Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович. Страница 59

Але Висль відразу остудив її.

— Ми не можемо кинутись вам на допомогу, лише почувши твої слова. Навіть якщо вашій долині справді загрожує небезпека, то плітники не погодяться йти битися за вас. Навіщо? Нам потрібні воїни тут, щоб боротися з керіангами!

— Але якщо коти, каракоти, південний ворог здолають нас, то наступними будете ви!

— На наших болотах ми переможемо будь-кого з маленькими ногами. Тут вони не зможуть нам зашкодити. Єдине наше лихо — зграї водяних потвор.

Рута безсило опустилася на ліжко. І тут те саме: байдужість, сліпота. Вони не знають, що всі інші думали так само, але завжди помилялися.

Хоч вона залишила свій край далеко позаду, але й тут безсилля наздогнало її.

Болітник дожував крильце якоїсь невідомої йому пташки, смачно облизнувся, усміхнувся тій компанії доріжан, яка прибула вночі, й поспішив у кімнатку до Прутика. Там він застав Праву.

— Ти маєш неабияку силу ще й у лікуванні! — вигукнув він, побачивши діву. — Наші хлопці майже здорові, навіть Заселько ходить, сміється і щойно з’їв дві порції м’яса з овочами!

— А от повертати душі з дороги мертвих я не вмію, — скрушно зітхнула Права, кладучи нерухомому Прутикові новий компрес на гаряче чоло.

Болітник сів біля земляка й накрив його долоню своєю.

— Він гарячий, значить його тіло бореться зі смертю.

— Прутик горить у своїй смерті, а не бореться з нею.

— Буде дуже несправедливо, якщо він справді помре.

— Тому я й намагаюся його врятувати. Я залишу його в себе. Тут він має шанс.

— Ти відсилаєш нас? — із сумом у голосі запитав Чисторос.

— Післязавтра зранку південна орда вступить у вашу долину. Я відчуваю, що всі доріжани виступлять проти неї й стануть до бою. Невже ви хочете пересидіти тут?

— Ні! Звісно, що ні. Хоча хотілося б, щоб усе це перейшло через нашу долину й назавжди зникло десь удалині. У нас немає жодного шансу здолати чужоземців.

— Хід історії повернути важче, ніж природні стихії. Така ваша доля. Але цим ви завдасте хоча б якоїсь шкоди орді. Принаймні, вони побачать, що ви їх не боїтеся й не хочете бути їхніми рабами.

Права змішала у крижаній мисці кашу з товченого листя, пташиного посліду й свіжого снігу і заходилась перетирати все це на однорідну масу. Місиво враз забулькало, зашипіло й запарувало морозними віхтями.

— Ти хотів ще дещо запитати мене. Про двох дівчат, — сказала господиня, не обертаючись до Болітника. — Авжеж?

— Звідки ти знаєш, про що я думаю? — здивувався той.

— Не треба бути Правою, щоб прочитати ці думки на твоєму обличчі.

— Я нічого не хочу знати, просто сподіваюся їх побачити. І ці зустрічі з Рутою і Рибохвостиком мають підказати моєму серцю, який вибір зробити.

— Вибір ти зробив, просто боїшся зізнатися в цьому.

— Краще поговоримо про те, щоб під час битви ти послала нам гарну погоду. Я хочу востаннє бачити свій народ при сонячному світлі.

— Єдине, що я можу зробити, — це виконати твоє прохання.

— Якби ми мали хоч якихось союзників у цій боротьбі. Лише гірські змії чого варті!

— Змії стали вільними. Проте вони обов’язково виберуть собі повелительку. Така у них природа. Владу над ними мають тільки прекрасні незаймані жінки або ті, в кого є амулет зміїної влади. Ти бачив, як змії валять гори?

— Бачив, як вони завалили Верхнє Доріжнє, а потім почали жерти трупи.

— А потім сиділи на схилах пагорбів і милувались обвалом. Так само вони можуть завмирати, коли бачать ураган, шторм, повінь, схід і захід сонця чи пожежу. Крім цього, їх вражають метелики, коштовні камені й прекрасні жінки. Така у них двояка натура. Насправді ці жорстокі мисливці й руйнівники не можуть жити без прекрасного, адже й лють стихії, витвори природи й Небесного Творця мають свою неперевершену красу. Тому незабаром змії оберуть собі нову Королеву. Тільки тепер вони керуватимуться власною волею, а не силою магічного амулета, який я знищила. Дай Боже, щоб їхня нова повелителька не була вашим ворогом.

Діва товстим шаром наклала приготовану мазь на груди Прутика. Він кілька разів сильно здригнувся, але так і не прийшов до тями.

— Вари вже приторочили до онди двадцять одне сідло. Моя подруга довезе вас до долини за кілька годин. Для неї цей шлях — легка прогулянка. От у долині будьте обережними. Котам і каракотам краще не знати, що ви повернулися. Якщо вони знайдуть когось із вас, то просто вб’ють. Тепер ходімо, я попрощаюся з усіма.

У залі з каміном справді лежала осідлана онда Еніані. Доріжани з острахом зиркали на неї й на сідла на її лускатій спині. Вари готували їм нові наплічники з їжею, зброєю і ліками з гірських хребтів.

Права Блакитного Снігу й Синього Льоду підходила до кожного доріжанина, обіймала і цілувала його в чоло. Лише Чисторос отримав поцілунок у щоку. Доріжанам здалося, що ці обійми й поцілунки вселили в їхні душі якийсь невідомий досі спокій. Спокій, впевненість і ясність. Можливо, це було благословення Небесного Отця, яке він передав через свою Праву?

— Наостанок я хочу сказати, що немає на світі чистого добра і чистого зла, як немає нічого зовсім білого чи зовсім чорного. У кожній людині є щось добре, і щось потворне, вони постійно протистоять. Запам’ятайте, головна боротьба точиться не між арміями, а всередині кожного з нас. Прощавайте, я молитимусь за вас! — Права помахала всім рукою. Онда напружилась, заграла м’язами й поповзла геть із зали.

Через півгодини змія ковзала схилами гори, везучи на собі доріжанських вершників, які, наче ґудзики до сорочки, прикипіли до її спини.

Густобрів Травник і Ліводверник Вересковий сиділи на поваленій сторічній липі й тихо перемовлялися. Скрізь навколо літав пух ковили й золотився в сонячному промінні. Здавалося, два війти сидять в ореолі із сонячних зайчиків і ведуть свою поважну бесіду, тягнучи слова із золотого мережива навколо.

Репинга зупинився за кілька метрів від них. Старі доріжани так захопилися розмовою, що не помітили каракота. Мабуть, обговорюють, яка трава краще лікує старечі немочі, подумав Репинга й усміхнувся в свої навощені вуса. Хороша у них старість. Тече собі, тиха, спокійна й поважна, поміж життя інших доріжан, вірніше, текла б, якби в їхній край не прийшла війна. Може, це все колись закінчиться? Ці битви, ці смерті, ці бездумні вбивства? Може воїну не обов’язково вмирати на полі бою, а він теж має шанс доживати свої дні ось у такій долині, поміж пуху ковили й сонячних зайчиків? Ні, воїну такого не бачити. Ніхто навіть на старості літ не зможе змити зі своїх рук ті ріки крові, які пролив він, Репинга, вірний слуга війни і свого народу.

Заземелець зупинився в тіні дикої сливи. Чому останнім часом з’являється стільки думок про різні непотрібні солдату речі? Невже старість приходить? Дурниці це все!

Репинга підійшов до війтів і сів на розлогу суху гілляку навпроти них.

— Післязавтра в долину прийдуть наші загони. Усі прибулі будуть втомлені, ми повинні гідно зустріти їх, — сказав він старцям. Ті чомусь не здивувалися його звістці про армію. Може, вже змирилися з тим, що у своїй долині вони більше не господарі? Ну, тоді це навіть краще для них. Тільки-от поважати їх за це не можна. Боягузливі земляні кролики. Справжні чоловіки взяли б до рук зброю, як це завжди робили каракоти в своїх пустельних землях, а ці — сидять і ляси точать. І радять своїй запальній молоді поклонятися чужинцям. Ні, така поведінка доріжан не вартує поваги, хоч і на руку котам і каракотам. — Так ось, ми вирішили показати нашому командуванню, що жителі долини й ті воїни, які вже є тут, даремно часу не гаяли. Завтра організуємо загони з доріжанських чоловіків, розберемо зброю й будемо муштрувати нових наших солдат. Післязавтра всі доріжани у повних обладунках пройдуть парадом перед прибулим військом, а потім у фортеці відбудеться частування для наших… Ви, як війти, повинні вже сьогодні організувати у кожній доріжанській хаті вариво й печиво. Нехай ваші жінки покажуть своє вміння куховарити. І нехай усі будуть готові привезти страви й напої післязавтра у фортецю. Долина повинна нагодувати сорок тисяч наших воїнів.