ятистах лодіях, маючи тисяч двадцять воїв, плив Дніпром, а далі Руським морем, вої земель Русі, яких було тисяч тридцять, на чолі з князем Улібом і воєводою Свенелдом прямували до Дунаю суходолом.

Тут, у полі, їм треба було стерегтись печенігів, чотири орди яких пересувались тоді між Доном і Дніпром, ще чотири блукали над порогами і на правому березі Дніпра на чолі з каганом Курею.

На своїх маленьких, але жилавих і невтомних конях печеніги хмарою пересувались у полі, де не було доріг, на ніч ставали улусами, до яких на той час підтягались кибитки з жонами, дітьми й скарбом. А на ранок тільки самотній димок, прим’ята тирса та кінський кізяк залишались на місці, де вони стояли.

Вої Русі, звичайно, не боялись цих орд, не страшно було б, коли б вони натрапили й на всі ці орди разом. А все ж, починаючи від самого Києва, далеко попереду, так, що її навіть не було видно, їхала, розсипавшись широким півколом, сторожа. Їхала сторожа й понад самим берегом Дніпра, а також і на захід від війська, й край поля. По двоє, по троє на конях прямували вони в полі. Коли бачили десь високу давню могилу, пускали коней у трави, самі ж виходили на вершину і довго, приклавши руки до чола, щоб захиститись від сліпучих променів сонця, дивились у далечінь.

Широке, безмежне поле лежало перед ним. У цю весняну пору було воно свіже, пахуче, все застелене травами, всіяне квітами. У долинах, розкиданих ген по всьому полю, ще стояли озера від талих снігів, на берегах їх хилились під подихом вітру і шуміли комиші, по землі там повзла молода, соковита гусятниця, у якій у найбільшу спеку можна було остудити ноги. Вище ж по полю хвилями грали трави, між стеблами жовтими й червоними вогниками жевріли тюльпани, колихались голубі гіацинти.