Здібний учень - Кінг Стівен. Страница 45

Він поклав три пігулки до рота, запив їх водою, потім узяв ще три, потім — ще три... У палаті навпроти, через хол, він бачив двох дідів, що схилилися над нічним столиком і грали у крибідж. В одного з них грижа, Дюсандер це знав. А що у другого? Каміння у жовчному міхурі? Чи в нирках? Пухлина? Простата? Жахіття старості. Ім’я їм легіон.

Він знову налив води у склянку, але пігулок уже не заживав. Якщо він проковтне їх забагато, це може зашкодити його задумові. Його може занудити, і він їх виблює, що збереже йому життя для тих неподобств, які вигадають для нього американці та ізраїльтяни. Він не збирався вкорочувати собі віку, як hausfrau [35]у нападі істерії. Коли його нападе сонливість, він заживе ще. Так буде безпечно.

До нього долинув тремтячий голос одного з гравців: тоненький, тріумфальний.

— Чотири карти однієї масті на десять... п’ятнадцять на вісімнадцять... і джек у масть на дев’ятнадцять. Як тобі подобається така музика?

— Не кажи гоп... — не втрачав певності старий із грижею,— все одно я виграю. Я займу останню ямку.

Займу останню ямку, — подумав Дюсандер, уже сонний. Чудовий вислів — ці американці мастаки на ідіоми. Пошитися в дурні; мов у рота води набрав; йди ти під три чорти; мащене колесо легше крутиться.

Чудові ідіоми.

Вони гадали, що запопали його, а він збирається під самим їхнім носом зайняти останню ямку.

Раптом його взяла охота, і прийде ж таке в голову, залишити листа хлопчикові. Дюсандерові хотілося застерегти його, щоб він був обачним. Щоб послухав стару людину, яка зрештою переоцінила свої можливості. Йому хотілося сказати хлопцеві, що врешті-решт він, Дюсандер, перейнявся до нього шаною — дарма що ніколи його не любив — і що розмовляти з ним було краще, ніж дослухатися до плину своїх власних думок. Проте будь-який лист, навіть найбезневинніший, може кинути на хлопця підозру, а Дюсандер не бажав цього. О, місяць чи два він житиме, як на вулкані, чекаючи, що ось-ось до нього завітає поліція і почне розпитувати про документ, знайдений у банківському сейфі, орендованому Куртом Дюсандером (він же Артур Денкер)... та з часом хлопчик пересвідчиться, що він йому не збрехав. Хлопчик так добре тримався, що гріх робити щось таке, що могло б заподіяти йому шкоду.

Дюсандер простяг руку, — здавалося, вона сягала завдовжки кількох кілометрів — узяв склянку з водою і проковтнув ще три пігулки. Відтак поставив склянку на стіл, заплющив очі й вигідно вмостився на своїй м’якій подушці. Зроду йому ще не хотілося так спати, і цей його сон буде довгий. Він відпочине.

Якщо тільки не бачитиме сновидінь.

Ця думка його приголомшила. Сновидіння? Ні, о Боже, благаю тебе, ні. Тільки не сновидіння. Вони ж бо триватимуть вічно, від них уже ніколи не пробудитися. Тільки не...

Охоплений жахом, він силкувався прокинутися. Здавалося, до ліжка пнуться нетерплячі руки, щоб учепитися в нього; виснажені руки зі зголоднілими пальцями.

(Ні!)

Його думки урвалися, коли його огорнула якась чорна спіраль, і він погнався вниз тією спіраллю, мов з крижаної гори, вниз і вниз, в обійми сновидінь, хоч би які моторошні вони були.

Те, що він зажив надмірної дози снодійного, виявлено о першій тридцять п’ять ночі, а через чверть години констатовано його смерть. Чергова медсестра була молода дівчина, не байдужа до старечих, трохи іронічних залицянь пана Денкера. Вона залилася сльозами. Бувши католичкою, дівчина не могла взяти втямки, чому такий милий дідок, що вже одужував, зважився на такий вчинок, рокуючи свою безсмертну душу на довічне пекло.

26

У суботу в Боуденів усі ніжилися в ліжку принаймні до дев’ятої години. Того ранку батько з Тодом читали за столом, а Моніка, ще не до кінця прочумавшись зі сну — вона взагалі прокидалася на превелику силу — мовчки ставила на стіл яєчню, сік та каву.

Тод читав науково-фантастичний роман, а Дік заглибився у «Вісника архітектури», коли у двері стукнула газета.

— Хочеш, я принесу її, тату?

— Я сам.

Дік приніс газету і почав був сьорбати каву, коли, глянувши на першу сторінку, зненацька закашлявся.

— Діку, що сталося? — спитала Моніка і підбігла до нього.

Дік кашляв, похлинувшись кавою. Тод, здивовано звівши брови, дивився на нього поверх книжки, а Моніка почала гупати Діка по спині. За третім ляпанцем вона краєчком ока прочитала газетний заголовок, і рука її зупинилася на півдорозі, як це буває, коли грають у «статуї». Очі в неї скругліли, здавалося, ще мить — і вони брязнуть з очниць на стіл.

— Боже милосердий! — промимрив Дік Боуден уриваним голосом.

— Невже це... Я не можу повірити... — почала Моніка і затнулася. Її очі прикипіли до Тода. — О, мій любий...

Батько дивився на нього теж.

Похоловши, Тод обійшов стіл.

— У чім річ?

— Пан Денкер, — миркнув Дік, і це було все, на що він спромігся.

Тод прочитав заголовок і зразу все зрозумів. Жирними літерами в газеті було надруковано: «НАЦИСТ, ЯКОГО ДАВНО РОЗШУКУВАЛИ, НАКЛАВ НА СЕБЕ РУКИ У ЛІКАРНІ САНТА-ДОНАТО». Під заголовком видніли дві фотографії. Тод бачив їх і раніше. На одній був зображений Артур Денкер, на шість років молодший і багато справніший. Тод знав, що цей знімок зробив фотограф-хіпі, і що старий мусив його купити лише задля того, щоб він часом не потрапив не до тих рук. На другій красувався офіцер СС на ймення Курт Дюсандер, із ціпком, якого він елегантно (дехто сказав би — недбало) тримав під пахвою, та в кашкеті набакир.

Якщо вони мали фотокартку, зроблену хіпі, то, виходить, уже побували у нього вдома.

Тод перебіг очима статтю, мозок його шалено працював. За п’яничок — ні слова. Та невдовзі трупи знайдуть, і тоді про це знатиме весь світ. "НАЧАЛЬНИК ПАТІ НА НІКОЛИ НЕ ЗАБУВАВ МИНУЛОГО. ЖАХІТТЯ У ПІДВАЛІ НАЦИСТА. ВІН НІКОЛИ НЕ ПЕРЕСТАВАВ УБИВАТИ".

У Тода Боудена затремтіли коліна. Звідкись іздалеку долетів, відлунюючи, материн зойк: «Тримай його, Діку! Він непритомніє».

Слово непритомнієнепритомнієнепритомніє повторювалося знову і знову. Перед очима плавав туман; він ще відчув, як батькова рука підхопила його, і провалився в морок.

27

Розгортаючи газету, Ед Френч ласував данським тістечком. Він закашлявся, видав химерний, мов гуска, звук і виплюнув недожований шматок на стіл.

— Едді! — стривожилась Сондра Френч. — Чи з тобою все гаразд?

— Татко подавився, татко подавився,— весело, але трохи нервово заторохтіла Норма, після чого радо приєдналася до матері й заходилася гамселити Еда по спині. Ед майже не чув ударів. Його очі не відривалися від газети.

— Що сталося, Едді? — допитувалась Сондра.

— Це він, він! — заволав Ед, тицяючи пальцем у газету з такою силою, що прохромив її наскрізь. — Отой чоловік! Лорд Пітер!

— Боже праведний, що ти город...

— Це дід Тода Боудена!

— Що? Оцей військовий злочинець? Едді, так це якесь божевілля!

— Але це він,— майже простогнав Ед. — Всемогутній Господи Ісусе, це він.

Сондра Френч довго і пильно вивчала фотографію.

— Він зовсім не схожий на Пітера Уїмслі,— виснувала вона врешті.

28

Тод, блідий і прозорий, мов віконна шиба, сидів на канапі між батьком та матір’ю.

Навпроти сидів ввічливий, шпакуватий слідчий із поліції на ім’я Річлер. Вранці батько сказав був Тодові, що зателефонує до поліції, але Тод зробив це сам; голос у нього при цьому зривався, як тоді, коли він мав чотирнадцять років.

Хлопець закінчив свою розповідь. Це не забрало багато часу. Говорив він з механічною безживністю, що збіса налякало Моніку. Щоправда, йому було вже майже вісімнадцять, та багато в чому він був ще дитиною. Ця подія може залишити на ньому невитравний відбиток.

— Я читав йому... ну, не знаю, «Тома Джонса», «Млина біля струмка». Нуднюща книжка. Здавалось, ми ніколи її не закінчимо. Якесь оповідання Готорна — пам’ятаю, найбільше йому сподобались оповідання «Велике кам’яне обличчя» та «Молодий Гудмен Браун». Ми взялися були до «Нотаток Піквікського клубу», але роман йому не сподобався. Він сказав, що Діккенс тільки тоді смішний, коли він серйозний, а «Піквікський клуб» — твір пустотливий, та й годі. Найкраще в нас пішов «Том Джоне». Книжка подобалася нам обом.