Вогненне око - Ульяненко Олесь. Страница 18

Настирливо, як той гнійний жук, що розгрібає лапками послід, обридливо, з жахом набуваючи досвіду, влазив Віталій до різних політичних угруповань. Перед ним відкривалася яскрава панорама вбогості. Шукачі справедливості мали одне обличчя, – видавалося, ніби хтось невидимий накупив або викроїв однакових штанів, а горопашна природа без розбору сипонула пригорщі запалених, струмуючих кварцем адреналіну очей. Вожді їхні нагадували висушених біблійних китів, готових проковтнути п'ять мільйонів Йон; запалі щоки рухалися, мов боки витягнутої на лід рибини, вони підозріло нюшили новоприбулих, наче вигнані з античного пекла цербери, і в комп'ютерних мізках уже вкладалися одним рядом сіоністський заколот, сексуальна неповноцінність, ослабла, проте ще дужа рука Москви. Вони ходили, світячи випнутими колінами, всі, як один, заклавши руки за спину, холодні, повні торжества значущості, тримаючи голову на тонких шиях, обмотаних зміями шарфів, з вухами, повними вати й сірки, дослуховуючись до своїх підлеглих, що, здавалося, зовсім не потрібне. Іноді до гурту вскакував дженджик у білому костюмі, затиснувши брунатну течку під пахвиною, – на вождів падала безликість, адреналін зі шкідливою, з медичного погляду, швидкістю плинув заіржавілими каналами. Вони підскакували, виструнчувались навшпиньки, дотягувалися до плеча.

Молодик, розстебнувши ґудзики на жилетці, розкинувши ноги, обтираючи піт, оповідав щось довго й заплутано, зовсім без змісту. Віталій сторожко ловив кожне слово, а щойно дженджик поглинався грою, – зіскакував з місця й горлопанив про рівність, братерство, об'єднання нації, про аналоги безкровних революцій. Що правда, то правда – говорив він з неабиякою майстерністю. Кити витягували хустки, потай шмаркалися, косячи поглядом на прибульця в костюмі з течкою. Дженджик схвально кивав головою, вклякаючи, дивився на Віталія, потім ледь помітним порухом підкликав до себе вождя, в якого підборіддя ховається за рожевим випещеним зап'ястям. Цієї миті Лящ видає розпачливий крик смертельно зраненого оленя, – за півгодини молодий чоловік у білому костюмі повинен влаштувати мініатюрний бенкет, «фуршет». З гуркотом поруйнованого рейхстагу мрії падають із черепа в шлунок Лящеві. Він заплющує очі, гризе пальці, а спершу намагається забитися до кутка. їх, спочатку чемно, а далі буцаючи в спину, виштовхують на вулицю. Взимку така річ для Ляща була немислима. Тут він скидався більше на філософа-натураліста, проте на високе слово Лящ здобувався лишень у поезії. Віддамо, пролітаючи над цим містом, йому належне. Причмелено збуджена ця дивна пара чвалала холодними й ворожими до синяви вулицями, розгрібаючи строкатий натовп. Лящ задивлявся на огрядних, задастих молодиць, цмокав язиком «ти ди, яка в неї срака»; пара ця пірнала в морок підземного переходу. Там, у гущі невдах-учителів, скелетоподібних від виснаження й голоду аспірантів, п'яниць-літераторів, калік з різними ступенями інвалідності, Віталій з Лящем виливали жовч образи.

Тут, виставивши пляшку горілки, можна до сходу сонця наступного століття започатковувати нову релігію, називати себе Джузеппе Гарібальді, Че Геварою, Томасом Мором або на лихий кінець – Грушевським. До хрипоти, випльовуючи разом із слиною цілі кавалки промов, гасали, ошпарені, переходом, зазиваючи, закликаючи, ненавидячи й люблячи. Днями, пересичені голодом і холодом, вони вирушали в свою безконечну подорож чорними нутрощами міста. У більш-менш пристойних місцях, тобто в кав'ярнях та забігайлівках, де сопух комбіжиру й коньяку мирно уживався, з нього реготали, бо Лящ, гнаний марнославством, цим вічним двигуном усіх джиґунів, прилаштовував здорове своє тіло до берега якоїсь молодиці. І Віталій подався в народ. Різноколірне, пекуче для очей лахміття ринків, з баговинням товкотнечі люду, вже зваблювало під кінець осені іншим. Його зацікавила таємниця людської душі. Зовсім виснажений, – западало сонце у зиму, стягуючи в довгий лет птахів, – він заходив до пані, що мешкала в розкішних чотирикімнатних покоях, аби послухати її кволі балачки про невідомий світ нової знаті, заможних і багатих людей. Врода цієї пані не вражала його. Віталія зацікавила таємниця людської душі. Той світ, про який пані, приглушена тютюновим димом, оповідала, проходив повз нього кольоровою плівкою. Часом у балачці пані забувалася, доходила до таких подробиць, що, якби був на його місці Лящ, то не забарився б цибонути в ліжко. Пані напівлежала, уткнувши пухку щічку в кулачок, золото засмаглої шкіри проти нічної лампи видавалося Віталію восковим. Вона не говорила про безконечність болю, про відчай, проплакані очі, про зламані мрії, – бо впевнена була, що цей чоловік її не чує. їй було нудно з ним, проте це збавляло вечори, а то й ночі. Журним голосом вона проводила Віталія дикими садами, пробуркуючи свідомість, щоб розколошкати в ньому самця, але тут була зовсім інша історія. Той, кого вона зустріне, борсався на цю годину в смертельній агонії, без усякого сподівання вижити; його, без надії на рятунок, виловили рибалки, що били острогою рибу. Вона оповідала про чоловіків, яких любила, яких ненавиділа, за яких обставин вимушена була лягати в ліжко. Але це не відкривало таємниці.

Він вичавлював короткий, мов черв'ячок, спогад про Люську; далі стояла стіна, і розбити ту кам'яницю в нього не було бажання. Поволі, скрегочучи зубами, він виправлював пам'ять – скнів за кресленням. В якійсь брудній, подібній до буди залізничника кав'ярні його можна було застати, згорбленого, за дивним заняттям: як малює на білих серветках та клозетному папері гелікоптери. На останні гроші, щоб притлумити самотину, йшов до кінотеатру, на ті часи збезлюділого. Тут терлися поодинокі пари закоханих, тхнуло кислотою поту й сім'ям. Жаске дихання, чаклування рухів, голосів, готових стлумити власне збудження, з рипом відкривали для нього ще невідому силу цього життя. Він спробував познайомитись з маленькою, як мавпочка, в'єтнамкою – відчув жах, справжній німий і дикий жах, що пролізав у всі пори, розсипав тисячі душ ацетиленовим вітром над стійбищами людського кишла, бив дробом у гнійники людських вікон. Він, не дочекавшись кінця сеансу, з розстебнутими штаньми, під матюки контролерки, кинувся східцями на мокрі вулиці, розмахуючи руками, кличучи Шмулєвича. Він борсався сльозливими вулицями – кидало із закапелків в обличчя мокрі газети, листівки, лускали у вухах злинялі знамена різних кольорів. Він задихався у ядушних випарах. Тоді вперше, окутаний несподівано сизою хмарою, він дістався під'їзду, укоханий спокоєм, що розігнав кривавий холодець з-перед очей, – побачив неосяжний простір, на ньому корабель, а на палубах ходили люди, манекенні обличчя з дірками ротів хилиталися прямо перед очима; відтак він одійшов далеко, в голубі простори і побачив мармурові східці, а по них піднімався чоловік, одягнений у чорне, гарний з лиця, – але обличчя, очунявши, Віталій не запам'ятав.

Він ладен позбутися того, – з дня на день займало його щось тривожне: підбиралося від паху, солодко крутило кістки, й він почав заглядатися на жінок. Його проймав потяг до жіноцтва, зайнявши уяву білим спалахом; проте Віталій примудрявся прикрутити це до липоти подій. Він блукав по місту, хекаючи, з пагорба на пагорб, у пошуках нових облич; він жадібно ловив кожен порух, шелестіння спідниць, вечірніх суконь; вухо ловило модуляції голосів, – запам'ятовував, втесував до пам'яті, як вони стояли: обіпершись чи розставивши ноги, випнувши в радості живота; чи йшли, зігнуті горем, турботою, злиднями, освітлені ліхтарями й місяцем під вітринами або по довгих коридорах казенних приміщень, де тхнуло дорогою шкірою крісел, цигарковим димом, одеколоном; у затишних валютних кав'ярнях, куди він потрапляв завдяки Шмулєвичу, губили свій шал і погляд; магазин коштовностей відкрив крижаний спалах їхніх очей – це й зовсім несподіванка. Його не цікавили їхні прекрасні очі, розрізи, гідні поетів Середньовіччя; стегна, груди, що чекали його рук, уст. Віталія займало – що ними рухає? Де той рушій, що кидає тих, які дали клятву одним, у ліжка до чужих чоловіків; як їм вдається за допомогою рожевого шматка тіла шугонути на саму вершину зіпхнути заплилого у власному смальці політика? Оце колючкою вп'ялося в мозок, проштрикнуло свідомість, стало найболючішою темою. По закінченні університету він дістав таке-сяке місце інженера в напівприватній конторі й дрібну платню, – але, привчивши себе до життя зовсім не побожного, він став витрачати заощаджені на кіно, на сніданках і вечерях гроші по дешевих борделях, де тхнуло блювотиною, дешевим вином, сивухою. Його зігнуту постать, натомлену, загибілу, схололу, що здавалася над столиком масною плямою, у вельветовому піджаку, притрушеному на спині лупою, – радісним писком зустрічали повії. За півроку економлячи, а здебільша користуючись своїм природним умінням подобатися, він перепробував усіх в окрузі. Проте таємниця людського існування ще більше запнула очі. Він нюшив майданчиками, дубів під дощем, під бадьорі марші недоростків у рябому гакі; захеканий, мов проповідник сектантської церкви, який відшукав ключ до істини, летів у смердоту завулків, ближче до студентських та робітничих кварталів, де пара брудними клубками од вивареної картоплі та іржавих оселедців зависала над червоними горбами домів, як і впродовж кількох минулих століть, – зазирав сорокою до гурту замусолених, куцих піджачків, у розкриті викоти домогосподарок, зачаровано задивлявся на їхні каріозні роти, слухаючи музику лайки, беззмістовне торохкотіння, прокльони, брудні, як у бродяг і вантажників. Він пив з їхніми чоловіками сивуху – очі їхні, залиті жовтим перегаром, злякано тремтіли цятками зіниць, як потрапляли на кістяки балконів, завішені пелюшками, латаним ганчір'ям, рейтузами; кислий протяг ворушив на облисілих тридцятилітніх черепах кущики волосся, схожого на куряче пір'я.