Дiти пiдземелля - Короленко Владимир Галактионович. Страница 10

дити Валека і Марусю я був неспроможний. Якби я зрадив їх,

порушив слово, що дав, то не міг би при зустрічі підвести на

них очей від сорому.

РОЗДІЛ VII

ВОСЕНИ

Надходила осінь. Були жнива; листя на деревах жовкло.

Разом з тим наша Маруся почала хворіти.

Вона ні на що не скаржилася, тільки все худла: личко її

все блідло й блідло, очі потемнішали, стали великими, повіки

підіймалися важко.

Тепер я міг приходити на гору, незважаючи нате, що члени

«поганого товариства» були дома. Я зовсім звик до них і став

на горі своєю людиною. Підозрілі молоді люди робили мені

з берестка луки та самостріли; високий юнкер з червоним но-

сом крутив мене в повітрі, як тріску, привчаючи до гімнасти-

ки. Тільки «професор», як завжди, був заглиблений в свої

складні міркування.

Усі ці люди мешкали окремо від Тибурція, який займав

з «сім'єю» описане вище підземелля.

Осінь все більше набирала своїх прав. Небо частіше вкри-

валося хмарами, все навколо тануло в туманних присмерках,

і потоки дощу шумно лилися на землю, відгукуючись одно-

манітним і сумним гулом у підземеллях. Мені було дуже важ-

ко вириватися з дому в таку негоду; а втім, я намагався піти,

тільки непомітно. Коли ж повертався додому ввесь мокрий,

то сам розвішував одяг проти каміна, смирненько лягав спати

і філософськи мовчав під цілим градом докорів, що лилися на

мене з вуст няньок та служниць.

Щоразу, приходячи до своїх друзів, я помічав, що Маруся

все більше хиріє. Тепер вона зовсім вже не виходила наповітря, і сірий камінь — темне мовчазне страховище підземел-

ля — продовжував безперервно свою страшну роботу, висмок-

туючи життя з маленького тільця. Дівчинка здебільшого ле-

жала в постелі, а ми з Валеком намагалися з усієї сили роз-

важити її й потішити, щоб викликати тихі переливи її сла-

бенького сміху.

Тепер, коли я остаточно зжився з «поганим товариством»,

сумна усмішка Марусі була для мене майже такою ж доро-

гою, як усмішка сестри, але тут ніхто й ніколи не закидав

мені мою зіпсованість; тут не було бурчливої няньки, тут я

був потрібний — я відчував, що моя поява завжди викликає

рум'янець радості на щоках дівчинки. Валек обнімав мене, як

брата, і навіть Тибурцій часом дивився на нас трьох якимись

дивними очима, в яких щось мерехтіло, наче сльоза.

На деякий час небо знову прояснилося, зникли хмари, і

над просохлою землею, востаннє перед зимою, засяяли со-

нячні дні. Ми щодня виносили Марусю нагору, і тут вона

немов оживала; дівчинка дивилася навколо широко розкри-

тими очима, на щоках жеврів рум'янець; здавалося, вітер, що

обдував її своїми свіжими помахами, повертав їй частинку

життя, вкраденого сірим камінням підземелля. Але це три-

вало недовго...

Тим часом над моєю головою також стали збиратися хма-

ри. Якось, коли я, як звичайно, вранці проходив алеями садка,

я побачив на одній з них батька, а поруч з ним старого Яну-

ша. Старий улесливо вклонявся і щось говорив, а батько стояв

з похмурим виглядом, і на його чолі різко відзначалася

зморшка нетерплячого гніву. Нарешті він простяг руку, наче

відсторонюючи Януша з свого шляху, і мовив:

— Ідіть собі! Ви просто старий плетун!

Старий якось заморгав і, тримаючи шапку в руках, знову

забіг наперед і загородив батькові дорогу. Очі батька гнівно

блиснули. Януш говорив тихо, і слів його не було чути, про-

те уривчасті фрази батька долітали ясно, падаючи ніби уда-

ри нагайки.

Не вірю жодному слову... Що вам треба від цих

людей? Де докази?.. Словесних доносів я не слухаю, а пись-

мовий ви повинні довести... Мовчати! Це вже моя справа...

Не бажаю й слухати.

Нарешті він так рішуче відсторонив Януша, що той біль-

ше не насмів набридати йому; батько звернув у бічну алею,

а я побіг до хвіртки.

Я дуже не полюбляв цього старого пугача, і тепер серце

моє здригнулося від передчуття. Я зрозумів, що підслухана

розмова стосується моїх друзів і, можливо, також і мене. Ти-

бурцій, якому я розповів про цей випадок, жахливо скри-

вився:

У-ух, малий, яка неприємна новина!.. О клята стара

гієна!

Батько його прогнав! — сказав я, щоб утішити Ти-

бурція.

Твій батько, малий, найкращий суддя на світі. У нього

є серце; він багато знає... Можливо, він вже знає все, що

може сказати йому Януш, але він мовчить; він не вважає за

потрібне цькувати старого беззубого звіра в його останньо-

му барлозі... Але, малий, як би тобі пояснити це? Твій батько

служить панові, ім'я якого — закон. У нього є очі і серце

лише до того часу, поки закон спить собі на полицях; ко-

ли ж цей пан зійде звідти і скаже батькові: «Ану-бо, суддя,

чи не взятися нам за Тибурція Драба, або як там його звуть?»

І з тієї миті суддя одразу зачиняє своє серце ключем, і тоді

у судді такі тверді лапи, що швидше світ повернеться в інший

бік, ніж гіан Тибурцій вивернеться з його рук... Розумієш ти,

малий?.. Усе моє лихо в тому, що з законом вийшла в менеколись уже давно сутичка... себто, розумієш, несподівана

сварка... Ох, малий, це була дуже велика сварка!

При цих словах Тибурцій встав, узяв на руки Марусю

і, відійшовши з нею в найдальший куток, почав цілувати її,

пригортаючись своєю потворною головою до її маленьких

грудей. Я лишився на місці і довго стояв не рухаючись, під

враженням дивних слів дивної людини.

Незважаючи на мудровані і незрозумілі звороти, я чудо-

во схопив суть того, що казав про батька Тибурцій, і постать

батька в моїй уяві іце виросла, набула ореолу грізної, але

симпатичної сили і навіть якоїсь величності, але разом

з тим посилювалося і інше, гірке почуття...

«Ось він який,— думав я. — Та, проте, він мене не лю-

бить».

РОЗДІЛ VIII

ЛЯЛЬКА

Ясні дні минули, і Марусі знову погіршало. Хоч що ми

вигадували, аби розважити її, вона однаково дивилася бай-

дуже своїми великими, потемнілими й нерухомими очима,

і ми давно вже не чули її сміху. Я почав носити в підземелля

свої іграшки, але й вони розважали дівчинку лише на корот-

кий час. Тоді я вирішив звернутися до своєї сестри Соні.

У Соні була велика лялька з яскраво розмальованим

обличчям і розкішним лляним волоссям — подарунок покій-

ної мами. На цю ляльку я покладав великі надії і тому, від-

кликавши сестру в бічну алейку саду, попросив дати мені

тимчасово цю ляльку... Я так переконливо просив її про це,

так жваво змалював їй бідну, хвору дівчинку, у якої ніколи

не було своїх іграшок, що Соня, яка спочатку міцно пригор-

тала ляльку до себе, віддала мені її і обіцяла протягом двох-

трьох днів гратися іншими іграшками, нічого не згадуючи

про ляльку.

Враження від цієї нарядної фаянсової панночки на нашу

хвору перевищило всі мої сподівання. Маруся, яка в'янула,

немов квітка восени, здавалося, раптом знову ожила. Вона

так міцно мене обнімала, так дзвінко сміялася, розмовляючи

з своєю новою знайомою!.. Маленька лялька зробила майже

чудо: Маруся давно вже не вставала з постелі, а тепер по-

чала ходити, водячи за собою свою біляву доньку, і часом

бігала, як і раніше, ляпаючи по підлозі слабими ніжками