Планета Фей - Микітчак Тарас Ігорович. Страница 58

Дороті не рухалася, здається, що поява винищувальних загонів ніяк не вплинула на неї. Вона не те що не боялася, а навіть не виявила ані найменшої стурбованості, а сиділа собі на перекошеному трапі і ловила примруженими повіками сонячне проміння.

— Як на мене, то Остап чинить дуже доречно, — Береговий покотився слідом за командором і за мить зник серед поламаних гілок.

Едмінгтон провела його байдужим поглядом і, чи то усміхнувшись, чи то зітхнувши, залізла назад в люк. Вона вирішила знову перевірити круговий обстріл "Сівею": краще нехай тебе підірвуть разом з цією купою металу, ніж заженуть в лісах, мов скаженого дикого звіра, краще вмерти, тримаючи палець на спусковому гачку, ніж з останніх сил втікати древнім лісом без надії на порятунок, а потім знесиленому і розбитому впасти під ноги ворогу. Може, її постріли дадуть шанс Тарасу, а він навіть не попрощався. Вони так негарно розлучилися, і нічого вже не можна виправити.

Але Дороті не встигла навіть сісти за пульт, як в люк застрибнуло кілька солдат у захисних костюмах і шоломах. Вони за мить скрутили її і повалили додолу. Один з десантників всадив під лопатку американки голку шприц-тюбика. Гнів застиг у напівзакритих очах жінки...

Береговий не біг, він просто повільно йшов по лісовій просіці, знаючи, що за його спиною біжить десяток міцних парубків зі зброєю. "Так, спокійно крок за кроком, як на прогулянці по алеям рідного міста, навіщо тепер втікати, нехай біжать вони, а ти повільно йтимеш. А потім хтось із солдат не витримає і вистрілить тобі в спину. Невже отак все й закінчується? Ніколи б не подумав, але зараз хочеться опинитися на Океані. Вони за десять метрів позаду тебе, чути їхні гупаючі кроки і важке дихання. Ніхто з них не гукне тебе, так ніби ти вже не розумієш людської мови, ніби з поверненням на рідну планету перестав бути людиною. Солдати — виконавці чужої волі."

Штурман групи підтримки різко розвернувся, викинув в сторону найближчої тіні руку, клацнув пальцями і голосно сказав:

— Паф!

Солдат відсахнувся від нього, а його напарники вистрілили, близько десятка ампул вп’ялися Береговому в плечі, груди, живіт. Він із зневажливою посмішкою опустив руку і похилився вперед.

Важко стояти. Від гострих голочок по тілу розливається вогонь. Яскраво-зелений квітучий світ зникає, і ти провалюєшся крізь нього вниз, у безпам’ятство. Тарас став навколішки, борючись із дією отрути. Він підвів голову в надії побачити хоч на секунду бодай який-небудь клаптик рідної планети, але його погляд вперся в темряву.

— Боже, перед ким я стою на колінах?

Солдати зупинилися за стовбурами дерев, спостерігаючи звідти за Тарасом. Зосереджені, напружені до краю, вони дивилися, як ослаблена і беззбройна людина борсається у траві, намагаючись встати і йти далі. Але Береговий так і не зміг підвестися. Він затиснув зубами якусь солодкувату травинку і вткнувся обличчям в плетиво коріння і трав. Щебечуть птахи, в останню мить йому здалося, що це не пташиний спів, і не птахи оспівують його смерть, а грає на скрипці прекрасна східна дівчина з чарівною посмішкою, і її музика — той човен, який понесе тебе по ріці забуття в благословенний край...

Здавалося, що СКЕУ ніколи не знайде його, що усі вороги залишились за зеленою стіною і вона вже нікого не пропустить слідом за тобою. Ноги ледь торкаються землі, пекучі гілки б’ють по обличчю, по руках, якими командор прикриває прекрасну фею. Залізні корені шмагають підошви ніг, але він все біг і біг вперед, притискаючи її до свого серця. Потрібно втекти якомога далі, забрати свою кохану від жадібних очей звихнених науковців. Навіщо вона їм, щоб мучити? Хай земля загориться під твоїми ногами, але ти врятуєш її від безглуздих досліджень.

Дихати все важче і важче, Шуминський набрав повні легені повітря і біг далі, глибше і глибше занурюючись у зелений хаос дерев, ліан, туману. Це не кроки чути позаду, це стукає в скронях твоє серце, адже ти біжиш швидше за всіх, і ніхто на Землі не зможе тебе наздогнати: жоден солдат, жодна собака, жодна куля, жоден злий погляд. Там, куди ти втечеш, не буде людей, там житимуть звірі, пухнасті і доброокі, там квітнутимуть прекрасні орхідеї — Аурі там сподобається, вона буде щасливою.

Земля, кущі, трава зникли і полетіли кудись назад. Остап побачив небо, обривисті береги, пінисту стіну водоспаду поміж ними і з розбігу влетів у прірву. Слідом за ним униз зірвались шматки ґрунту, купини соковитої трави і сухе гілляччя. Руки ще міцніше притиснули до грудей тіло феї і чоловік каменем увійшов у воду лісового озера...

Десятки солдатів зупинились на краю урвиська, переводячи подих після такої скаженої гонитви. Ще б кілька хвилин і втікача б наздогнали, а він зірвався мало не з-під самого носа переслідувачів. Дехто перезарядив свій автомат, бо ампули не ввійдуть глибоко у воду. Усі чекали, що втікач випливе зі своєю ношею на поверхню, але його не було, лиш на місці падіння по зеленувато-синій воді розходились нерівні кола, які змішувались з хвильками водоспаду.

Через хвилину половина солдат почала спускатись вниз, до води. До озера підійшло ще кілька загонів, а над його плесом зависли гелікоптери — і всі чекали, чекали.

— Невже він все-таки втік? — здивувався хтось із військових і відразу ж замовк, бо у нутрощах озера з’явилась розмита пляма, яка повільно піднімалась до поверхні води, куди її гнала течія від водоспаду. Ніхто не стріляв, бо командор сплив з глибини лицем донизу, розпластавшись на воді, немов розіпнутий на ній. Він був сам, більше темні глибини нікого не збирались віддавати.

По твоїх судинах замість крові тече кип’яток, руки і ноги перетиснені залізними пальцями, біснувата орда заповнює усю площу моторошного міста, з будинків якого через вузькі вікна на тебе дивиться смерть.

В очі б’є яскраве світло згори і щось мигає над тобою. Ти несешся по розпеченій річці обличчям вгору, бачиш стелю над собою, людей в білому. Вони в масках, в плексигазових скафандрах, в хімічних костюмах, прислужники Сатани — ти в лікарні. Світло стає нестерпним і Дороті закриває очі. Вона бачить, що сонмище виродків засмоктує її на велику площу нічного міста. Брудні, бридкі руки хапають її за ноги, за кисті, за волосся і тягнуть по болоту до центру площі, там лежать на дерев’яному помості купи хмизу, біля них стоїть стовп. Пече... Розгоряється ніч навколо. Маленькі уроди, каліки, горбуни лізуть до тебе, їхні пальці обмацують твої ноги, стегна, твій живіт, залазять під сорочку, торкаються очей, губ. Їхні кігті рвуть на тобі білий одяг, цей жалюгідний страшний натовп верещить від захоплення, коли смолоскипи освітлюють звільнені від подертої тканини білі груди, тонку талію. Палаючі погляди повзають по твоєму тілі і перетворюються на липкі руки, які стискують соски, рвуть губи, вдираючись у рот, заповзають поміж ноги. Дороті кричить, намагається заховатись під сухий хмиз, з якого капає масло, відчуває як кістляві пальці прориваються в її лоно... Обстеження триває...

— Відьма! Відьма! Відьма! Відьма! — реве площа.

Якась сила вириває її з цього жахливого натовпу. Все відбувається настільки швидко і нестримно, що його вже неможливо зупинити.

Дороті відчуває голою спиною і сідницями просмолену поверхню стовпа, який вростає в неї мільярдами дрібненьких корінчиків, вона не може відірватись від нього, вона намертво з’єднана зі стовпом.

Поміж біснуватим натовпом на високому помості стоїть біловолоса красуня, одягнена у мідь і вовче хутро. Вона схожа... Вона показує великим пальцем вниз, в її очах — погляд Даяни.

Вогонь набігає на стовп зі всіх сторін, і дим змішується з ревом людського моря.

Крізь дим, крізь оранжево-білі язики полум’я видно безмежний смерековий ліс...

Вона затихає і лікарі переглядаються між собою, а навколо них снують молоденькі медсестри, носячись з результатами аналізів арештантки.

У його руках кінець тонкого шнура, яким обв’язані руки білявої діви, котра стоїть на краю пекла. Під безмежним обривом внизу тече ріка магми, що викривляє своїм енергетичним полем радіозв’язок. Жар від неї обпалює шкіру, горять брови, вії, щетина на бороді.