Марiя - Иваненко Оксана Дмитриевна. Страница 18

От одержав від них днями п'ятдесят карбованців. Давній борг, це коли їхали ще до Петербурга, напозичались. Звідки молодшому вчителю географії мати «вільні» гроші? Ледь дотягали від получки до получки. Тепер Марія Олександрівна одержує гонорар за свої оповідання і розплачується. Надіслав Каменецький. Певне, і закордонна подорож, і все життя їхнє на її гонорар. Що ж може заробити без служби Опанас Васильович? Та нема чого журитись, нічого, повернуться додому і влаштуються. Про неї стільки тепер говорять. Пишуть у журналах про її оповідання. Одні хвалять, інші критикують, але радісно, що хвалять саме ті, кому чесна молодь вірить — «Современник», приміром. Яка вона тепер? Змінилася? Петербург. Закордон. Вряди-годи маленькі приписочки в Опанасових листах. Освідчення в дружбі на віки вічні. Треба вірити. Вона ніколи не розкидалася словами.

А може, отак і буде — приписочки, а потім зовсім нічого. Невже він її ніколи не побачить? Це ж неможливо, неможливо.

— Ілько, та ходімо ж. Про що чи про кого ти так замріявся? Ілля Петрович почервонів, ніби спійманий на гарячому. Коло

нього стояв Петро Гаврилович Барщевський, теж близький друг Маркевичів, теж член їхньої колишньої «комуни»: щира душа, учитель за покликом, загалом хороший, свій.

Іллі Петровичу стало шкода, що завтра-позавтра він уже розлучиться з ним. Він сам волів перевестися до Чернігова.

— Ти наче й не радієш, що їдеш з Немирова у губерніальне місто, — вів далі Петро.

— Не знаю, — щиро і сумно признався Ілля Петрович, — мені здається, що мені тепер буде скрізь однаково.

Барщевський враз посерйознів, хотів щось сказати, та підійшли хлопці-випускники. Квапився потиснути руку колишньому любимому вчителю Тедзик Шуазель:

— Я привіз вам гору привітів з Києва, — мовив він. — Адже я розшукав усіх ваших друзів, і, певне, свента Марія допомагала мені в усьому — я дуже заприятелював з ними, — лукавий вогник блиснув у його гарних синіх очах.

— А на якому ж ви факультеті, Тедзику? — спитав Ілля Петрович.

— Уявіть собі, на юридичному.

— Що ж ви мене зрадили? У вас же ніколи й четвірки не було з математичних дисциплін?

— Саме тому, що не зрадив вас, — заперечив юнак, так само лукаво усміхаючись. — Я хочу досконало знати закони і права людства. Щоб боротися, треба знати ворогів. Чи не так?

— А ти думаєш, коли я йду на медичний, то я відступаюсь від своїх намірів та переконань? — обурено заговорив один з гімназистів-випускників. — Що ж тоді, вся надія на гуманітаріїв?

— Тихше ви, гарячі голови, — спинив їх Баріцевський. — Тут не місце для таких розмов. Я сподіваюсь, ви прийдете на нашу прощальну вечірку з Іллею Петровичем.

— Як, ви кидаєте нас? — загомоніли юнаки.

— Що ви, — усміхнувся Дорошенко, — я лише переводжуся до Чернігова, та й ви, хіба забули, розлітаєтесь хто куди. Але ж я ніколи не покину вас, а ви мене.

— Оце ви добре сказали, — палко мовив Шуазель. — Це правда, панове, куди нас доля не кине, ми тепер завжди будемо разом. І ніколи не забудемо немирівських вечорів, наших перших учителів, наших перших читань.

Хлопці пройшли з педагогами цілий квартал.

Увесь квартал займали будинки гімназії, досить нудні, звичайні провінційні будови.

Яким усе живим здавалося раніше Іллі Петровичу, навіть ці кам'яні будинки, а тепер це була наче якась примітивна, грубо зроблена декорація.

Далі йшли вдвох з Петром Гавриловичем. Не змовляючись, вийшли на околицю. На все Ілля Петрович дивився тут, як на декорації на сцені, коли вже вистава скінчилась, і актори розійшлись, і глядачі поспішають додому до своїх справ, і лише дехто ще не може отямитись під враженням баченого. А декорації ще стоять.

Отак і Городинь тече, і садки зеленіють, і солов'ї змагаються по садах, а наче все неживе.

Невже я її ніколи більше не побачу? Як же жити?

Петро Гаврилович теж зажурений. І що це за Немирів? Ніяк тут не затримуються люди! А йому було б шкода кинути і хлопців, і бібліотеку, не свою, а гімназичну, куди він сам за свої власні гроші купує цікаві книжки, виписує журнали, от уже і «Современник» усі читають. Він відчуває, що він тут потрібний.

— Хоч би іменин моїх почекав, — каже Петро Гаврилович докірливо. — Пам'ятаєш, як торік справляли? Невже отак ми їх більше не побачимо? — виривається раптом у нього.

Торік... Вони всі поїхали справляти Петрові іменини на берег Бугу за Соколець. Так уже велося. Там, над порогами, завжди пікніки влаштовували. Це добре Барщевський вигадав — свої іменини так само відзначити. Наймали кілька бричок, їхали з самоваром, закусками.

Яка краса там! Невже за кордоном забуде це місце? Велике каміння, що споконвіку стирчить з води, а вода між ним вирує. З одного берега — з Сокольця — сади густі, верби схилилися гіллям до самісінького Бугу, а на другому березі, над долиною, на зеленій траві розташовували пікніки, розстеляли килими, рядна Здіймалися скелі, і на одній скелі височіла церковка з дзвіницею. Наче аж у хмари, в небо впирався хрест на дзвіниці. І що найдужче любила Марія — це дзюркіт поточків, безліч поточків виринали скрізь із скель, чисті прозорі джерельця і там і тут немов розмовляли і живили. Куди оком не кинь, усе манить, і всі наче на якомусь іншому світі опинилися. Що там рай! Отут, за Сокольцем, був справжній незайманий рай! І одразу хотілося лише дивитися та бродити мовчки — лише до гомону порогів, дзюркоту потічків прислухатися... Та все ж таки треба було назбирати сухого бадилля для кострища, і головне — крутити морозиво. Це був «гвоздь» їхнього торішнього пікніка на іменинах Петра Гавриловича.

Який жах! Погода немов вирішила від заздрості до веселого товариства зіпсувати іменини. Завітрило. Похмарило. Часом і дощ збирався, та тільки бризкав і, немов зглянувшись, припинявся. От тобі й петрівочка-нічка!

Сиділи навколо вогнища, тремтіли від холоду і їли-таки морозиво! Ілля Петрович не насмілився, а безпосередній Петро, і.не замислюючись, накинув на Марію Олександрівну свою розлітайку, навіть докорив Опанасові, що той нічого не взяв. І всетаки співали, сміялись, було весело, навіть ще веселіше від такого незвичайного пікніка, і шкода було, коли найманий Мошка, відома особа в Немирові своїми кіньми, приїхав за ними, як було умовлено.

— Нізащо я не справлятиму цього року іменини, — похмуро сказав Петро. — І тебе не буде, і нікого.

Звичайно, поїхала вона, Марія Олександрівна Маркович, і нікого в Немирові не лишилось. Нікогісінько.

* * *

Усе відбулося як годиться — і прийом у замку, і прощальна вечірка.

Вранці Ілля Петрович одправив братика Марії Олександрівни — Митю Вілінського — із знайомим до Києва, до родичів, на вакації, як умовились раніше з Параскевою Дмитрівною, матір'ю Марії Олександрівни, і в його маленькій квартирці стало зовсім порожньо. Він залюбки займався Митею — це ж був її брат, і вона перед від'їздом і в листах просила про це. Вона більше відчувала на собі відповідальність, ніж мати. Тільки-но вийшла заміж — забрала хлопчика до себе. «Він не повинен рости в тій атмосфері», — колись сказала йому, і більше — ніяких подробиць. Вже від Опанаса знав, яку там атмосферу створив вітчим. А втім, Марія завжди до матері ставилась поштиво, з любов'ю, зі співчуттям.

Йому було добре, що саме на нього переклала свої обов'язки щодо братика. Це його не обтяжувало. Коли він влаштується в Чернігові, він переведе і Митю туди, він звик до хлопця, і вони удвох чекатимуть повернення Маркевичів.

Раптом він почув шелест листя, сильніший ніж від вітру, шурхіт. Хтось стукав гілкою у відчинене вікно.

— А, це ви, Тедзику! Заходьте, я відчиню зараз двері.

— Не турбуйтесь, якщо це вас не шокує... — Тедзик оглянувся і перестрибнув у вікно.

В руках у нього була гілочка бузку, від усього його вигляду віяло енергією, бадьорістю, весною.

— Чом же ви вчора не прийшли на вечірку? — спитав Ілля Петрович.

— Там же зібрались лише педагоги, я не хотів вносити дисонанс, мені хотілося побачитись з вами наодинці. По-перше, от вам подарунок, — він вийняв з кишені якийсь згорток, — це останні номери «Колокола». По-друге, живі привіти від ваших давніх і нових, яких ви ще наочно не знаєте, друзів у Києві.