Заплакана Європа - Доляк Наталка. Страница 17

– …коли вколов ефедрин недезинфікованою голкою, то у мене сталося зараження, – з захопленням розповідав колишній моряк. – Відкачували довго, але, як бачиш, змогли врятувати мені життя. Після того я не колюся…

– Я дуже задоволена, – хотіла надати фразі іронії, та слова проголосилися з радістю, голос бринів схваленням.

«Що це зі мною робиться?» – злякалася повної втрати самоконтролю.

– …Чоловіком мене зробила наша піонервожата. Мені було тринадцять, а їй двадцять п’ять…

Зізнання виливалися відрами. Микола довго мовчав, і тут його прорвало на одкровення. Жужа втомилася вислуховувати нескінченну «сагу», тому запропонувала піти у кіно.

– Давай почнемо усе це з понеділка чи хоча б від завтра.

Цього дня вони дивилися дурнувате кіно, їли несмачне морозиво, каталися на холодних гойдалках у дворах, Микола носив Люду на руках, сміявся, був веселим і невимушеним. Людочка навіть почала радіти, що усе так складається. «Колись доведеться виходити заміж. То чому й не за нього? Ми вже так довго разом. Я усе про нього знаю… Стоп!!! Я зовсім нічого про нього не знаю… Ну, і добре», – такими були думки майбутньої дружини Миколи Васильовича Бабенка.

– Стоп! – вигукнула Люся, чим злякала Колю. – То це я буду Людмилою Бабенко?

– Аякже! – гордо повів.

– Ні, я не згодна… – подумала й навідліг махнула долонею. – Хоча чому б і ні?

Це був останній сумнів щодо одруження. Далі пішли суцільні приготування до весілля та майбутнього сімейного життя.

У неділю вранці-рано наречений з’явився на очі батькам своєї обраниці. Ірина Романівна та Олег Тимофійович стояли посеред кімнати, не знаючи, як правильно поводитися, що казати, врешті-решт – куди подіти руки. Микола вручив скромного букетика з трьох гвоздик мамі й потис руку татові. Людочка припросила всіх сідати.

– Та навіщо ті церемонії, – перехопила вона ініціативу. – Ми прийшли офіційно повідомити, що вирішили одружитися. Я піду поставлю чайник, а ви поговоріть.

Перед виходом із кімнати заявила:

– Ніяких розмов про роботу, лише про щось відсторонене, – давала сигнал Миколі, аби той не почав розповідати про свої «плавання», жінок, що були в нього на суднах, наркотики й таке інше.

Він-бо міг і таке втнути. Швидко впоралася з чайником та прислухалася до розмови. Хоч як вона стовбурчила вуха, нічого не чула, з вітальні не долинало жодного звуку. Вирішила негайно розбурхати компанію.

– Миколко, йди мені допоможи, – гукнула з кухні солодко-ласкаво.

– Вони дивляться на мене, як на бидло, – набундючившись, поскаржився пошепки, як тільки підійшов до Люсі. – Вони мене не люблять.

– Вони тебе не знають.

– То я їм розповім…

– Не треба…

– Що з того, що я не дуже гарна людина? Що з того?

– Тихо, Колю. Не починай.

– Я нервовий. У мене нервова система ні к бісу… А вони на мене дивляться. У мене здоров’я підірване довготривалими рейсами… наркоти…

– Бери чайник й уперед, – прошипіла.

Закохані випливли на очі батькам з відчайдушними усмішками.

– Як думаєте святкувати-відзначати? – запитав тато, й від напруги на лобі виросла велика краплина поту. Ірина Романівна миттєво передала чоловікові хустинку. Він із усмішкою й дякою витерся.

– Зараз нічого не дістати… – додала мама.

– Ми не прагнемо робити гучне весілля. Лише розпишемося, – Людочка зиркала то на батьків, то на майбутнього чоловіка, намагаючись зрозуміти, що вони думають з цього приводу.

– Так це ж добре! – вигукнули водночас чаювальники, щоправда, з різними інтонаціями.

На цьому й порішили – ніякого весілля, краще гроші… Дядя Олег та тьотя Іра (так тепер називав їх Микола, попри те, що їм бажалося, аби той звертався на ім’я та по батькові) намагалися до кінця аудієнції зберігати статус-кво. Та, коли Микола нарешті залишив їхню оселю, разом накинулися на свою дівчинку з питаннями щодо його сім’ї, освіти, місця роботи.

– А він не зек якийсь? – запитав стурбовано тато.

– Чи не п’яниця? – це вже мама.

– Ти бачила його батьків? – обоє.

– А який у нього зріст?

Після цього безглуздого маминого питання Жужелиці почали сміятися й скакати, схопившись за руки, як у старі добрі часи Люсиного дитинства. Тато цілував Людочку, мама гладила її по голові. За п’ять хвилин, міцно обнявшись, вони плакали, стиха схлипуючи. Кожен тужив за своїм. Тато за тим, що дочка йде з-під його крила, мама, що скоро будуть онуки, й вона стане, о Боже, бабусею, Людочка плакала за втраченою свободою, за неможливістю щось змінити, а також від страшного відчуття, що нічого більше не залежить від неї, лише від долі, лише від фатуму…

Нова родина

З предками Миколи домовитися було значно складніше. До того ж лише зараз Люся дізналась, що вся родина нареченого живе не в Мурманську, як він стверджував до цього, а в одному із сіл Вінницької області. Коля не поспішав показувати нареченій своїх родичів. Через чотири дні після того, як молодята подали заяву до РАЦСу, наважився запросити Люсю до квартири сестри. З пам’яті Жужі ще не вивітрилася згадка про першу їхню зустріч. То було невдовзі після Люсиного з Миколою знайомства, коли парі доводилося блукати по чужих квартирах-кімнатах-дачах для вдоволення сексуальних потреб. Якось Коля запропонував піти до Олени. Мовляв, вона з дітьми поїхала до родичів – можна повеселитися в порожній квартирі. На лихо, сестра повернулася додому раніше (карма незапланованих повернень висіла над головами закоханих повсякчасно). Коротше, шукачі пригод були застукані на гарячому. Олена, яка перебувала в стані постійного емоційного виснаження через проблеми з власним чоловіком та його численними коханками, вилила баняк злості на Люсю. При цьому Микола у проголошених прокльонах не згадувався. Дівчині дісталися майже всі знані нецензурні епітети – синоніми слова «сука», деякі занадто хаотичні словотворення з використанням лайки предків-татар і фізичні потурання, як то штурхання у груди й спину. Микола вдавав, що нічого не відбувається, нахиливши голову додолу, пропонував Люсі швиденько вдягатися і не звертати уваги на скажену сестру. Людочка намагалася натягти білизну, але Олена смикала за спіднє, наказуючи дітям хапати вбрання «сучки» й викидати на подвір’я з балкона. Малі, галасуючи й розмазуючи шмарклі по мармизах, виконували накази істеричної матінки. Врешті-решт, «прошмандовку» виштовхали до під’їзду в пальті на голе тіло та одному черевикові, другий полетів за Жужею, мало не влучивши їй у голову. Кавалерові вдалося вдягнутись і вийти з квартири неушкодженим. Він люб’язно запропонував Людочці позбирати її речі у дворі. З балкона на них продовжували сипатися прокльони від жінки та горіхи-квасоля від її дітлахів. Після інциденту ні Микола, ані тим більше Люся не згадували про те, що у когось є сестра. І ось тепер вони повинні йти до неї на оглядини.

– Може, ти якось сам? – запитала Жужа, увійшовши до будинку Олени.

– Пішли. Спочатку ти постоїш під дверима, – помітно нервував наречений.

– Ти боїшся її? – Люсі ввижалося, що сестра от-от накинеться на них з-за кутка.

– До чого тут Олена? – скривився, як середа на п’ятницю. – Там мої старі приїхали…

– То й що?

– Вони не такі, як твої.

– То й що?

Микола залишив Люсю біля запльованого й розписаного матюками сміттєпроводу, перехрестившись, увійшов до незамкнених, лише прочинених, оббитих брунатним дерматином дверей. Людочка, затамувавши подих, прислухалася до того, що робиться всередині. Вирішила підійти ближче до дверей і навіть наважилася прикласти вухо до шпаринки, аби добре розчути, про що йтиметься.

– Колька! Миколо! Коляша! – заволали, ніби з гучномовця, відразу кілька жіночих голосів.

Людочка відсахнулася, ніби отримала 220 вольт, прожогом кинулася на місце біля сморідної труби, звідки доволі чітко сприймалася трансляція з квартири. «Боже, він там оглухне!» Враз, як Люся це подумала, почула, що і її коханий спілкується на таких самих децибелах, що й усі. Спочатку говорили про поросят, картоплю, бабу Марину, якогось кривого Гєну. Тоді один із пронизливих бабських голосів раптово прорізав ефір: