Заплакана Європа - Доляк Наталка. Страница 11

Бідолашна дівчина обмірковувала, що його робити. Вона конче має бути вдома до восьмої чи дев’ятої години. Інакше її рідні про все здогадаються. Можна було подзвонити додому, придумати щось, але перезбудження не сприяло логічному й холоднокровному мисленню. Жужа будь-що мала покинути це трикляте місце. У коридорі на стіні сумно хизувався надщербленою поверхнею телефон-автомат, очікуючи на свої дві копійки. Люся подзвонила Каті, яка мешкала у цьому районі.

– Катько! Мені потрібна твоя допомога… Принеси теплий одяг і взуття до… гінекології.

Катя не розпитувала, що до чого.

– Буду о пів на восьму.

– Добре! – Люся вплелася в радісне очікування.

Аби не викликати підозри про заплановану втечу, пацієнтка прогулювалася коридором, ні на хвилину не випускаючи з поля зору вхідні двері, в які час від часу заходили відвідувачі, що приносили передачі рідним. За п’ять хвилин до сьомої біля дверей з’явилася товста санітарка із зв’язкою ключів.

– Зачиняємо! – пробасила, проходячи повз пару молодят, що сиділи в кутку.

Відвідувачі заквапилися і почали цілувати своїх жінок.

У Люсі стало серце, вона підбігла до санітарки.

– Чому закриваєте? Як? На ключ?

– А ви думали, ваші кобелі цілу ніч тут вештатимуться? – прорекла чоловіконенависниця.

– А чому в сім? Чому, припустімо, не у вісім чи бодай о пів на восьму? – не вгамовувалася Люся.

Санітарка, не вважаючи за потрібне відповідати на такі тупі питання, мовчки подивилася на годинник і почимчикувала до підсобки. Уже з дальнього краю коридору почувся остаточний вердикт:

– За три хвилини повертаюся і зачиняю!

Люся вдивлялася в довгий коридор, звідки мала з хвилини на хвилину з’явитися ключниця, переводила погляд на останніх відвідувачів, за якими зачинялися двері. До приходу Каті було ще півгодини…

Жужа, вмить ухваливши ризиковане рішення, вискочила на засніжене подвір’я й дременула щодуху за трансформаторну будку навпроти входу до лікарні. Опинилася по кісточки в снігу. Чула, як за довгу мить зачинилися двері, як провернувся двічі ключ у щілині, почала відчувати тілом свіже повітря. Серце тріпалося, сльози душили, ноги мерзли. Дівчина стояла, хапаючи дрижаки, прикрита легким квітчастим халатиком, який видавався надто легковажним посеред лютої зими. Зненацька відчайдушність залишила її, Люда відчула себе нікому не потрібною, кинутою, обманутою, хворою. Їй заболіло всередині, ніби різонуло ножем, тоді вихлюпнуло, стекло цівками по оголених ногах, розтопило червоним білий сніг…

Подруга підійшла до дверей лікарні на десять хвилин раніше запланованого. Люся перевела погляд на неї, коли почула, як хтось щосили шарпає двері раз, другий. З-за будки донеслося: «Катя! Я тут!» – і Катя шмигонула на голос. Не на жарт злякалася, побачивши Люсю в такому жалюгідному стані, але нічого зайвого не питала. Жужа, обтерши пекучим снігом литки, вдягала лижного костюма, черевики на босу ногу і в’язану шапку, не переймаючись, як вона виглядає у чужих речах.

– Завтра тобі все привезу, – кинула й пішки подалася додому.

Перше, про що запитали батьки, коли увійшла до квартири, було: «Чому так пізно з роботи?», – й відразу: «Де твоє пальто?» І хоч Люся зовсім не думала дорогою про те, як виправдає свій зовнішній вигляд, на питання негайно знайшла відповідь:

– Після роботи вирішили піти на лижах покататися. Мені колеги дали костюм. Я дуже стомлена… Наганялася… Піду спати.

Уночі Люся прокинулася від того, що її била пропасниця. Температура зашкалювала за сорок. Нестерпно боліло всередині. Дівчина корчилася й затискала рота рукою, аби не стогнати. Перелом прийшов під ранок – біль стишився, тіло розслабилося, сон пом’якшав. Молодість врешті-решт перемогла.

Швеція

Микола з кожним днем перебування на борту плавучого притулку дедалі більше замикався в собі, не обтяжувався розмовами з похнюпленою дружиною. Бубонів прокляття, лежачи на верхній полиці, не звертаючись ні до кого конкретно. Час від часу брався вчити англійську, прикладаючись до шкільних підручників, які притяг із дому. Психологічна напруга та нерозуміння між подружжям підсилилось ще й завдяки тому, що чоловік не гребував відбирати у дружини її двадцять щотижневих крон. Гроші повільно, але впевнено перекочовували до його кишень.

– Потрібно мати бабло на кишені, – «по-фєнє ботав», відмовляючи Жужі, коли та просила видати п’ятака на купівлю шоколадного батончика.

На борту біженського притулку, по різних його закутках, стояли автомати з ласощами, чіпсами, пивом і напоями на кшталт кока-коли. І ті дрібні крони, які отримували біженці, закономірно мігрували в ці автомати. Саме через вітрину такого кіоску Людочка вперше познайомилася зі «Снікерсом», як їй ввижалося, найкращим взірцем людського винахідництва, божественним і неповторним продуктом, замінником будь-яких земних задоволень. З постійністю, гідною людини клінічно залежної, взялася виносити власну зарплатню та обмінювати її на цукерки. Складати «бабло на кишеню» чоловік вирішив саме після того, як тижневі Люсині гроші були «з’їдені» нею впродовж двох днів.

Після тотальної заборони вільного споживання ласощів жінка вмить склала таємний і мстивий план контратаки. Кардинальні дії полягали у вичікуванні моменту, коли чоловік засне. Зі звірячою гостротою слуху прислухалася зі своєї нижньої полиці до його дихання. Коли воно ставало рівномірним, коли не було чути жодного поруху, навшпиньках підкрадалася до піджака, який висів на цвяхові, вбитому у стіну, легенько, аби не зчинити шуму, запускала долоню в кишеню, неухильно дивлячись на чоловіка, вартуючи, щоб той не відкрив ненароком очі й не побачив її негідну поведінку. І ось, коли холодна п’ятикронова монета затиснута у жмені, жінка прожогом вилітає з каюти й мчить, не спиняючись, до заповітного «Снікерса».

Шоколад заковтує, не відходячи від апарата, раз по раз озираючись. Вона стоїть, зіщулившись, як невеличкий хижий звір. У такі хвилини сльози душать майбутню маму, але вона ковтає їх, солоні, перемішуючи з солодкою патокою, арахісом і товстим-товстим шаром молочного шоколаду.

Люсю мали везти до лікарні на медичний огляд. Напередодні візиту ввечері вона неабияк насолодилася, похлюпавшись донесхочу в загальному душі. Їй, як єдиній представниці жіноцтва на кораблі, було видано ключ від душової, яким можна було замкнутися зсередини. Жінка чула, як до кімнати стукали й грюкали охочі чи то помитися, чи подивитися на оголену натуру. Вона лиш задоволено всміхалася та гучніше співала чудернацьку пісеньку, яка вмонтувалася їй у мозок, бо щоранку нав’язливо звучала з притулкових гучномовців.

Наступного дня прокинулася вдосвіта. Кімнатка ще не встигла добре освітитися сонцем крізь іржаву дірку-ілюмінатор. Почувши легкий стукіт у двері, бадьоро виборсалася з постелі. Цієї миті зрозуміла, що до лікарні їхати зарано. Стукотіння, що почалося легеньким шкрябанням, змінилося на гучне гамселення ногами по залізних дверях.

– Хтось стукає, – пошепки повідомила чоловікові, добряче перед цим потрусивши його за плече.

– То відчини. – Микола зі сну не зрозумів жінчиної тривоги.

Жужа вмить виконала наказ чоловіка. До кімнати увійшло двоє офіцерів поліції.

– Збирайтесь! – наказав один із них.

– Куди це? – обурився був Коля з верхньої полиці.

– Без коментарів, – лаконічно відповіли поліцейські й тут-таки вийшли у коридор.

Людочка кинулася до дверей, аби міцніше їх зачинити, але не змогла, бо страж закону вставив між дверима й опалубкою ногу в масивному чорному черевикові.

– Він тримає двері, – знервовано констатувала Жужа.

– Інструкція, – пояснив Микола, похапцем змінюючи одну футболку на іншу – чисту й не таку пожмакану, як нічна. Продовжував патякати, нацуплюючи штани: – Один турок мені казав, що шведи ось так приїжджають, коли мають перевозити в інший табір.

– У інше місце перевозить поліція? – Людочка мала рацію, адже поліція цим не опікується.