Вогненне око - Ульяненко Олесь. Страница 22

А так… Так нічого не буває. Ви блукаєте, мов ті чужинці. Тримайте в пам'яті одне: до вас були мудріші, і вони влаштували світ; вам лишилося тільки відшукати… М-да-а…» – наразі Шмулєвич зупинився, наче щойно лиш нічого не говорив: кинув недопалка в безодню води, що шумувала попід фарбованими білими бордюрами, встромив руку до кишені плаща, тицьнув по двадцятці хлопцям, а сам, розвіваючи полами, подався через міст пішака, на той берег, де займалися вигорілими перлинами вогнів скляні шкаралупи хмародряпів, обгороджені бетонованими мурами.

Ще довго, мабуть, до останнього, Віталій бачив, пам'ятав його вузьку зігнуту спину серед видінь дня і ночі; події в палаючих містах не стерли вузьке обличчя з жовтком непорушних більм. По днях він зліг – прохворів, палений пропасницею, до зими. То він заставав себе у туалеті, ловлячи себе на тому, що тільки-но сидів за столом, а то йшов широкою вулицею спекотного літа, а з нього сипалися, попрогризавши дірки в тілі, жуки, скорпіони, сколопендри. В такі години, пошкрьобуючи протезами, приходила Санька, несучи обережно склянку з сірим смердючим варивом. Він бачив перед собою Люську і мацав за одвислі груди Саньку. Санька смачно плямкала, гундосила, закидаючи горішню губу з бородавками, що скоро зима. Шмулєвич пропливав, чіпляючись гілляками рук за муляку дна; очі його двома ліхтарями у каламуті лякали рибу. Шмулєвич жилець тут, прийшов навіки, і течія сплітає, розкидає гадюками кінцівки. Санька собакою терлася об Віталикове плече, наповнюючи комірчину кислотою перегару. Випав сніг. Сніг падав день, другий, третій. Сніг лежав на зупинках, дахах. Вікна затріщали від морозу. Лящ зник невідомо куди, як і Шмулєвич. Віталій пропадав по букіністах, де подибувалися самотні іноземці, що хотіли придбати якнайдешевше книгу якогось китайського філософа; в запустілих бібліотеках він веселив обслугу, стягуючи стоси книг з історії, уважно записуючи до товстенного гросбуха історичні події.

Він вивчав кабалістику й окультні науки; зороастризм і гіпноз давніх єгиптян; шумерські жертвоприношення й шаманство індіанців; парапсихологію та новітні містичні вчення, де, за словом одного професора, що його підтвердив інший, а доповнив третій, говорилося: якщо людині в міському транспорті наступили на ногу, то це все одно що бідоласі розчавив пальці увесь світ, – певно, це стосувалося зсунутої ненароком з п'ятого поверху цеглини на голову, криги з даху, п'яниці, котрий в електричці обблював вам піджака. Комірчина наповнювалася пергаментами, глиняними табличками, глобусами, секстантами, триногами, кришталевими кулями на срібних ланцюгах, бронзовими дзеркалами, сопілками з кісток, тростяними дудками, лапками засушених кажанів, заспиртованими людськими органами. За велику суму, позичену в Шмулєвича, Віталій придбав на блошиному ринку зуб Адольфа Гітлера. Продав того зуба дрібненький професор філології, який кохався в Ніцше, Шопенгауері й Гете. Шмулєвич, примруживши око, поцінував надбання, зараз уже національне, коротко: «На біса, такі гроші… попросив би – скільки хош навитягую у жмурів». Словом – чого тільки він не знаходив у вітчизняній історії, де ніяк не зводилися кінці з кінцями, що часом кидало його в істеричний вереск, і він гасав, мов ошпарений, по кімнатах Центральної бібліотеки, хапаючи за руки працівниць. Йому, всупереч затверділій думці, невтямки якось було, що князь Ігор чи Олег народився в точно окреслений літописцем день, а помирав між тим і тим-то роками, мов від затяжного грипу чи холери. Його бісили якісь натяки на події, приквітчані радше польотом фантазії писця, підігнаного князівським канчуком, всіма фібрами душі він прагнув відшукати велич народу, а натрапляв на казки, і то давні; навіть міфів, і тих усього кілька – міфом його запаленого мозку, мов чад, піднімалася сама історія. Він запитував, лякаючись води з крана: «Коли? Коли воно панувало, те царство справедливості, та країна золотого віку, про яку базікають підручники історії, оспівана письменниками?»

Скидалося на те, що хтось злий пожартував над ним, над його народом, і, коли не стало сили ворушити запилюжені архіви вітчизняної історії, він жадібно накинувся на літературу Заходу і Сходу. Проте тут його оглушила, загнала в глухий кут холодна точність у викладі подій; перед ним запалахкотіли рясні вогнища інквізицій, численні війни, пронумеровані, з повним викладом подій; Схід злякав його м'якою жорстокістю; жовтолиці піднебесні царства викликали у нього дикий захват, що змінився нападом депресії. У перервах, затягнутий у невідомість жахом, він бездумно списував аркуші паперу, мережачи поля кресленнями гелікоптерів. Гелікоптери заходили на селища, гелікоптери сідали на міста; гелікоптери висаджували десант на тубільний острів. Він не їв, не пив. По тижню сухого голодування, коли він ледь переносив тіло на зігнутих ногах, до рук Віталію потрапила книжечка середньовічних алхіміків, – накопичене в голові знання, радше інформація, вибухнула яскравим сонцем: пожувавши цвілої каші, він кинувся до магазинів скуповувати колби, реторти, всіляке хімічне причандалля. Він скуповував усе, про що тільки вичитував у підручниках з алхімії і магії. Трактати від Марабіса до Каліостро, придбані за кошти Шмулєвича, забили комірчину. Теорія закінчилася тим, що доктор навідріз відмовив у кредиті. І Віталій взявся за працю: розтоплював віск, свинець, олово, мідь; дійшло до того, що поцупив запчастини від Саньчиної коляски. А як усе вибухнуло, вилетіли на вулицю вікна, половина причандаль і вся бібліотека. Довго, години зо дві чорні клапті сажі висіли над кварталом. Це зупинило на кілька днів роботу: з упертістю мурахи він зібрав нову лабораторію, бігаючи по смітниках, довбаючи кайлом мерзлу землю біля механічних заводів, де були груддя битої техніки. Проте матеріалу не вистачало, чогось головного, про що він мовчав. Він приходив до Шмулєвича, сідав на стільця, пив чай, а тоді піднімався і йшов до комірчини. Він перетопив, переплавив усе, що міг. Таємниця людського буття, блиснувши срібною надією, вислизала з рук. Його викручувало, ламало од болю кістки. В один з таких днів на відлигу дулося небо. Підперши одвірка, Шмулєвич із жалем звернувся до Віталія: «Ти знаєш, нам заробити на цьому можна. Я вкладаю капітал, ти виробляєш ЛСД, воно ще не завоювало ринок у цій країні. Спробуй… У тебе вийде. Хлопець ти здібний. А з владою… Влада така річ, що з нею можна поділитися, а значить, і домовитися». – «Відчепись. Сатанинські вигадки. Дурнуваті жарти. Завжди від тебе чортівнею пре. Держава загороджена. Краще скажи… Дай грошей на матеріали. Боже мій! Я вже близький до істини. Ось вона – поруч…» – Віталій крізь розчепірену п'ятірню подивився на сонце. Шмулєвич сорокою зиркнув крізь пальці, промуркав під носа, пересіпнув плечем: «Гм-д-а-а. Це серйозно. Значить, так: переганяй у колбах сечу, кажуть, вона багатша на матеріали. Вічний двигун незалежності там. Це точно». – І Шмулєвич, насвистуючи Верді, пішов.

Напевне, першою почула запах панянка в чотирикімнатних покоях. Вона тихенько спускалась, притримуючи куценький халат, світячи білими повними литками; обережно обходила, витягнувши по-зміїному голову, купи дрантя, що висіло порваними знаменами; якось дивно піднімала руку. Зупинялась, легенько погойдуючись, мов причарована якимось таїнством, на майданчику між поверхами, підтягувалася на кінчиках пальців, що викликало бурю нечуваної радості у чоботаря Галушки, змушувало його міцніше припадати до шпарини; вона, рожевіючи, струшуючи з плечей шовковисті волани волосся, повільно, раз по раз втягувала ніздрями повітря, притискаючи до грудей руки. Постоявши так, заколисуючись, вона йшла, тихо, навшпиньки, а запах тужавів, тягучими хвилями перебирався з поверха на поверх, руді випари проїли шпалери, скло затуманіло матовим блиском, а китайська порцеляна облущилася; сопух невидимою плямою розповзався, охоплюючи квартал за кварталом, розширював пори, і чоботар Галушка помітив – очі у мешканців цього стодвадцятиквартирного дому волого блищать, як у травні. Двері, крадькома прочинені, оголювали зблідлі плями облич; носи невидимих лиць втягували кислий, до солодкого в роті запах. За тиждень будинок наповнився звуками. Любовна колотнеча налетіла шквалом. Пси гарували по під'їздах. Безконечні тічки фанатично переслідували сучок. А доктор Шмулєвич гепав кулаком у двері до Віталія, волав: «Давай, малий, підбав жару!». Коли Шмулєвич повертався до кімнати, загилював ногою протези, випинав запалі груди, колошматячи по них кулаками, реготав: «Дайош! Дайош! Дайош ослобождєніє! Єсть вічний двигун самостійності!» – Санька гумовим кавалком перекочувалася по підлозі. Руді випари хвилями, бурунами ходили з поверха на поверх; дім здригався від шаленства любові й хіті. Тижнів зо два ніхто не ходив на службу, а Віталій палив щось у комірчині, – тиждень тинявся по лікарнях з дюралевим бідоном, виклянчував сечу по інтернатах; часом знайомі заставали його біля суспільних вбиралень, а то й бачили, як вештався під стінами Лук'янівської тюрми. Повертався він глибокої ночі і відразу брався за перегін. Голі жінки й чоловіки ладні скочити б на мороз і ганяти по вулицях. У це зимове шаленство, царство плоті включився дільничний, за ним і другий, з іншого кварталу. Супроводжувалося все те глухими вибухами в комірчині, снопами синіх іскор, іноді – оранжевим язиком вогню з кватирки; і коли трапився другий, рокований вибух, його, на щастя, не було вдома. Він тупотів набережною, грузнучи по коліна в снігу.