Многії літа. Благії літа - Дочинець Мирослав Іванович. Страница 14

Риба в червоному

Рибу нарізати, посолити, обваляти в муці і обсмажити в олії. Скласти в чавунок і приготувати соус: моркву, петрушку, солоний огірок і цибулю настругати і спасерувати на олії. В кінці додати протерті помідори, лавровий лист, перець, можна трохи червоного вина. Залити соусом рибу і дати прокипіти на тихому вогні 7 хвилин.

Короп з цибулею

Рибу нарізати, посолити, посипати меленим перцем, обсмажити в муці на олії. Цибулю трохи присмажити на олії. Половину покласти в горщик, додати лавровий лист, зеленину, духмяний перець, оцет і цукор. На це викласти смажену рибу, посипати рештою смаженої цибулі, залити відваром, який приготувати з голови, кісток і плавників коропа, і тушити до готовності.

Медовуха

12 літрів меду переварити в поливаній каструлі. Влити 30 літрів криничної води. Місяць-два переброджує. Потім перелити бажано в дубову бочечку в вистоювати в пивниці. Чим довше, тим краще. Медовуха має 12-13 градусів.

Камінь терпіння

(спогад Андрія Ворона)

Якщо камінь упаде на чоловіка — біда чоловіку.

Якщо чоловік упаде на камінь — біда чоловіку.

Якщо об камінь спіткнеться чоловік — біда чоловіку.

Якщо на серці в чоловіка камінь — біда чоловіку.

Найцінніше, що залишили мені по собі дід і няньо, це — камінь.

Дідова мати дівчинкою-сиротою служила у фоштера. Фоштер мав жону, але полюбив служницю. У неї від нього народився копилець, мій дідо. Фоштер, помираючи, виділив йому дараб землі над селом, під самою хащею. Це місце й нині називають Копильців Горб. Тут гучав лише ожинник і дика папороть. І не було води. Навіть вівці не хотіли тут пасти.

Дідо сплів з верби кучу, обваляв її глиною і почав копати криницю під старою дичкою. Челядь сміялася, бо з-під залізного лома сахтіли іскри. А куснями глини можна було голову розвалити. Але дідо копав і копав. Увечері клав голову на твердий поріг, щоб довго не спати. Лише на недільну службу відходив від криниці.

За три тижні яма була йому до бороди. А на двох метрах уперся в тверду брилу. Місяць він обкопував той камінь, завеликий як добрий віз. Палив у ямі огень і заливав водою, та камінь не коловся. Люди радили: лишися, хлопче, копай у іншому місці. Але дідо затявся. Він обв’язував плиту мотузяччям і устеляв стіни дошками, тесав дубове коромисло. Усе село ходило позирати, та жоден ґазда не брався помогти в такій дурній роботі. Тут водою ніколи й не пахло, тут папороть серед літа горіла на сонці. Але дідо найняв шість волів і таки витяг камінь на поверхню. Ледве доліз до хижки і заснув на порозі. Бо вже відвик спати на постелі.

Спав, казали, цілий день і цілу ніч, а коли на зорях пішов до каменя, то постоли намокли в траві. Яма була повна водою, і вода текла долі берегом. Коли ковтнув з пригорщі, око закололо від студеної свіжості. І наче ситим став. Вівці мачалися в тому болоті — і вовна яскріла на сонці, як ризи. Потягся той потік до села, коло дворів його перегачували і жони полоскали в ньому сорочки й верети. А діда, дітвака, стали честувати, як ґазду, і в церкві дали йому лавицю на крил осі. Прийде час, і він змурує нову церкву.

А камінь лишився лежати біля криниці. Грубий, сірий, з черленими і зеленими платами. За дощем в його щербинах збиралася вода — і птиці пили й купалися. А сніг на ньому не держався ніколи. На нагрітій сонцем брилі можна було побачити ящірку чи й гада — і баба нас, дітей, пужала каменем. Та де ми боялися. А шкода. Мій двоюрідний брат виліз на вершечок дички і впав. Чисто на той камінь. Покришився і в три дні помер. У родині казали, що треба недобрий камінь зрушити в ярка. Але дідо не дав. Зціпив зуби й не дав.

Камінь лежав біля дороги, що вела в хащу. І раз уночі вчинився гриміт і крик. Ми вибігли надвір. А то перевернувся циганський віз, повний краденого дерева. Наскочив у потемку колесом на камінь. Дідо вхопився за вили, няньо — за сокиру. Цигани наскоро відтяли хами і втекли з кіньми, покинувши віз. Пригадую, як дідо по тому гладив здертий мох на камені. Як рубець на людському тілі гладив. Відтоді вночі він стелив собі на камені солому і сторожив дорогу в ліс. Графський фоштер йому за це платив.

А коли жид прийшов до нього, щоб дав йому камінь для млина, вигнав його з двору. Хоч той теличку давав. Жид розсердився: «Не даєш, ачей держиш собі на гріб?» Як у воду позирав. Одної літньої неділі дідо сидів коло каменя, грів кості, поглядав на село. Так його баба й застала, з очима розплющеними, але вже студеного.

А по якомусь часі привезлися на бричці двоє панів. Казали, що з Будапешта. Ходили довкола плити, цоркали клепачиком, крутили очима. Що то за камінь, що ніколи не буває студеним. Просили няня, щоб дав їм відколоти з нього дарабчик. Няньо сміявся — коліть, якщо вдасться. Довбали, мучилися півдня, а й скалки не відкололи. Тільки мох порушили. Та й повезлися, не відклонившись.

Коли в Першу світову набирали на фронт, хлопці втікали в хащу. Я теж утік. Трьох піймали. Привели до нашого каменя і застрелили. Черева їм розпороли багнегами і запхали в них черевики. А няня мого верли на брилу і сікли дротяними ціпками.

Дощі змили кров, а люди поряд вимурували хрест.

За чехів камінь хотіли потягнути до Ужгорода — на пам’ятник. Але няньо вийшов з пушкою і стрілив у небо. Бирів махнув рукою: “Держи собі, держи — пам’ятник дурневі”.

В другу війну мадяри тут поклали кулемет, та коли почала стріляти артилерія, вони втекли. Лише масна пляма на плиті лишилася.

Коли руські заходили, сільська челядь вийшла до каменя їх зустрічати. Нянько мій теж прибрався, ікону зняв зі стіни, срібну годинку прикапчав до вуйоша. Зійшли з лісу солдати, обідрані, небриті, нетверезі. Один нараз до нянька підступив: «Дед, тваю мать, ану давай часікі». Зірвав годинку, а няня друлив. Той упав і образ об камінь розбив.

А потім тут кіно знімали. Про партизанів. Фільмували як з-поза нашого каменя бородатий чоловік кидає гранату в німецьку машину. Після артистів лишилися порожні корчаги од вина і напис на камені «Смерть фашистам!» Я довго здирав фарбу дротяною щіткою. А діти з ліщиновими палицями бігали городами і кричали «Ура!»

В шістдесятих хрест повалили. Я б не дав, але тоді я був на Магадані. А на камені поклали бетонного оленя і написали, що тут починається лісництво. Лінувалися таблицю закопати. З часом діти обламали оленю роги, голову, а так і самого скинули в ярка. Фарба злущилася, і камінь став як був.

Не то тепер село, що було сто літ тому. На Копильцьовому Горбі, довкола дідової хижі, простерлася ціла вулиця. З його криниці трубами провели воду в школу, в дитсадок, до сільради. А камінь лежить собі. Лежить, як сто років тому. Обмитий дощами і нагрітий сонцем.

Я люблю сидіти на ньому, як любили дідо й няньо. І часто думаю собі: що їх так приліпило до цієї брили? І що мене прив’язує? І вікова пелена часу розсувається. 1 приходить розуміння.

Дідо міг не викопати криницю і не пустити тут свій корінь. Але він копав, і камінь йому не завадив. Камінь відкрив йому силу й терпіння. Дідо робив це не тому, що було легко. Він це робив тому, що було тяжко. Простий копилець, один, як перст, у світі, зрозумів: доки він може терпіти, доти він твердий і непорушний, як камінь. І коли пив з криниці воду, позирав на плиту. І очі його тепліли. А руки тверділи. Бо в тяжку годину він сам ставав тим каменем. І ніякі громи і блискавки долі не могли зрушити його й розколоти.

Це й няньо розумів. І мені, на щастя, відкрилася та наука.

Полюби свою долю. Відкрийся їй і терпляче прийми її такою, якою вона є. І вона прийме тебе таким, яким ти є.

Десятиліттями я живу в одному місці. Роблю одну роботу. Веду бесіди з одними людьми. Сідаю за той же стіл у той же час і їм майже однакову їжу. Лягаю в один час в одну постіль… Минають літа, але ніщо не міняється — ні довкілля, ні сам я. Бо не міняється моя душа. І це добре.