Вогненне око - Ульяненко Олесь. Страница 14

Власне, вона може цього не помітити по дорозі назад, важка од випитого; млосно втягуючи прохолодне повітря (знову осінь?), вона недбало притискатиме до себе, вдаючи розгублену дівчинку, жмут білих чутливих, із білими м'ясистими вухами пелюсток лілей і сумно, піднімаючи груди тривожним подихом, думатиме, що ці квітки зів'януть десь позавтра. А коханці, коханці перевалюються кабанчиками, труться боками біля її дверей – тягнуть знову до освітлених, мов трупарні, кабаре, де лампи яскраво вистрілюють безколірними блискавками, то переходять у малиновий, то чорний морок першостворення світу западає у залі, випорожнюючи й без того пусті голови. Це дратує, їй двадцять чотири роки, вона вродлива, але не певна своєї вроди. Вона відверто нудьгує. Ця хвороба опосідає її, коли за тиждень біля її дверей проходить замалим не кабінет міністрів. Всього вдосталь, дещо вона навіть пересилає додому, так далеко, що пам'ять вириває лишень запацьорені шибки та бусола над загнилим од давності ставком. Іноді їй вдається обдурити саму себе; тоді вдає, що вона в пошуках праці: у неї з'являються чорні провали під очима, кидаючи тінь загадкового і витонченого, нещодавно підміченого нами або вами виразу; тонкі пальці, де видно голубі жилки, з облузаним манікюром дрібно тремтять, перебираючи шлейку сумочки. Вона рвучко заходить в ошатний офіс із мармуровими колонами, бо чогось так задумалося, спало на думку добродію N, і не за браком досвіду, а він мав якісь культурні знання з архітектури, щось із природознавства, а головне – колись у початковій школі, а потім у ПТУ проходив за підручником історію Стародавньої Греції; отож вона проходить між мармуровими колонами, кидаючи винуваті погляди довкруж, зі знанням одразу вирізняючи дріб'язок; натомлено зітхнувши, сідає у зачовгане крісло і стулює ноги, заголивши кругле коліно у строгій чорній панчосі, і погляд нічого не промовляє – жодного натяку, – лишень втрачена ніжність та білий відчай.

Віддамо належне тій добі – пережити б або дожити цей час, – її відразу помічають. Вона за легким, ледь помітним порухом голови присадкуватого добродія, в якому вичитує

далекого свого земляка, йде до нього, і за півгодини, сьорбаючи каву, вони розбалакують, не те щоб як давні знайомі, але досить тепло, напрочуд сімейно і по-домашньому. Отож вона п'є каву з добродієм, що вибудував цей новий Парфенон, з паном, нікчемно обдуреним, зіпрілим у малиновому піджаці, з витертим блідим обличчям, де загніздився, вкручений повтором часу, страх перед майбутнім; тоді несподівано і рвучко, паленіючи, але з досвідом у таких справах, пані робить добродію мінет, запиває ковтком «Боржомі» антибіотик, клацає защіпкою сумочки і йде, полишаючи лоскотати кошлаті ніздрі густим серпанком польських парфумів. У коридорі вона комусь зверхньо посміхається, перехоплює візитку, з лету назначає побачення, але час невблаганно обрізає її роки – вона забуває, де та вулиця, який трамвай прямує маршрутом, звідки тільки-но повернувся. Вдома пані підраховує гнучкими пальцями грубі банкноти, кладе до нічного столика, й істерика безсонних ночей її не проймає: снодійне, найменш токсичне, запите ковтком десять разів профільтрованої води, відносить пані в теплі обійми демона ночі. Зранку вона, щоб розбуркати себе й апетит, ковтає натщесерце пігулку вітаміну С, закрапує очі якимось зіллям, чистить – рівно півгодини – зуби, залазить у ванну, париться, напівсонна, розрожевіла, з кожним порухом губки геть забуваючи про вчорашню пригоду, – їй багнеться чогось іншого, але вона не знає, чого. Вона п'є чай після ванни – аж до вечора, напівлежачи, курить, поставивши попільничку, обклавшись рожевими подушечками-думочками. Вона так довго нудьгує, бездумно продивляючись телевізійні новини. Там вона вишукує давніх і недавніх знайомих, дивуючись крізь нудьгу, підмуркуючи пробудженому жіночому марнославству: як ото вона могла спати з таким ідіотом, дарма що міністр, ха-ха-ха! – радше він міністр балалайок.

Тоді вона з нетерпінням рветься до телефону – за хвилину пальчики з гладенько відшліфованими наманікюреними нігтями терзають білі контакти кнопочок: вона видзвонює давню подругу і втомленим, ледь не жагучим голосочком сповіщає, що бачила, уявляєш, такого от зама, чи пома, чи вріо міністра; якого? ти що, голубонько, а того року, пам'ятаєш, як він… З того кінця дроту нарешті розпачливо ахкало, і подруга, видно, була настільки дурна, що одразу, з ходу запропонувала пустити його в ліжко, позбавляючи приємних хвилин спілкування нашу недавню знайому; подруга цокотіла, що економічна криза зжерла всі її заощадження, з цим почалися непорозуміння: чомусь пропали знайомі і друзі й таке інше, мені б, золотце, твоє щастя, не придурюйся. Наша знайома, муркаючи, лагідно обриває подругу, цмока в трубочку зі словами «там хтось прийшов», і завітає в гості, «але ніякого лесбійського кохання», – подруга злегка затинається, «ні, вона вже забула, і їй не до цього, ну, пока і цьом». Пані повертається до телевізора, закурює чергову цигарку «Давідофф», але за півгодини на неї находить щось; вона намагається його спекатися, аж мимоволі їй широко роздуває прозорі ніздрі відчуття чергової пригоди. І що їй – у послужному списку пані кришнаїтський монах, кілька буддистів, не виключено, що не один юхтовий негр ділив із нею ложе, а ще, може, не виключено, індійський князьок із берегів Гангу: пройдена дорога, що зі смаком згадується, – ох, екзотика проглянутого фільму, тільки вона затямила одне: що там, за далекими морями, ніхто не чекає, яка б вона заворожлива й гарна не була.

Обслуговуючи, прошу вибачення, кохаючись із міністром, чи замом, чи помом, вона до точності повторює рухи, інтонацію голосу, десь зливаючись у безмежних просторах пам'яті з тим, що колись звалося щастям, і пані впевнено експлуатувала оте давнє, так, аж міністр, зам, пом зама пускав соплі і засинав щасливою дитиною, не згадуючи про свою мегеру дружину. Потім? Надто шаблонно, грубо, нахабно, так здуру можна загнати все людство, поділивши на солдатів і проституток, жіночок, зобов'язаних народжувати вже стрижених клишоногих бійців. Ні, шановні, це стиль життя, вимушений, але за будь-яких умов дає задоволення. Проти цього не попреш; тут несила чіпляти якісь ізми… А ми й не хочемо… Ну, то коли буде час і натхнення, поговоримо окремо на цю лоскітливу тему.

І в неї вирішувалося на користь міністрів, навіть колишніх, – що воно буде з цими стриженими хлопчиками, вчорашнім, так би мовити, гумусом, – може, їхні авто оздобляться гербами, на кшталт англійських карет у енному сторіччі, а мо', їх догризатимуть щуки в запліснявілих водоймищах Київського та Черкаського морів, зашитих у пластикові торби, що їх тупоголові кримінальники гачками витягуватимуть з муляки; невідомість завжди лякає людину – ту, що летить «боїнгом», мандрує пішака, сидить і канючить милостиню у підземці чи в черговому офісі. Тріск новеньких зелених банкнот забиває лущання самотини у вікнах. Але були ще істотніші причини – це свята маса чутливості, що надихала її перемогу: так, у пані ще живе жінка. Ці стрижені хлопчики з опущеними загрозливо чолами на перших порах запалюють її до щасливого реготу, але далі насувається інше – вони віддаляють кипучою енергією її молодість. Інша справа – міністр. Першим ділом міністр прудко, як для тоненьких ніжок, шмигає до кухні, – черевце у нього туго обтягнуте жилеткою: він нюшить, торохкотить бляшаночками, скляночками, занурює палець у слоїк зі сгущеним молоком, облизує білим шерехатим язичком (вона-бо знає, що язик як наждак); сумним поглядом зляканого мопса дає знати пані, щоб вона зателефонувала куди слід. Він всідається, зручно вмостивши відвислого задка в одне з крісел, соваючи в нетерплячці ручками й ніжками, ковтає липку слину, а хвилини тягнуться непомірно довго, – нарешті, ось нарешті під'їздить лімузин, і драбкуватий молодий чоловік – у три заходи – заносить печене, смажене, запломбоване, закручене до кімнати; пані мляво, під прищуватим колючим поглядом добродія міністра, що розстібає вже жилеточку, кинувши прямо на підлогу піджачка, – ух, який сибарит, – розпаковує.