Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович. Страница 7

Чоловіки мовчки, не сміючи ворухнутись, слідкували за небаченими істотами. Велич, химерність і сила, що пульсувала у змієподібних тілах, викликали жах, але водночас ними не можна було не захоплюватись. Вони наче пливли крізь брили й вузькі ущелини гори. Велетенських зміїв було четверо. Ось один із них пірнув кудись під землю, а за мить знову з’явився над поверхнею завалу й на кілька метрів підніс угору свій тулуб. У його пащі безпорадно висіло тіло старого Ласиці. З ніздрів змія із сичанням вирвалася зелена хмара. Тепер каменярі побачили очі потвори — чорні кулясті смарагди, що переможно і зневажливо дивилися на доріжан. Наступної миті змій підкинув мертвого Ласицю в повітря, впіймав його за голову й відразу почав заковтувати.

З-за горбочка вийшов Травник, несучи на руках дружину. За ними, шкутильгаючи й відводячи з очей неслухняне пасмо, йшла Рута. Спочатку вони з утомленим здивуванням дивились на каменярів, які не могли відвести погляду від чогось над завалом, а потім і самі глянули в той бік. Рута зойкнула й упала без тями. Хтось зробив крок назад, але тут із руїн Гороломового будинку метнулося лускате тіло, і враз над доріжанами нависла голова потвори. Вона теж сміялася очима, бачачи, як бліднуть обличчя поселенців. Першим отямився Тремінь, але замість втікати він вхопив каменюку й пожбурив у зміїну голову. Камінь лунко вдарив потвору межи очі. Сміх смарагдових зіниць вмить змінився тваринною ненавистю. Змій здійнявся вгору, нависнувши громадою свого тулуба над хлопцем, а потім з розгону вдарив його гребенястим лобом. Тремінь влетів межи каменярів і вже не підвівся.

Лез присів біля нього й закрив йому очі.

— Він мертвий.

Доріжани нарешті кинулись врозтіч. Останнім побіг Травник, не випускаючи дружину з рук. Через кілька метрів він зупинився, обернувся і закричав. Потвора нависла над його дочкою, уважно розглядаючи її. Здавалося, страшна істота здивовано завмерла, втупивши погляд у дівчину. Горолом і Хвиль Болітник зупинилися. Якусь мить вони вагалися, чи повертатися назад, аж тут перед них кинувся Чисторос, сам не розуміючи, що робить. Те почуття, що розпалило його серце під час підйому на скелю, тепер перетворилось на щемливий жаль. Йому враз стало байдуже, що з ним трапиться; біль і страх зникли, залишилась лиш Рута й потвора біля неї.

Від гори долинув сильний скрегіт, і шпиляста скеля, що досі дивом трималася на старому місці, почала хилитися на руїни Верхньодоріжнього. З її верхівки зірвався гострий уламок і, наче спис, глибоко встромився у ґрунт біля хвоста потвори. Змій відвів погляд від непритомної Рути, його тіло здригнулося й хвилею покотилося на верхівку горба. Чисторосу здалося, що потвора пливе туди, аби краще бачити, як скеля обрушиться в долинку. Хлопець схопив Руту за талію й закинув собі на плече, забувши про рани і пекучий біль у спині. Близькість дівочого тіла, мов цілющий п’янкий бальзам, вмить зробила його міцнішим за ці скелі, що сьогодні зруйнувались самі й зруйнували домівки і життя верхньодоріжан. Хвиль і Лез підбігли до мертвого Тременя, підхопили його й кинулись до виходу з долинки слідом за Чисторосом.

Земля знову задвигтіла, підкидуючи доріжан, кам’яний грім заглушив биття їхніх сердець, а в спини вдарив град із уламків гори. Аж біля Вартових Стовпів Горолом з Болітником озирнулися назад — на землю сипалися клапті чорного ґрунту, дощ із трави й каміння; стіни Травникової хатинки все ще стояли, але дах провалився всередину. І над усім цим пеклом, над хмарами пилюки, над гулом, над кам’яним біснуванням, — на вершині горба, сам як скеля, непорушно сидів змій і заворожено спостерігав за стихією, наче все інше, крім обвалу, перестало існувати. Інші істоти так само завмерли на схилах пагорбів, милуючись страшним осипом.

За сотню метрів від виходу з долинки збилися докупи верхньодоріжани, перелякано дивлячись на свої колишні домівки. Плакали жінки, плакала Рута, забувши про все на світі. Хотілося плакати й Чисторосові: плакати за Ласицями, за старим Моховатьком, за донькою Остуджених — за всіма тими, хто не вийшов з-під завалу; плакати від страху перед грізними горами і перед потворами, яких ті породили; плакати тому, що Рута плаче за Тременем, що вона, коли отямилась, навіть не спитала нікого про свого рятівника; плакати через те, що він ніколи не наважиться сказати їй про свої почуття… Краще б цього всього ніколи не було.

Зі сторони Дорожнього через степ рухалась валка візків, запряжених низькорослими доріжанськими конячками. Гул обвалу долетів до головного поселення долини, й сусіди, зрозумівши, що в долинці коїться щось страшне, відразу кинулись на поміч верхньодоріжанам.

— Отже, тепер не ти один, а всі бачили цих створінь? — Ліводверник пригладив рукою вуса й звів їхні кінці в одне пасмо.

Тихим надвечір’ям Чисторос сидів з дідом Вересковим на тій самій лавці, де відбулася їхня остання розмова.

— Схожі на змій, довжелезні, з’їли тіло Ласиці, який загинув під обвалом, — старий неквапом проговорював те, що вже розповіли йому інші, а Болітник мав стверджувати або заперечувати сказане. Поки що він тільки кивав головою на знак згоди зі словами старійшини Малого Доріжнього. — І ти кажеш, що з тих щілин, які ви з покійним Тременем бачили на вершині скель, теж ішла та зелена пара, яку вони потім випускали з ніздрів; а потім ці тварюки спостерігали за обвалом останньої скелі, облишивши навіть Руту і Тременя, і тебе?..

— Саме так. Тільки говоріть голосніше — ви ніби шепчете.

— Це не я шепчу, — голос Ліводверника враз набрав молодечої міцності, — це ти оглух, шум обвалу заглушив тебе.

— Що ви про все це думаєте, пане старійшино?

— Те саме, що й інші, але вони бояться сказати про це вголос, щоб їх не вважали за дурнів. Обвал спричинили змії. Вони прорили тунелі в породі й та обвалилась. А харчуються вони переважно трупами, яких чимало при оповзнях і каменепадах. Трупоїди. Хоча — хтозна, чи так воно насправді.

— А як щодо Істоти, Яка Гудить На Болоті?

— По-перше, ти придумав їй надто довгу назву, краще називатимемо її Туманником. Про неї я знаю набагато менше, ніж ти, тож можу поки-що тільки прислухатись до тебе, малий Болітнику.

— То ми завтра зранку підемо на болото?

Старий зо хвилину уважно розглядав чорно-бордові струпи на обличчі й руках Чистороса, його припухле обличчя, сіро-зелені кола довкола очей, посинілі вуха і врешті запитав:

— Невже тобі мало походу за журавлиною й мандрівки під обвал? Щоб відбити пристрасть до пригод, цього вистачило б навіть найсміливішим чоловікам нашої долини. Отже, тут справа не в сміливості. Щоправда, ти дуже допитливий і любиш валандатись то тут, то там… Але, гадаю, це теж не те. Можливо, причина в тій дівчині, яку ти витягнув з-під змієвого писка? Хочеш підтвердити їй свою геройську репутацію?..

— Ні, просто я не хочу, щоб таке повторилось, — хоч насправді Болітник добре знав, що старий має слушність, і своїм поспішним запереченням аж ніяк не переконав цього древнього селищного мудреця.

— Тоді добре. Післязавтра Сухий Травник збирає раду мудріших, тому завтра ми підемо на болото, а потім у Дім Історії, щоб я мав що сказати іншим. А тепер — додому, — Ліводверник порився в кишені своєї довжелезної сірої сорочки й дістав полотняний згорток. — Ось тобі порошок з губки бодяги. Розмочи його водою й розчином прополісу на верескляку, зроби мазь і намасти свої синці й підпухлі місця. До завтра все синє і зелене пожовтіє, набряки зникнуть, а решта відпаде.

— Як відпаде? Що відпаде? — захвилювався Чисторос.

У відповідь Ліводверник лиш тихо заскрипів своїм сміхом.

Зрозумівши жарт, хлопець сховав згорток і рушив додому, де зараз було дуже тісно, адже вся родина Леза Горолома тимчасово жила у них.

Наступного дня обличчя Чистороса виглядало саме так, як казав Ліводверник. Набряки майже зійшли, синці пожовкли й зблідли, а біль майже не відчувався. Лиш спина глухо нила при різких рухах чи коли хлопець згинався.

Дома він сказав, що йде з Вересковим у дім Історії. Про болото навіть не згадував — вистачить рідним і того, що з ним сталося за вчорашній день. У хаті тепер гамірно й тісно, тож геть заклопотана Зілена відпустила його без зайвих розпитувань.