Вогненне око - Ульяненко Олесь. Страница 28

Проте він ще півдня блюзнірськи міркував, споглядаючи вичовгані історією лисини, нагороджуючи їх прищами завбільшки з палець від довгого статевого утримання. Чи, навпаки, – зманювали когось із хлопчаків. Ух, педофільство-слов'янофільство. Проте неминучість харкала на нього лозунгами: «До повної перемоги демократії лишився крок. Пане, ти подумав, з ким ти?» Віталія, мов прибитого, крутило закапелками; ламаючи горлянку посеред затхлих протягів, порожніх вулиць, горланив «Інтернаціонал». Проте істерика має зворотний бік. Він не складав пам'яті рахунку, коли це відійшло, – знову полюбив рідну кирилицю, одмахуючи куці кострубаті фрази до чергового зшитка, десь примостившись на лавці, за інерцією ще кленучи Кирила та Мефодія. Гріх який! І він зізнався перед усім світом, спокушаючи себе, мов роздираючи рану. Хоча навіть зараз, сонний, з висоти гелікоптера, не любив ні Кирила, ні Мефодія. А тоді він шанобливо, під прицілом невидимих очей, виписував черговий трактат. Розвіваючи шинелькою, з-за рогу випурхнув Шмулєвич: «Що, синку, пишем, граєм у романтику. Іншого місця ти для письма не міг вибрати…» – Губи доктора лукаво, солодко змійкою вигнулися в усміху; він мовив далі, натужно, ніби враз несподівано прибитий, пройнятий чужою бідою: «Ну й западло підкинули найсвятіші вам. Латина для вас стала що чортом… А? Уже б давно, кажу, були в Європі…» Віталій тремтів, судомно хапаючись пальцями за обшлаги шинелі, непритомніючи, а перед очима пропливало, виростало, ставало у зріст полчище вогненних архістратигів, жбурляючи каміння у перевернуту, спорожнілу мушлю міста, збиваючи новий заміс для нової нації. Ось вона народжується, смердючими хвилями обмиваючи облущені краї велетенського цирку. Чорні тіні сновигають туди й сюди, затягуючи напівживих, зотлілих, манекеноподібних, витягуючи з теплих ліжок, з борделів, із шинків, ресторацій – на перетоплення, переплавку. Справді – дороги твої несповідимі. Тьма і таїнство. Тільки Люцифер крижаним променем висвічує верхівки людських куполів, готових для замісу. Ембріон. Ангел Смерті розправив свої крила, дужим напором вітру жене натовпи поперед себе, підхоплюючи падалішнім листом. І вони слухняно вишикувалися, виставили заздалегідь виголені лоби, струнко на галереях уселенського торжища. Ось він, маленький і скривджений, проводить їх нагору, вище. На палубах у білих халатах походжають, перевалюючись пінгвінами, стюарди, розливаючи напої; красуні білопузими рибинами, що викинуті хвилями, пропливають повз німуючі обличчя музикантів; кавалери, одягнені в довгополі фраки, кольоровими хусточками відганяють спекоту повітря, що нерухомими стовпами зависла під синьокерамічним, пір'ям хмар облямованим, куполом неба.

Вони всі без задоволення їдять, не знаючи переситу; вони ходять під музику, повертають голови – очі крижаніють, натикаючись на палубу, мов казковий герой проходить повз пари, що танцюють, слухаючи одним вухом помічника, котрий дріботить поруч, осмикуючи рукав. Він сліпо, до солодкого задоволений… Шмулєвич щось кричить крізь марево синього туману. Віталій хоче захиститися від удару, весь напнутий ізсередини, проте удару не чути. Він опирається на стовпа, холоне нутром, – слизька від води вітрина. На відлигу. Місиво обличчя, на ньому жіночі очі. Вирвати б їх, брязнути об землю, щоб так не дивилися. Він настирно думає про пані, свою пані, котру лишив у чотирьох кімнатах, подібних до вокзалу. Туга, звіряча туга ядухою розпирає груди; по ліву руч сопе носом, скривджено якось, Шмулєвич: «Капітане, пора на дно, капітане…» – Чорна горлянка вічної ріки проковтнула цілі квартали, мости, дріб'язок островів – сонце назустріч вітрові чи вітер знявся в дику подорож. Дорога, вічна, як ця паща ріки. Люд попарно розбрідається каютами, що радше нагадують келійки монастиря. Віталик плаче, заламавши капелюха, судомно хапаючи повітря перепеченою горлянкою, тицяється, розбиваючи губи, носа до червоної крові, яка на липкому ліхтарному світлі блищить мазутом. Чиясь рука, потім тіло слизько борсається, чіпляється за нього. Двійко ворушких очей. Розчепіривши пальці, він хоче видерти ті очі. Жінка верещить. Пустирища прогинаються, чіпляючись за бадилиння хмари. Двійко жебраків, підлячком хихикаючи, випускаючи купу сизої пари поперед себе, біжать, грузнучи в снігу. Прожектори б'ють із верхівок, спрямовані чиєюсь жорстокою рукою, вихоплюють масні стіни, тічки скелетоподібних собак, що звиваються біля сміттєбаків. Табунець свіжовидобутих привидів зависає над Московським районом, штовхає в сутулу спину доктора Шмулєвича. Привиди тупцюють, мов малі діти, здіймаючи нестерпний ґвалт і вереск; пси наїжачують блохасту шерсть, стають кільцем біля сміттєбаків, щоб, бува, чужинці не зачепили їхнього хазяйства. Привиди ображено, косяком, витягуючись нитками, вулиця за вулицею, ринули до Центру, до яскравих реклам, до розбурханого, упрілого натовпу, щоб позалазити їм у печінки, серця, голови. Найбезпритульніші розбризкуються холодними чорними скверами, сідають на спини пам'ятникам, облизуючи цвілі спини їхнім коням.

Обидва вершники показують на схід, а мо', й подалі. Віталію чується, що звідусіль наїжджають машини служби безпеки; він кричить проти вітру, кличе Шмулєвича, але постать того розтоплюється сірчаною кислотою ліхтарів аж біля автобусного вокзалу. Крики розпачу не долітають до Шмулєвича: «Мене хочуть убити! Док… Док… Док…» – Віталій не чує під собою ніг, у руці чиясь рука, бреде наосліп, харкаючи слиною, повною люті, страху, ненависті: «Чекаєте, що й по вас прийдуть! Кому ви здалися! На кий ви комусь потрібні… Ха-ха-ха, ждіть, завтра прийдуть, а може, ніколи, ви тільки ждіть. По Пришестю всіх заберуть. Тоді ви не шпинатимете мене, що проскочив поза кимось…» – І він стогне, вщерть набирається хоробрості, виповзає на світло, здригається, наче хоче вивільнити руку від жінки, яка розповзається в очах плямою. Трамваї висипали на асфальт жовтогарячі букети іскор, реклами моргали, сонно, але по-панібратському. За годину місто прокинеться у восьмигодинну вічність, полишивши свої широкі простори для щурів, привидів, вигнаних королів із ПАР. Останній трамвай ударами коліс роздушує черв'яка надії, перетинає сонячну аорту. Рот наповнює гірка слина дилетантського голоду, – він стягує, мобілізує сили, клітина до клітини, своїх братів, в один клубок. Вузлика зав'яже хтось інший. А зараз-бо пам'ять борсається з голодом, мов на тому піонерському змаганні. І Віталій стогне: «Панно, панно, панно…» – порохнява обсипається зі стін, кружляє вихорами у вологому під'їзді, що нагадує відірваний сон.

З вузького вікна видно пустище, велетенську ріку, перетяту мостами, прохромлену списами барж і кранів. Вони простують до облущених дверей, – солодкий запах поту і смаженої капусти втягує в кімнату. Звуки ще якихось півгодини ворушаться зміями, а відтак пропадають, вислизнувши у шпарини. Вони не вмикають світла. Ліхтарі голодно всмоктують темряву кімнати, де всі стіни заклеєно акторами кіно, оголеними красенями і красунями з «пентхаузів» та «плейбоїв». Гарно. Жінка сидить на ліжку, і тільки за кільканадцять годин він чує її голос, тремтливий, мов заламаний на вітрі крик цесарки, – ознака вічно гнобленої людини. У неї зелені очі. Трохи каламутні. Вони ясніють, коли блідо-рожевий кисіль обличчя потрапляє на квадрат світла. Вона колись, дуже давно, підробляла в «Інтуристі». Чи знає він, що то за робота? Віталія трохи нудить, але він одігрівся біля теплобатареї, з виглядом старого джиґуна харкає на підлогу. Не влучає. Біла піна слини зависає на брунатному, з чорними підшивками, рукаві сорочки. Стегна в неї ще пружкі – це вгадується крізь тканину рожевої сукні. Сукня турецька. Першого ґатунку, як для цих місцин. Як звати? Аліса. Аліса боїться світла. За своє немічне тіло потерпає. Всі вони не певні своєї вроди, особливо ті, які доживають свою молодість. Віталій нюхає повітря. Аліса зводиться і через голову скидає сукню. Віталій підтискає ноги. Йому найменше хочеться зараз цього, голод проїдається крізь кишки. Але дарма. Аліса накидає халатик. З довгими полами, до самої підлоги. Зараз вона схожа на якусь ляльку з вітрин. Зникає на кухні. Лапонуло, бовтнуло світло. Погасло. Він бачить перед собою довгі цехи з горбами сірих верстаків. Люди нишпорять, мурашвою кишать, закіптюжені обличчя, роти щиряться двома рядами зубів. І Віталій думає про справедливість, про голод, про вчорашні мітинги. Це кидає його в холодний піт відчаю. Приходить Аліса. За стіною хтось шкребеться. Вона ніяково усміхається: «Це Гундар. Професор зоології. Він такий чемний, жах, каже: вот я вам, деточка, пірожноє пріньос… а сам… сам до ширіньки лізе», – і вони вже разом сміються.